Ще раз про вирішальну роль дронів на передовій, - Марія Берлінська
Про це говоримо з Марією Берлінською — українською громадською діячкою й волонтеркою. Марія — керівниця проєкту технологічного посилення Сил безпеки та оборони України Victory Drones, співзасновниця БФ Dignitas. Засновниця ГО «Центр підтримки аеророзвідки», ініціаторка правозахисного проєкту «Невидимий батальйон» та Жіночого ветеранського руху.
У розмові Марія пояснює, чому не варто вірити в те, що сповнений технологіями сучасний світ гуманний. Говорить про перспективи мобілізації жінок. Міркує, чого ми можемо навчитися в росіян, а також чому технології — це не єдиний і не найважливіший інструмент для перемоги в цій війні.
«Було сумно, бо запізнилася на війну»
— У своєму виступі на TEDxKyiv ви розповідали, що були «патологічним гуманітарієм». Улітку 2014 року ви почали вчитися літати на дронах. А вже восени долучилися доброволицею до АТО. Що мотивувало це зробити?
— У мене була дуже проста історія в голові: у моїй країні війна. Люди, з якими ми стояли на Майдані, тримаючи руку на серці, співали «душу й тіло ми положим за нашу свободу», поверталися загиблими й пораненими. Було нечесно просто сидіти в Києві і чекати на перемогу.
Я не робила це з героїзму. Мені було страшно. Я ламала себе. Улітку 2014-го я не хотіла [їхати], плакала. Зрозуміла, що війна — це не про романтику. Не про те, щоб прогулятися наживо по книжках Ремарка й потім повернутися героєм із медалями. Можна не повернутися або повернутися безпомічним, можна попасти в полон.
Еpix Марія Ремарк
Німецький письменник XX ст. Автор романів «На Західному фронті без змін», «Три товариші», «Тріумфальна арка».Коли я приїхала у вересні 2014-го, мені було сумно, бо я запізнилася на війну. Було соромно перед людьми, які там, які вже набули бойовий досвід. Тому це меседж до всіх, хто зараз думає, що запізнився на війну. Війни вистачить на всіх.
Фото: Артем Галкін.
Важливо спокійно готуватись. Пам’ятати, що завдяки об’єднаності й технологічній перевазі можна розбити навіть такого ядерного гіганта, як Росія, посиленого проксі-союзниками типу Китаю чи Північної Кореї.
— У 2015 році ви виступали в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» з промовою про страх. Говорили, що побороти страхи, стереотипи, фобії, зробити цю країну кращою, сміливою, громадянською — це робота нашого життя. Як ви змінилися з того часу і як змінилося ваше бачення особистої місії?
— Безумовно, [набула] більше життєвого досвіду. Професійно змінилась, намагаюся постійно вчитися. Інакше ставлюся до розвитку галузі, дивлюся на певні процеси, проєкти з іншим фокусом. Намагаюся завжди зберігати helicopter view.
Helicopter view
Метафора, що означає здатність бачити ситуацію загалом, з висоти, не заглиблюючись у деталі.Зараз дивлюся на себе 12 років тому як на людину з дуже наївною вірою в те, що мільйони українців зможуть зараз навчитися [працювати з дронами] й через технології [побороти ворога], встояти. Але це не спрацювало. Я і ще кілька десятків таких же ентузіастів були певними міськими божевільними в цьому. Зрозуміло, нам вдалося поширити це (роботу з дронами. — ред.) серед якоїсь кількості людей, але не було ставлення до цього як до панацеї.
Позбулася більшості ілюзій. [Одна з них] — що ми вийдемо на Майдан, відстоїмо свободу, виграємо війну, і буде справедливість. Буде країна, де все по-чесному, по-доброму, людяно. Ті, хто справді захищали країну, жертвували собою, будуть визнані, суспільство їм допомагатиме. А ті, хто тягнули нас униз, будуть покарані. Часто виходить навпаки.
Ми поверталися з війни у свою столицю, 2016–2017 роки. Відчували, що приїжджаємо у свою країну, за яку боремось, але ми чужі, і війна наша чужа в більшості. Бо тут суспільство живе іншим життям. Тут концерти російської попси, стендапів, в ефірах мураєви й медведчуки, при владі покидьки, котрі крадуть податки й пробують повернути «рускій мір». Це було величезне розчарування.
Євгеній Мураєв і Віктор Медведчук
Колишні українські проросійські політики, власники проросійських телеканалів і політичних партій, нині заборонених в Україні.Що б далі не трапилося, мені важливо зберегти самоповагу й робити те, що маю. Навіть якщо завтра скажуть, що я нічого не зробила. Мені важливо себе не обманювати. Найбільше щастя — якщо ти можеш піти з почуттям власної гідності, чесно подивитись собі в очі. Так змінилася для мене історія за вже 12-й рік [війни].
Фото: Артем Галкін.
— Ви казали, що військові приїздили з фронту й відчували, що війна нікому не потрібна. Як зараз оцінюєте ситуацію?
— Зараз у суспільстві значно більше розуміння, бо чи не кожної третьої, п’ятої сім’ї торкнулася війна. Хтось служить, хтось волонтерить, хтось загинув чи в полоні. Або прилетіла поруч ракета. Ти вже інакше ставишся до ветерана, тому що розумієш, що ця людина тебе від таких ракет і захищає, від усього страшного, що несе війна.
Цей досвід можуть швидко забути. Зараз видається, що примирення з росіянами неможливе. Але історія знає чимало прикладів, коли за лічені роки народи відновлювали комунікацію.
Чи хотіла б я відновлення комунікації з росіянами? Звісно, ні. Але я не здивуюся, якщо це станеться. Все-таки є активна окупація наших дітей російським контентом. Відбувається боротьба сенсів, наративів. І ми програє́мо в інформаційній війні. Не можемо переконати велику частину молоді, що неприпустимо говорити публічно російською, слухати російські пісні, бо цим ти спонсоруєш комплектуючі на російські ракети й дрони.
— Чому ми програє́мо?
— У мене є своя гіпотеза. Сподіваюся, на неї ніхто не образиться. Включно з [Лесем] Подерв’янським. Він озвучив тезу: «Від’їбіться від нас». Вона класна, цікава з точки зору літератури, але хибна як частина національної ідеї. [Мовляв], ми в доміку, садок вишневий коло хати, паску посвятили, картопельку посапали, ми не йдемо нікого завойовувати, так і нас не будуть чіпати. Ця позиція хибна, бо вона не проактивна.
Є найбільша по території європейська країна. З величезним ресурсом, сотнями фабрик і заводів, п’ятьма атомними станціями, з річками, виходом до моря, ідеальним географічним розташуванням, працьовитими людьми, гарним кліматом. І ми хочемо, щоб просто так нас ніхто не чіпав.
Ми, звичайно, віддамо свої стратегічні бомбардувальники потенційним ворогам або розпиляємо їх на металолом. Віддамо ракети, ядерну зброю, диверсіями, терактами повзриваємо склади з боєприпасами, частину з них, а також частину важкої техніки теж віддамо. От дивіться, ми ж мирні. У нас немає зброї. Ми не хочемо воювати. Тепер ви точно від’їбетеся від нас?
Якщо хочемо жити на цій землі, щоб сюди не прийшли ворожі племена, які заберуть цей ресурс, то маємо його захистити.
Це позиція, де ми визначаємо, чим ми живемо, яка віра веде нас усіх разом. І ми визначатимемо, що думають навколишні сусідні племена, впливатимемо на них, щоб вони були щонайменше нейтральні, а то й дружні. Ми будемо з ними розмовляти різними мовами, але це може бути дружба, партнерство.
Не можна сховатися в будиночок і думати, що технології — це про гуманізм. Думати, що якщо в нас є Twitter, Netflix і Uber, то нас ніколи не прийдуть витягувати з теплого ліжка й вести в морозний ліс із сім’єю, розстрілювати, копати собі братську могилу.
Ми сприймаємо комфорт сучасного світу як знак гуманізму, що людина тебе не буде вбивати. Буде. Просто тепер не палкою і каменем, а дроном.
Фото: Артем Галкін.
Показати, як воюють дівчата
— У 2015 році ви створюєте проєкт «Невидимий батальйон». У 2018-му виходить однойменний фільм. Який тоді резонанс і вплив мав цей фільм і що з того часу змінилося найбільше?
— «Невидимий батальйон» — це велика міжнародна адвокаційна компанія. На той момент це була революція, тому що до цього ніхто за всі роки незалежності не говорив про вклад жінок в оборону, про їхню роль, їхню видимість. «Невидимий батальйон» — це низка досліджень. Це десятки круглих столів, сотні зустрічей, конференцій, адвокаційних заходів.
Нашою метою було, по-перше, показати суспільству, як героїчно наші дівчата воюють. Коли пішла доброволицею [в АТО], то була вражена, що мої посестри самовіддано, долаючи стереотипи, проходячи фронтову службу, віддають свої життя, щоб захистити країну, людей.
По-друге, щоб змінити правила в суспільстві, щоб дівчата, котрі хотять здобути військову освіту, робити військову кар’єру, могли це робити за одним критерієм: професіоналізм. Так само як і хлопці. В армії немає чоловіків і жінок, є професіонали, як і в будь-якій іншій сфері. Відданість, професіоналізм, честь — те, що має цінуватися в секторі безпеки України.
По-третє, використати історії дівчат для адвокації України. Коли ми показували 2018 року «Невидимий батальйон» у парламенті Канади, штаб-квартирі НАТО, парламентській асамблеї Ради Європи, у [медіаклубі] Frontline Club у Лондоні, коли дискусійні майданчики були в ключових посольствах, міністерствах різних країн світу, це нагадувало світу, що триває війна. Це дало величезну адвокаційну підтримку для України.
Одна з історій «Невидимого батальйону» виросла в повнометражний фільм «Явних проявів немає». Він отримав чотири нагороди на «Докудейз» і безліч нагород на найкрутіших фестивалях кінодокументалістики у світі.
«Докудейз»
Найбільший в Україні Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини.«Невидимий батальйон» змінив ставлення до жінок не тільки в армії, а загалом у суспільстві. Були зміни в законодавстві. Дівчатам дозволили здобувати військову освіту за низкою спеціальностей, а не тільки за тим обмеженим переліком. Військові ліцеї відкрили свої двері для них. Дівчатам дозволили мати кар’єру [у війську] й рости професійно.
слайдшоу
Для мене це була й історія про те, що треба підготувати суспільство до ще більшої війни. А це значить, що ми не можемо відсікати 50 % суспільства від оборони, коли проти нас ядерний гігант.
«Невидимий батальйон» важливий і тим, що завдяки постійній роботі з посестрами, ветеранками, військовими дівчатами був створений «Жіночий ветеранський рух», також відомий як рух Veteranka. Зараз це одна з найпотужніших ветеранських волонтерських організацій у країні.
Ідея виникла в мене десь восени 2016 року з того, що бачила, скільки болю в дівчат. І що його розуміють тільки такі ж, як вони. Ми тоді зібралися на березі моря в Одесі, просто розмовляли. Хтось приїхав із фронту. Хтось уже був демобілізований. До ранку дівчата згадували, де була яка бригада, де були які бої.
І [я подумала]: щоб перетворити цей біль на силу, треба об’єднатися, створити організацію. Вона була створена з нуля, насамперед завдяки кільком посестрам, які в це повірили.
Ми почали робити злети 2018 року. Це щось неймовірне. Коли 30–40 дівчат приходять і просто разом плачуть, сміються, переживають цей біль, і він трансформується в суперсилу, де вони можуть усе, де вони витягують і себе, і ще сотню людей навколо. «Жіночий ветеранський рух» — це одне з найважливіших досягнень тієї командної роботи, яку ми почали робити ще 2015-го з «Невидимим батальйоном».
Фото: Артем Галкін.
Чи мобілізувати жінок?
— В одному інтерв’ю ви казали, що мобілізація жінок неминуча, інакше нам просто треба було б здатися. Але таке рішення буде непопулярним для будь-якої влади. Як би ви готували суспільство до цього?
— Я б не хотіла обов’язкової служби для жінок чи для 18-річних учорашніх школярів. Я б хотіла, щоб ми якомога довше трималися подалі від цього. Тут справа не в якихось гуманних міркуваннях. Ми зникаємо поступово демографічно. І за мірками світу, та навіть Європи, ми дуже невелике плем’я. Нас залишилося в кращому випадку 25–30 мільйонів.
З одного боку, нам треба зберегти себе, відповідно, відтворювати. [Розгляньмо] з погляду цинічної демографії. Якщо ми зараз жінок у репродуктивному віці ставимо в окопи, то чи можемо ми говорити про відтворення? Тобто нас чекає величезна демографічна яма. Так само якщо 18-річні діти підуть в окоп. Вони не встигли завести сім’ї. Ці люди підуть без продовження.
З іншого боку, ми не можемо відторгати реальність, не можемо не брати в розрахунок найгірший сценарій. З моєї точки зору — це те, що сюди поступово почнуть дедалі масовіше заходити авторитарні, тоталітарні племена з півночі, зі сходу. Уявіть напливи сотні тисяч китайців, корейців, можливо, іранців, білорусів та інших народів тоталітарного штибу. Чи втримаємо такий натиск, якщо будемо не готові? Тому я б розглядала таку стратегію: готувати все населення до оборони — активної, технологічної, розумної.
— Які зміни ще потрібно внести, щоб жінки впевненіше ухвалювали рішення ставати частиною лав оборони?
— Питання [мобілізації] жінок лягає в значно ширшу рамку діалогу з суспільством. Про те, що йде велика народна війна за наше виживання. І як би некомфортно, неприємно не було, але щоб вижити, готовою має бути кожна людина. Наше життя — це наша відповідальність.
Технологічна мілітаризація суспільства — це відповідь для всіх. Поставити симулятор, літати на FPV-дронах, пройти курси тактичної медицини, навчитися управляти мавіком, піти в тирі постріляти, тримати добру фізичну форму, не полінуватися повчити топографію, пройти базову підготовку. Народ, який став армією, неможливо перемогти.
DJI Mavic
Серія компактних дронів (безпілотних літальних апаратів), яку розробила китайська компанія DJI.Технологічна мілітаризація
— Із фондом Dignitas і проєктом Victory Drones ви створюєте систему технологічної мілітаризації суспільства. Які ключові аспекти хорошої функціональності такої екосистеми?
— Фонд Dignitas взяв саме технології як фокус уваги. Саме роботу з причинами, а не з наслідками. Ось є російський танк, він коштує два мільйони [доларів], але наслідки від роботи будуть на сотні мільйонів: загиблі, поранені, виплати, зруйнована інфраструктура. FPV-дрон коштує 300–400 доларів. Якщо п’ять FPV-дронів спалять цей танк, ми вже знищили причину, і в нас не буде наслідків на роки.
Фонд узяв собі за основу технологічну мілітаризацію суспільства. Ми задаємо тренди того, що буде далі. Ми займаємося саме технологічною війною. Наприклад, ще 2015 року, у межах «Центру підтримки аеророзвідки», ми вчили працювати на FPV-дронах. Ми вміємо прогнозувати на кілька років уперед. Стараємося підсвічувати й розвивати актуальні теми в технологіях, підготувати військових і військове керівництво, допомогти державі дерегулювати якісь правила гри, навчити екіпажі цим користуватися, задати певну тенденцію.
Наприклад, так сталося з мавіками. На початку вторгнення ми масово почали вчити людей. У мене досі є скриншот [переписки], коли я спитала, скільки треба підготувати екіпажів на мавіки. Мені відписали, що 22. Я кажу: «Тисячі?». [А мені відповіли]: «Ні, 22 екіпажі». І я тоді сказала: «Ні, нам треба готувати тисячі людей».
Інструктори Victory Drones заїхали на всі найбільші полігони країни. Великими кількостями щотижня готували [людей], вчили вже вчорашніх студентів, таксистів, бухгалтерів, підприємців користуватися [дронами]. Треба було робити це швидко.
Так само сталося з FPV-дронами. Наприкінці 2022 року я запропонувала готувати [людей], бо 2023-й буде роком FPV-дронів. На той момент у нас жодної офіційної, системної підготовки не було. Кілька місяців наполегливості — і все-таки «взяла штурмом» Генштаб тоді. Нам дали стіни у військовому навчальному центрі, і ми з нуля там розвинули підготовку. Наші випускники знищили техніку ворога на мільярд [доларів]. При цьому зберігши десятки тисяч людей у піхоті.
Тобто все починається зі здатності до прогнозування. Бо якщо ти можеш спрогнозувати, що буде за рік, два, ти можеш планувати. А якщо можеш планувати, то можеш бути готовий до технологічного виклику, який на нас чекає.
Фото: Артем Галкін.
— Які технології з’являлися й коли, і як вони змінювали хід війни?
— Перший етап — це сплеск дронів тактичного рівня, типу мавіків. Були аутели, матріси. Застосовували китайські мультиротори компанії DJI й авіамоделі. Переважно це були пінопластові, зібрані на колінках, обмотані скотчем хобійні китайські камери. Тоді це був прорив. Не уявляєте, якими щасливими були комбати, комбриги, коли ми приїжджали й могли показати їм принаймні пару кілометрів уперед. А якщо 10–15 кілометрів — це був вау-ефект. Тому що тоді люди ходили в розвідку пішки.
Ударних застосувань були одиниці. FPV-дрони тоді не мали визначального значення. Точні застосування були вже з 2015 року, але на ентузіазмі конкретного екіпажу.
У той самий період почали розвиватися перші бомбери мультироторного типу R-18. Тоді теж перші результати вражали — з дрона можна щось скинути, і загориться російська БМП (бойова машина піхоти. — ред.). Але теж великого розвитку це не набуло. Насамперед тому, що державної підтримки не було, усе було на ентузіазмі.
Тоді використовувалися переважно і коптери, і [безпілотні] літаки. Літаки — для розвідки й дорозвідки, рідше для коригування вогню. [Були] коптери тактичного рівня. Phantom-3, Phantom-4 літали 5–7 кілометрів на посилених антенах переважно для артилерії, коригування вогню міномета, іноді — для серйознішої артилерії. І для оцінки обстановки.
У росіян тоді були [багатоцільовий безпілотний авіаційний комплекс] «Орлан», [дрони] «Форпост», розвідувальні літаки, коригувальники. За рахунок дуже жорсткої централізованої системи на момент вторгнення 2022 року в них було менше підготовки й самих дронів.
Вони почали в нас учитися. Тому що ефективно, коли взвод може сам підняти дрон, зробити скид. Не треба дзвонити генералу, отримувати від нього погодження через всі ланки, бо це час. Нам наша самостійність і децентралізованість виграла дуже багато часу.
З одного боку, наша іноді слабка сторона — те, що в нас кожен хутір вважає, що він самостійно виграє війну. Часто не діляться розвідінформацією, не взаємодіють, вважають, що можуть [робити все] самотужки. Важливо об’єднуватися. Але, з іншого боку, саме ця самоспроможність дуже допомогла в перший рік [повномасштабного вторгнення].
Потім росіяни почали надолужувати, побачили, наскільки елементарний мавік може зберегти життя цілому батальйону. Наскільки батальйон може бути незалежний в ухваленні рішень.
Один із [наступних] етапів — це розвиток FPV-дронів, який почав наростати з осені 2022 року. Станом на весну 2025 року росіяни нас наздогнали в цьому. Причому дуже швидко масштабувалися з кінця літа 2024-го, як вони часто роблять. Є український винахід, але він застосовується точечно й мало. А вони беруть цей винахід, інвестують на кожен наш вкладений долар своїх 15–20 і швидко масштабують.
Варто відмітити «Цукорок» — це кишеньковий простий РЕБ, який давав бійцю можливість зрозуміти, що поруч небезпека. Також відзначу окопний РЕБ.
Deep Strike — ще один етап війни. Наприкінці осені 2022-го були доволі непогані операції. Так само водні дрони — те, що росіяни називають БЕКами, безекіпажними катерами. Ми бачили дуже добре сплановані операції. На жаль, ми також кинулись це застосовувати, замість того, щоб накопичити й застосувати. Ми росіян навчили, вони випрацювали контрміри. Саме тому станом на весну 2025-го ви не бачите, щоби щомісяця тонув хоча б один російський корабель. Тому що вони дуже добре захистили себе.
Deep Strike
Клас ударних дронів, які здатні працювати на сотні кілометрів.Розвивається програмне забезпечення. Є дуже непогані програми, які дають можливість і ситуаційної обізнаності, і аналізу даних застосувань різних роботизованих систем, і інтеграцію різних сенсорів, як установки щодо протиповітряної оборони, так і того, що відбувається на землі. Постійно покращуються старі знайомі програми.
Є розвиток літаків-камікадзе, котрі станом на сьогодні вже можуть досягати ворога і знищувати техніку на відстані 70–80 і навіть 100 кілометрів.
Але при цьому потрібно розуміти, що ми вперлися в стелю, де без розвитку фундаментальної науки неможливо буде рухатися далі. Тепер потрібно говорити про значно серйозніші речі.
— Чому ми вперлися в цю стелю зараз?
— Ворог теж вчитися, випрацьовує контрміри. Тепер хобійний літачок, начинений вибухівкою, просто так не прорветься. Якщо, грубо кажучи, раніше ми могли запустити 100 діпстрайків і з них 80 долітало, то зараз у кращому випадку долетить 2–3.
Технологія — не те, що можна зафіксувати в часі. Ми воюємо великою мірою технологічно в дзеркало. Питання в тому, що роблячи певний рух у дзеркало, [маємо побачити], що відповідь відбулася з максимальною затримкою, і ми виграли час. Це війна насамперед на виснаження ресурсів. Але всі ресурси поновлюються, окрім людей. Нам дуже важливо зробити ціну для Росії непідйомною. А для неї це не кількість техніки, а люди.
І якраз ідеться про те, щоб технологіями зробити цю ціну для них непідйомною і змусити зупинитися. Щоб навіть країна, яка має величезну перевагу над нами, не змогла собі дозволити таку ціну. Країна, у якій не цінується життя людини. Наша задача — зробити так, щоб їм сюди на десятиліття стало страшно заходити.
Фото: Артем Галкін.
— Командувач сил безпілотних систем Вадим Сухаревський говорив, що безпілотні системи стануть валютою нашої держави після перемоги. Чи можуть вони вже стати цією валютою?
— Ми можемо або використати технології як величезну можливість для розвитку країни, або ми втратимо це. Як можна втратити? Тримати закритим експорт.
Експорт потрібно відкривати вдумливо, розуміючи, що продавати зброю — це геополітика. Це величезні партнерства, можливості спільних виробництв. Можливість покращувати свої продукти, отримувати мільярди, що дасть змогу наповнювати бюджет і фінансувати те, чого в нас немає.
Укладаючи партнерства, ми можемо отримати живі кошти, робочі місця, податки тощо, [водночас] посилюючи обороноздатність цієї ж Європи. Можемо створювати спільні безпекові технологічні щити.
Але це ілюзія, що якщо ми відкриємо [експорт], то завтра в нас усе куплять, як гарячі пиріжки. Є вимоги, процедури, які потрібно буде виконувати. І не всі наші виробники знають і вміють це, їх треба буде навчити.
Щодо «після війни» — немає ніякого «після війни». От хочеться нам якийсь момент, понеділок умовний, коли ми прокидаємося — і все. Війна закінчилась.
Війна, навіть якщо називатиметься перемир’ям, буде війною.
Просто цей час буде використаний на те, щоб гравці з обох сторін перегрупувалися й наносили вже фінальний удар. Для Росії це означає повну окупацію [України].
Коли ми приймемо думку, що війна назавжди, то навчимося в цьому жити. Не просто чекати, що ЗСУ прийдуть із перемогою, а самим включатися й готуватися. Це не про песимізм і паніку, а про відповідальність, любов до своїх людей. Безвідповідально — це коли «не хвилюйтеся, два-три тижні — і все буде добре». Потім люди, наслухавшись цих казок, попадають в окупацію. І вже змушені воювати в окупаційній армії.
У нас вічний ворог, але ми можемо його зупинити й можемо зробити робити ціну [війни] для нього непідйомною. Якщо будемо згуртовані, якщо воюватимемо розумно й технологічно.
— Тобто дрони мають ставати цією валютою вже.
— Але це дуже невеличка частина того, що може стати цією валютою й нашою перемогою. Є значно важливіші речі, ніж дрони. Це стратегії, які дають можливість перемогти ворога без фізичного болю.
Війна зароджується в головах. От дивіться: п’ятирічна дитина в Москві — це ще не окупант. Але за 12 років виховання це буде біоробот, який прийде сюди вбивати. Неможливо фізично, навіть сотнями мільйонів дронів, знищити 140+ мільйонів ворожого населення. А ще є Китай і Північна Корея.
Найважливіші битви — інформаційні. Вони створюють для людей мотивацію діяти так чи інакше. Росіяни перебувають в інформаційному тумані. У 2000-му вони не пішли б сюди вбивати, імовірно, але понад 20 років пропаганди зробили свою справу.
Потрібно перепрограмовувати російське колективне ментальне поле на реальність, щоб росіяни розуміли справжню загрозу, хто справді їх грабує, хто посилає на смерть. Для цього потрібно перестати бути в захисній позиції і позиції жертви. Нам потрібно самим ставати програмістами.
Ми плануємо створити одну з найважливіших технологій, яка при правильному підході й застосуванні зможе вплинути на хід війни. Це підготувати освітній курс, який навчить українців працювати з росіянами з активної позиції. Вони (росіяни. — ред.) знаходяться в гіпнозі, поступово потрібно буде їх повернути. Це буде непросто й не всі повернуться. Але нам потрібен певний відсоток. Потрібно цю енергію знищення направити на їхні еліти, які їх експлуатують.
— Є щось, чого нам варто повчитися в росіян?
— Багато чого. З точки зору розвитку [воєнної] галузі вони працюють на кількох рівнях одночасно, а ми — тільки на одному. У нас виходить переважно некомпетентний чиновник. Він приходить і каже: «Зробіть мені щось, там фронт хоче». Держава не має компетенції подивитися на рік чи півтора вперед і профінансувати те, що буде актуально тоді. Держава дивиться на пів року назад. [Мовляв], о, почалися дрони на оптоволокні. Ми зазнаємо втрат через це, дайте якесь рішення. Це рішення потрібно було пропрацьовувати ще 2022 року. Тоді ми б не мали проблем із тим, що влітку 2024-го ми не знаємо, як протидіяти дронам на оптоволокні.
У росіян розвиток галузі працює не тільки через ринок. Вони засівають ринок грошима. Допомагають виробникам затягувати комплектуючі, організовують виробництво на державних підприємствах. Далі локалізують виробництво, як-от шахедів. Не соромляться також давати гроші на так званий гаражний волонтерський воєнпром.
Ми нарахували зараз десь п’ять напрямів, де [в РФ] держава активно включається. А [в нас виходить інакше]. Кажу: «Дивіться, у нас є гроші платників податків, їх мільярди. Дайте нам те, про що солдат просить уже пів року». Звичайно, у нас є і класні проєкти, які зародились не завдяки, а всупереч. Це «Армія дронів» і Brave1, який теж дав можливість багатьом виробництвам отримати гранти, розвивати ком’юніті.
Пихатість щодо ворога завжди закінчується поразкою. Ворога потрібно вивчати й поважати. Розуміти, що він вчиться в тебе, тому зовсім не соромно, навпаки — розумно, раціонально вчитись у нього.
Фото: Артем Галкін.
«Я намагаюся розмовляти з людиною»
— Ви кілька разів зустрічалися з президентом Зеленським. Що ви намагалися йому донести і чи дало це результат?
— Я бачила президента чотири рази. Із них тричі — уже зараз, у цій війні: восени й узимку 2024-го та в лютому 2025-го. Щоразу це були колективні зустрічі з волонтерами, громадськими активістами. Порушувалися питання армії, технологій, безпеки, російських активів, адвокації зброї, антикорупційних реформ.
Друга зустріч відбулася 5 грудня [до Міжнародного дня волонтера]. Було нагородження волонтерів зі всієї України. У мене було багато питань до президента. Я розуміла, що це буде швидке нагородження, потім кожному дадуть буквально кілька тез сказати. Тому я перед тим іншим волонтерам озвучила, що я планую говорити на цій зустрічі.
І далі був цікавий фрагмент: великий стіл, сидить президент навпроти мене. Мені дали можливість висловитися. Я привіталась і почала, у мене було сім пунктів. Встигаю сказати тільки один пункт — і тут мене переривають, кажуть: «Ні, Марія, все, потрібно дати слово іншим». І це був вражаючий момент, тому що люди почали казати: «Ні-ні-ні, ми передаємо свій час Марії, хай вона скаже, тому що ті проблеми, які вона піднімає, важливі». Я була дуже вдячна людям. Іншим волонтерам теж дали можливість озвучити їхні пункти. Тому зустріч затягнулася, але президент усіх вислухав, на більшість тез відповідав у порядку живого діалогу.
На третій зустрічі говорили про необхідність змін у підході щодо авіації.
Зараз я до всіх [співгромадян] ставлюся, як до українців, і мій обов’язок — озвучити речі, у які я вірю, і, як показала історична практика, левова частка з них спрацьовує.
Я намагаюся розмовляти не з посадою чи званням, не з бізнесовими ставками й не з тим, хто має якийсь політичний інтерес. Я намагаюся розмовляти з людиною. Хто би перед мною не сидів, для мене дуже важливо достукатися до людського. Говорити речі, які можуть вплинути на хід війни. Бо якщо потонемо, то разом. А якщо встоїмо, то теж разом. На нас велика відповідальність. Не важливо, у яких ролях ми знаходимось.
Україна майбутнього
— Як ми назвемо цю війну?
— Три варіанти: перша технологічна війна, війна за незалежність, перша фаза Третьої світової.
— Як би ви охарактеризували свою мрію України майбутнього?
— Моя країна мрії — це простір, де ми зберегли своїх людей і встояли, навчилися захищатися відповідально, усвідомили реальність і задаємо адженду якщо не для всього світу, то принаймні для європейського континенту. Зараз ми найстарший дорослий у кімнаті світу. Ми приклад людяності. Ми платимо найвищу, найдорожчу ціну за свободу.
Ціна свободи визначається тим, що ти готовий віддати за це. Бо сміливість — це не тоді, коли тобі не страшно, це коли тобі страшно, але ти йдеш уперед.
Хочу, щоб ми, будучи невеликим народом центру Європи, збереглися, використали цей страшний час як урок і велику можливість технологічно мілітаризуватися, захистити себе, задавати моду в технологіях у світі.
Хочу, щоб українці мали силу стати одним із лідерів вільного світу. Але щоб нас при цьому не хитнуло в іншу сторону — радикального ксенофобно-шовіністичного націоналізму. Коли ми підміняємо любов до своєї нації ненавистю до інших. [Мовляв], ти кращий тільки тому, що ти українець. Ні, ти кращий тоді, коли ти — людина.
А людина ти тоді, коли любиш інших людей, коли захищаєш, поважаєш, долаєш інстинктивну жорстоку тварину в собі. Коли переступаєш через власне его, не зраджуєш собі навіть у найстрашніших, найважчих обставинах.
Я бажаю нам перемоги над собою, над своїми слабкоcтями, [бажаю] знайти в собі сили залишитися людьми що б не сталося. Я дуже бажаю собі не зламатися, знайти в собі силу й мати з чим достойно піти.
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я