ЩОБ НЕ ЗМІЛІЛО ЖИВОНОСНЕ ДЖЕРЕЛО

Лариса Несіна 11.12.2024 888

 

Так вже повелося у нашого народу, що на кожну життєву ситуацію він реагує якоюсь життєвою мудрістю, мовляв, народ скаже, як зав'яже. Про Петра Ляховича, фермера з Межівщини, що на Дніпропетровщині, можна сказати: «власну долю і на кривій кобилі не об’їхав», якби вона не випробовувала його на стійкість і силу характеру.

Вона закинула корінного вінничанина спочатку до Мирнограда, що на Донеччині, де він працював на місцевій шахті. Тут, власне, він і познайомився з майбутньою дружиною. Ще років зо п'ять заробляв на нелегкий шахтарський хліб Петро Васильович, аж поки молоде подружжя не вирішило шукати щастя на Вінниччині. Уже тут, у рідних для Петра Ляховича краях, вони почали будувати спільне подружнє життя. І знову поворот, і знову все спочатку — вже на Дніпропетровщині, у селі Володимирівка. Тут і пустили коріння, тут і започаткували спільну родинну справу під назвою «Живоносне джерело». Саме так милозвучно назвали фермерське господарство, яке мало займатися садівництвом. Вінниччина здавна славиться своїми садами, і як справжній вінничанин Петро Ляхович продовжив традиції своєї «малої Батьківщини» на дніпровській землі.

У 2010-му він заклав перші п'ятнадцять гектарів молодого саду, який розрісся з часом до сорока. Молодий сад у 2014 році.

Молодий сад у 2014 році.

— Крім яблук вирощуємо черешню, сливу, абрикос, — розповідає Петро Васильович. — Працюємо в саду всією сім’єю, це, власне, і є наш сімейний бізнес, справа всього життя. Бо повертати назад уже пізно, і надто багато вкладено.

Щоправда, на одні чоловічі руки в родині стало менше. Наступного ж дня після оголошення повномасштабного вторгнення на війну пішов зять. Добровільно. Як справжній патріот української держави.

— Підростав сад, ростуть і тішать нас онуки, — розмірковує Петро Васильович.

Петро Васильович з онукою.

— Здавалося б, життя прожите недарма. Якби не одне «але» — продукція, вирощена з такою любов’ю, виявилася нікому не потрібною. Великі торгівельні мережі навідріз відмовилися від співпраці з «Живоносним джерелом», аргументуючи це тим, що в господарстві має бути не менше десяти працівників.

— Це просто нонсенс, — вважає Петро Васильович.

— Адже обслуговувати сорок гектарів саду цілком можуть від трьох до п’яти людей!

Родина Ляховичів на відмінно з цим справляється і могла б наповнювати полиці магазинів якісною, смачною, екологічно чистою вітамінною продукцією. Натомість вони заповнені голландськими яблуками, що аж вилискують «хімією» і штучною красою. Їх купують мами своїм дітям, переплачуючи втридорога, замість того щоб їсти свою, українську продукцію!

— Наш власний ринок збуту виявився для нас закритим, — з сумом констатує Петро Ляхович.

Усі державні програми спрямовані на підтримку великого бізнесу, холдингів, а до таких дрібних фермерів державі немає діла. Інакше як пояснити, що державна програма «На підтримку садівництва» практично мертва догма, яка нічого не вирішує і не регламентує в реальному житті? Вона існує, але жоден пункт її не працює.

У той час як у Європі давно зрозуміли, що саме дрібні й середні фермерські господарства створюють економічну й продовольчу безпеку держави. Ще одна надія Петра Ляховича розбилася об рифи сьогодення. Він покладав великі сподівання на промисловий регіон сусідньої Донецької області, що територіально межує з кордонами господарства. Мінімальні транспортні витрати, густонаселений шахтарський край могли б розв’язати проблему з реалізацією, якби не війна...

Одним розчерком пера вона перекреслила практично все.

— Навіть прості підрахунки не на нашу користь, — констатує Петро Васильович.

— Вкласти вісімсот тисяч, щоб одержати двісті, — це не про економіку, це про неефективність і недоцільність подальшого господарювання.

— Тому сад доведеться викорчовувати, — через силу в голосі ледь видихає неприємне зізнання Ляхович. Можна було б діждатися кращих часів, якби в господарстві було фруктосховище, давня заповітна мрія фермера, але вона так і залишилася мрією.

— Отримати грант на його будівництво нереально. Пільговий кредит нам, як невеликому фермерському господарству, теж не світить, — констатує Петро Васильович.

— Давати відкати немає з чого...

Вихід?

Він хоч ледве жевріє в кінці тунелю, але є. Господарство займається традиційним землеробством, вирощує зернові, соняшник. Попри складні погодні умови, а Межівщина знаходиться у зоні ризикованого землеробства, тут зібрали по 25 ц/га пшениці й 15 соняшника. З огляду на те, що перший дощ випав у кінці травня і до кінця жовтня його взагалі не було, можна дивуватися, що взагалі щось виросло.

Та попри доволі скромні статки, Петро Васильович активно допомагає армії й фронту.

— Буквально наступного дня після вторгнення я оголосив про те, що організовую сили тероборони. Так була створена рота тероборони, забезпечення якої взяв на себе Петро Ляхович.

— Ми регулярно відвідуємо наших хлопців на передовій, веземо техніку, автівки, пересувні станції, ну і, звичайно, домашні смаколики — як же без них. — Не розумію, як у такий час можна займати позицію «Моя хата скраю», — щиро дивується Петро Ляхович.

— Вона й загубила нас, українців, бо коли лихо прийшло у сім’ю, треба як ніколи триматися купи, бути разом.

Як справжній патріот України, Петро Васильович вірить, що Україна буде багатою і красивою, а сад його мрії ще розквітне рясним цвітом. Бо ж недарма він назвав його «Живоносним джерелом». Воно й дасть його саду той рятівний ковток вологи, що не дозволить йому зміліти.

 

 

Поділитися текстом в мережах: Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Instagram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я

Коментарі (0)


Новини ОТГ