«У КОЖНОГО В ДУШІ МАЄ БУТИ СВІЙ ЗАКОН»

     З початку рашистської агресії в Україні щойно це вже четверта чи й
п'ята поспіль сесія Дніпровської міськради поміж іншого схвалює перейменування проспектів і бульварів, вулиць, провулків та узвозів, майданів і так далі, що досі носили назви або імена різних діячів, пов'язаних з російськими окупантами і тим паче комуністичним минулим. Остання сесія, зокрема, викреслила з «географії» обласного центру понад тридцять милих «узькому міру» імен та назв. А загалом наразі майже двом сотням вулиць та провулків або повернули їхні давні самобутньо-історичні назви, або нарекли іменами патріотів українського народу чи славних своїх земляків.
       Того дня, коли у Дніпрі відбувалася остання сесія міськради, а саме 22 лютого, збиралися на свою і депутати Китайгородської сільської ради. Які, правда, після баталій, котрі тривали ще аж із листопада минулого року, мали спромогтися нарешті перейменувати першу тут і покіль єдину вулицю імені російського полководця Суворова. Цим місцеві обранці селянського люду фактично лише починали процес, мета якою – «щоб рашизмом тут і не тхнуло». Тому мусимо зауважити, що зовсім і не з власної ініціативи вони за це бралися.

    Мешканці села «підказали». Точніше – рішуче зажадали. Бо тут така справа: на вулиці Суворова з дитячих літ жив Михайло Костенко – електрик табору відпочинку Кам'янського Індустріального університету  і воднораз усього села Китайгорода. Бо доброї вдачі був чоловік, не міг нікому відмовити, коли просили допомогти чи виручити. Завжди був приязний, «з усіма старими й малими не тільки вітався, а до всіх і посміхався». І от Михайла не стало. У 52 свої роки пішов він боронити Україну від окупантів і поліг дійсно смертю героя на війні. Його загибель дуже близько до серця та з болем у ньому сприйняли селяни.

    Завідуюча дитячим садком сусіднього села Могилів, а мешканка Китайгорода Таміла Сірченко відразу знайшла серед земляків однодумців, які дали згоду зареєструватися ініціативною групою «за перейменування вулиці Суворова на вулицю Михайла Костенка». І дійсно, після листопадової сесії, де депутати не почули їх та зажадали провести сходку вулиці, вони це й зробили 4 лютого. Де селяни дружно підтримали благородну, як висловилася тоді пенсіонерка Зінаїда Данильченко, ідею. «Ми усі тут візьмемо великий гріх на душу, - мовила жінка, - якщо не вшануємо пам'ять золотого чоловіка, якого нахабно й свавільно забрала настільки придуркувата путінська війна».
       Але майже чотири місяці тому, ще в листопаді, голова Китайгородської ОТГ Сергій Турський несподівано насторожено, незрозуміло, принаймні, для людей, доволі прохолодно "приземлив" членів ініціативної групи. Прокоментувавши у тому дусі, що пропонувати-вимагати «воно то легко і ніяких загроз та наслідків, а ось йому та депутатам ухвалювати рішення і відповідати».

      Яку відповідальність сільський голова мав на увазі чи якої він остерігався, люди не збагнули, а Турський не пояснив. Одначе час ішов, з приводу подання ініціативної групи сільська рада гуртом і її депутати порізно мовчали, немов води у роти понабирали. У селі пішли чутки, якщо не плітки, наче не інакше, як «сам той факт, що називати вулицю іменем земляка, який ще вчора жив і працював тут між нами, на думку перш за все керманича ради, не заведено». А оскільки в село не повернулося з війни ще троє китайгородців, Олександр Миргородський, Федір Сідак та Михайло Джунь, то заговорили навіть про «переляк сільради, що це ж бо іменами усіх полеглих доведеться перейменовувати». Але чому б, багато хто вигукував, і ні?
    Однак же ініціативна група, особливо враховуючи наростаюче обурення більшості мешканців села, втрачала терпіння і все наполегливіше нагадувала, що «важко зрозуміти підозріле зволікання, яке викликає не кращі судження у людей». Правда, сільський голова С. Турський, виносячи тільки 22 лютого «це питання» на сесію, скоромовкою зізнався, що справді «затягнули ми з цим, але зрозумійте – кінчався один рік, починався наступний, роботи вистачало по шию і вище, не до вулиці було». Чим уже здивував, бо ж швидше виходить не до вулиці як такої «у нього руки не доходили, а до загиблого молодшого сержанта ЗСУ Михайла Костенка» - хіба ні? Однак ще дужче вразив ватажок громади, коли запропонував знову «до перейменування вулиці Суворова повернутися після того, як війна скінчиться». Тобто «зараз краще відкласти». З тієї причини, що наразі немає ще, якщо хочете знати, ухваленого… закону про дерусифікацію. То навіщо спішити поперед батька в пекла – і квит?!
- Подумайте, чим ризикуємо! - вів далі мову Турський. – А завтра прийде дядько прокурор і спитає усіх нас, а чом це ми дозволили собі те, що законом ще не було дозволене?
    Депутат Григорій Давиденко, один з не багатьох, хто «логіку» голови ОТГ не сприйняв, зауважив, що і не заборонено ж законом в окремо взятому селі перейменовувати вулицю. Більше того, Закон України "Про місцеве самоврядування" і без будь-яких декомунізацій або дерусифікацій дозволяє депутатам громади, якщо вони з якихось причин знаходять за необхідне ту чи іншу вулицю, той чи інший провулок або й тупик в тому числі назвати інакше, по-новому, то будь ласка, їм і козирні карти в руки. Це вже не говорячи про те, що Україна відбиває навалу-окупацію потворної рашистської гидоти,
мерзенних терористів-гвалтівників та убивць, отож, у тому числі ціною жіття своїх патріотів-захисників. Таких, як недавній корінний мешканець Китайгорода Михайло Костенко.
    Натомість сесійну залу глибинної сільської територіальної громади, як на думку депутата Григорія Давиденка, все одно, що заполонив, скував, пройняв і так далі страх. Яким чи чиїми прокурорами лякав депутатів пан Сергій Турський? Українськими чи не виключав ймовірним потім візит… російських?
А рішення, за яке проголосувала більшість, що чому ж, перейменуємо, причому дружно, залюбки і аж бігом, але «після ухвалення закону Верховною Радою» - чи не від нестачі твердої віри в нашу у ній перемогу? І така підозра, даруйте, напрошується. Тим паче, що якщо половина депутатів громади пристали до обережної, м’яко кажучи, і вичікувальної позиції "утримався", то їхні виборці переважно іншої думки.
    А в селі на вулиці російського полководця Суворова лишися рідні Михайла Костенко – матуся Віра Трохимівна, дружина Людмила Іванівна і син Дмитро Михайлович. Уявляєте, як їм там зараз почувається? Обида, біль проймають не менш, ніж тоді, коли хоронили сина, чоловіка і батька. А всі інші люди в селі, батьки і матері, сестри і брати, дружини і сини та дочки, чиї рідні уже
зараз на фронті чи підуть туди завтра – що їх наснажуватиме до останнього подиху бити ненависного ворога, якщо така от шана їхньому полеглому земляку?
    Як на нас, вичерпну риску підвела згадувана уже нами літня віком, та з молодечим запалом Зінаїда Данильченко, котрій уже понад вісімдесят літ.
- Я своїм розумом ну геть не втямлю, якого їм ще Закону не вистачило, щоб перейменувати, - здивувалася вона і вигукнула: – А я б нікого і не питала! Бо сумлінням своїм я відчуваю, що у кожного у даному випадку в душі має бути свій закон!