«Україно, ти моя молитва!»

Софія СОШКО.

Цей рядок із вірша Василя Симоненка з особливою пристрастю лунав із вуст Ніли Крюкової, бо для неї Україна також означала все. Старше і середнє покоління українців добре пам’ятають цю вродливу чорноброву струнку жінку на сцені. Зазвичай у вишитій сорочці, акторка розмовного жанру доносила до людей СЛОВО, додаючи до поезії власні емоції так, що в глядача або слухача аж дух перехоплювало, виступали сльози на очах.

Неоніла (Ніла) Крюкова — народна артистка України (1985 р.), Герой України (2008 р., Золоту Зірку їй вручав у лікарняній палаті президент В. Ющенко), лауреат Шевченківської премії 1989 року за концерні програми 1985-1988 років. Багато хто пам’ятає її як іскрометну гумористку, хоч жила вона передусім серйозними драматичними ролями, декламувала Тараса Шевченка, Василя Cимоненка, Григора Тютюнника, Олеся Гончара... Всупереч заборонам у радянський час підготувала 17 сольних концертних програм за творами українських письменників. Виступала із творами Л. Костенко, Б. Олійника, П. Тичини, І. Драча, М. Рильського, Д. Павличка, В. Стуса та ін. Підготувала концертні програми: «Маруся Чурай» за Л. Костенко (1981), «Твоя зоря» (1982), «Собор» (1993) за О. Гончаром, «Зброєю сміху проти всякого лиха» за С. Олійником, С. Руданського, І. Нечуя-Левицького, П. Глазового, К. Дяченка та ін.

Це була людина з принциповою громадянською позицією. У жовтні 1990-го вона приєдналася до Революції на граніті, бо боротьба за Україну була в її серці. Талановитому, сміливому і доброму серці. Фотограф Олександр Клименко згадував: «2 жовтня 1990 року, перший день голодування студентів — «Революція на граніті». Коли приніс звідти світлини редактору «Сільських вістей» Івану Сподаренку, він спершу не повірив, що це Ніла Валеріївна, яка кілька днів тому виступала в редакції. Але потім сказав: «Так, вона може». Ось такий цікавий факт, пов’язаний із нашою газетою.

Коли у 1986 році сталась аварія на Чорнобильській АЕС, Ніла Крюкова однією з перших поїхала туди виступати перед ліквідаторами. Акторка об’їздила увесь світ, але її душа завше була залюблена в рідні місця. «...Що далі віддаляюся від своїх наддніпрянських пагорбів, то сильніше мені хочеться туди повернутися».

А народилося талановите дівча під гуркіт гармат 14 листопада 1943-го, коли німці відступали з її села Попівка на Кіровоградщині. «Тому, мабуть, така неспокійна і непокірна», — говорила про себе мисткиня. Батько не повернувся з війни, а мати 50 років пропрацювала в колгоспі. І мама, і дядьки, тітки, сусіди лиш пошепки згадували про голодомор 1933-го чи про родичів, яких забирали у 1937-му «за політику». Потім ненька не раз дорікатиме доньці, мовляв, навіщо їй та політика, вона ж бо жінка, артистка, людина мистецтва. А Неоніла, напевне, і стала артисткою, і пішла в політику для того, аби мати змогу сказати все, про що змушували мовчати десятиліттями або й віками.

«Мені років дев’ятнадцять було, і в розмові з мамою я пригадала 1947-й, як мені, чотирирічній, хотілося тоді їсти, яке то страшне відчуття голоду, — розповідала Неоніла Валеріївна. — Бабуся товкла у ступі жолуді, додавала посічений спориш, кілька ложок борошенця і водички, щоб зліпилося, і запікала в печі. То були маторженики — такі гиденні, гіркі, в мене зуби від них почорніли... І я оце згадую з мамою, а вона каже: «Доцю, то був голод, але хіба ж такий страшний, як у 33-му?». І відтоді час від часу тихенько говорила про «голодовку». А коли я була вже геть дорослою, розповіла мені про ті роки детально. Мама казала, що з їхньої родини жодна людина тоді не померла. У нас у дворі досі є глибочезний колодязь, метрів на двадцять. Коли дід Роман, баба Ярина та їхні старші діти побачили, що «активісти» ходять по дворах і забирають останню картоплину, то додумалися: в отой колодязь уночі спустили діда, він, стоячи на зрубі, вирив із двох боків ніші. Там помістили п’ять мішків пшениці й шість мішків картоплі. Кожної ночі діда спускали в колодязь, і він набирав пшенички і штук шість картоплин. Вночі варили баланду на всю родину. «Активісти» щоразу дивувалися: «Як це ви не вмираєте? Десятеро дітей! У вас щось заховане!». Лазили, шукали на горищі, штрикали списами під стріхою, кругом у стіни — і нічого не знаходили… Не можна забувати, що і чому тоді сталося. Кожного року нам потрібно ставити на вікні запалену свічечку в пам’ять про своїх загиблих у 33-му родичів, чи й за весь народ, який, незважаючи на нелюдські плани, залишився в книзі життя».

«Після війни ми купили зруб, — ще один разок із намиста спогадів артистки, — основу нинішньої хати, а вкрити його не було чим: соломою годували корів у колгоспі. Настала осінь, зачастили дощі, і стеля під вагою води, здавалося, ось-ось упаде». Тоді мама пробила у стелі дірки, поставила під ними миски і наказала своїй п’ятирічній дочці виносити воду. Втомившись від важкої праці, маленька Ніла вискочила у двір, аби побігати з дітьми по калюжах. Як їй дісталося ввечері від мами! Вранці дівчинка стояла під будинком і плакала. У цей час проїжджав голова колгоспу. Побачивши його, вона заторохкотіла: «Товаришу голово! Дайте, будь ласка, нашій матері соломи, щоб хату накрити». Не витримав голова і виписав соломи як виняток, сказавши Федорі Романівні: «Укрий хату, а то твоя дочка душу мені перевернула».

До речі, Ніла Валеріївна часто повторювала мамину мудрість: «Розумна людина знає, що говорить, а дурна говорить те, що знає».

Десятирічною Нілочка полюбила читати вірші — на печі. Вона декламувала вірші у школі, перед класом — щодня. І якщо вчителька не встигала викликати її на уроці, Ніла з горя заливала сльозами парту.

Та і перший громадянський протест Ніли Крюкової мав місце ще у шкільні роки. «На уроці історії, — згадувала мисткиня, — розповідали про завоювання Єрмаком Сибіру. Довго вчителька розхвалювала хоробрість та героїзм Єрмака, його вдалі битви і підкорення десятків племен і народностей. Для мене це було незбагненно: навіщо знищувати тисячі людей тільки за те, що вони відмінні й незалежні від російської народності. Про це й запитала тут же, на уроці, вчительку. Якою була її реакція, зрозуміло: мене ледь не вигнали з уроку».

Після школи Неоніла Крюкова закінчила Олександрійське училище культури. 1963 року двадцятирічною розпочала трудову діяльність директором Долинського районного будинку культури на Кіровоградщині. Однак мріяла про навчання в театральному інституті, тож подалася до Києва. Підготувала на іспит сценічний сюжет з абітурієнткою, яка в останній момент відмовилася вступати до інституту. Кмітлива Ніла знайшла вихід: замість партнерки поставила стілець, попередила комісію, що буде виконувати ролі за двох, і, перебігаючи з місця на місце, зіграла сценку. Її прийняли на навчання.

Після закінчення 1967 року Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого працювала у Полтавському музично-драматичному театрі ім. М. Гоголя. Відповіді на непрості запитання, які їй боліли, Ніла Крюкова знайшла згодом, коли потрапила до Театру «Слово» при Спілці письменників. Там вона близько зазнайомилася з Григором Тютюнником, Олесем Гончаром, Ліною Костенко, Борисом Олійником, Миколою Вінграновським, Іваном Драчем, Павлом Глазовим, Дмитром Павличком, відкрила для себе поезію «Розстріляного відродження». «Наче пелена з очей спала», — зізнавалася пані Ніла. Відтак слово правди стало її найпотужнішою зброєю в боротьбі проти брехні та лицемірства, політики залякування і приниження людської гідності.

У сімдесятих, коли розпочалась активна творча кар’єра Крюкової, суспільна ситуація була така, що творча інтелігенція — письменники, журналісти, актори — повсякчас відчували тиск влади, непряму цензуру. «Мені ніколи прямо не забороняли читати Симоненка — просто з притиском радили взяти до репертуару, скажімо, «Чуття єдиної родини» Тичини або якусь «Думу про Леніна». І переказувалося це через якогось «пішака», ніби зовсім випадково. Але зразу ж ставало зрозуміло, що в тебе є два виходи: один — на сцену з Леніним, а інший — у кочегарню з Шевченком», — розповідала мисткиня.

Ще в інституті доля звела Крюкову з Григором Тютюнником. Якби не Тютюнник, багато чого в її житті склалося інакше, не було б театру «Слово», не відбулося б вистави «Маруся Чурай». Фактично він став її духовним наставником.

Однієї осені наприкінці 1970-х в Азербайджані проходили Дні української культури. Група наших письменників і акторів пливла на судні розбурханим сірим Каспієм. «Був бенкет, веселощі, танці, — згадувала Неоніла Валеріївна. — А Гриця ніде нема. Я пошукала очима за ним, бачу: стоїть на палубі, у мряці, схилений до води, похмурий, вітер тріпає чорну чуприну. Я підхожу до нього, стаю поруч. А він — без вітання, ніби відірвався від своїх думок: «Ти вже читала «Марусю Чурай» Ліни Костенко?» — «Ще ні. Ніяк не можу дістати книжку». «Прочитай і зроби. Тільки ти можеш і смієш», — благословив Григір Тютюнник.

Після тієї розмови минув якийсь час, тепер у пам’яті про ті роки — зневіра і розпач у душах людей, яким боліла Україна. Самогубство талановитого письменника Віктора Близнеця, вбивство Володимира Івасюка, дивна загибель Льоні Бикова, а в 1980-му — Григора Тютюнника. «Пригадую, як кажу Галі Менкуш, своїй товаришці, бандуристці: «Ми — ніщо. Ми нічого не можемо зробити, зарадити цьому. Ні-чо-го!» А Галя мені: «Треба боротися. Давай будемо боротися!» — розповідала Ніла Валеріївна. «І ось тоді я, — казала акторка, — згадала Грицеві слова про «Марусю Чурай» — історичний роман у віршах про легендарну дівчину, що писала і сама співала пісні. Це її «За світ встали козаченьки, за світ опівночі...». Твір має таку колосальну наснагу, такий потужний національний дух, що не зворушить і не надихне хіба мертвого!.. Ми з Галею взялися за роман. Я читаю, вона акомпанує — двогодинний спектакль».

Крюкова сама продумала режисуру, написала сценарій. Разом із Галиною таємно проводили репетиції у Галиній квартирі на київській Оболоні — щоб нікому не нашкодити. Знали, що читатимуть лише раз, і то якщо пощастить. На 29 січня 1980 року була призначена прем’єра в Колонному залі Київської філармонії. Залишалося головне — пройти так звану художню раду, замаскований цензурний комітет.

«Худраду було призначено за тиждень до вистави. Як тільки ми з Галею зайшли до зали того дня, відразу ж — з атмосфери, переляканого обличчя директора філармонії Аркадія Лобанова — зрозуміли: хтось вже «стукнув». ...Весь наступний тиждень — виклики у високі кабінети, розбори на усіх можливих комітетах: «Признайтесь, чья это была идея? Кто организатор этого националистического восстания? Сколько бандитов приезжает на премьеру со Львова?» Я розуміла, що нас можуть арештувати, і вже викликала маму до Києва, щоб було з ким залишити дитину. Квитки у філармонію були розкуплені задовго до прем’єри. Що робити владі, щоб уникнути скандалу? Виставу переносять у будинок культури заводу «Арсенал», аби туди ніхто не потрапив. На той час я була вже у такому психологічному стані, що Ліна Костенко, побачивши мене напередодні, вжахнулася: «Ніло, вони зумисне доводять вас до нервового розладу». Ідеологи з міськради, керівництво філармонії — усі в паніці: вже знає Щербицький! Прем’єра мусить відбутися тихо, у напівпорожньому заводському клубі! У машині директора філармонії мене «доставили» у заводський клуб. Бачимо: зал забитий, люди стоять у проходах, у коридорах, просто під сценою. Звістка про перенесення вистави розійшлася по всьому Києву, під філармонією стояли мої друзі й спрямовували людей у клуб. Це була, можливо, найбільша перемога мого життя! Величезний прорив! Я тоді читала з такою гіркотою, з такою пристрастю, болем!.. Після концерту люди півгодини скандували, не відпускали зі сцени. Того ж вечора Ліна Костенко підійшла до Аркадія Лобанова, директора філармонії: «Поверніться до світла, я хочу бачити: ви людина чи провокатор, — і з розмаху дала йому три ляпаси. — За Марусю, за Нілу і за себе».

Відтак здійнявся величезний скандал, був суд. У пресі з’явилися повідомлення, що «две украинские буржуазные националистки Лина Костенко и Нила Крюкова подготовили в Киеве 29 января националистическое восстание и приехали главари со Львова». Коли Ліну Костенко запитали, за що вона «дала пощечину должностному лицу», вона відповіла, що це брехня, бо вона дала не один ляпас, а три: за Марусю Чурай, за Нілу Крюкову і за себе. Слідство тривало три місяці, а тоді з невідомих причин усе затихло. «Після цього мене викликали і вручили медаль «За трудовую доблесть», але «Марусю» читати заборонили», — згадувала Неоніла Валеріївна.

І все ж вона прочитає «Марусю Чурай» по-справжньому, в Колонному залі філармонії. Проте станеться це лише 1987 року, коли Ліну Костенко висунуть на здобуття Державної премії імені Шевченка.

Усе життя Ніла Крюкова йшла проти течії, утверджуючи своє розуміння правди життя, істини й віри. Їй забороняли читати Шевченка, Симоненка, забороняли згадувати Плужника, Стуса, інших поетів покоління «Розстріляного відродження» та шістдесятників, а вона читала, словами великих поетів стукаючи у серця людей. Вона скрізь була попереду, з концертами об’їздила всю Україну.

Щодо гумористичних замальовок, сатиричних віршів — тут акторка неперевершена. Павло Глазовий писав своєму товаришеві Євгену Стецьківу в Америку: «Найбільша втіха моя в тому, що я виростив, виховав оце чудове тріо — Нілу і двох Анатоліїв: Паламаренка і Литвиненка. На моєму ювілейному вечорі вони творили чудеса». Тож недаремно Ніла Крюкова була членом журі фестивалю «Вишневі усмішки», який у 2005-2006 роках пройшов у всіх областях України.

Народна артистка Валентина Коротя-Ковальська згадувала: «За роки наших спільних виступів на сотнях концертних майданчиків України ми ніколи не відчули, що Ніла працює не в повну силу, вона завжди горіла бажанням донести своє бачення того, про що говорить, до людей: примусити повірити, переконати, навчити».

Неоніла Крюкова, безумовно, належить до когорти найвизначніших жінок України, гуманістів нашої епохи. Вона вірила, що тільки «мислительна суверенність» може врятувати кожного з нас від знеособлення, а отже — вилікувати суспільство.

Від 2006 року, після травми хребта, Ніла Крюкова була прикута до лікарняного ліжка і візка. Та попри травму продовжувала виступати. 2008 року на своєму творчому вечорі, на візку, вона впродовж майже двох годин читала твори українських письменників і поетів.

Видатна мисткиня померла 5 жовтня 2018-го у віці 74 років. Її донька Мирослава Барчук за прикладом матері доносить до людей слово правди, працюючи в журналістській царині.

                                                (Газета захисту інтересів і прав селян України "СІЛЬСЬКІ ВІСТІ")