Окупація ЧАЕС та Чорнобильської зони відчуження є одним із найперших воєнних злочинів, що їх скоїла російська армія в Україні під час повномасштабного вторгнення.
Цей злочин, який фахівці кваліфікують як акт ядерного терору, на момент скоєння не мав прецедентів у історії, й міг призвести до апокаліптичних наслідків для всього людства.
Упродовж року після деокупації Чорнобильської зони команда проєкту "Свідчить Україна" збирала докази та свідчення про цей злочин. Результатом цього процесу став документальний фільм "Чорнобиль 22" (володар Гран-прі Міжнародного кінофестивалю короткометражних фільмів в Обергаузені та Спеціальної відзнаки кінофестивалю Docudays UA), а також текст автора фільму на основі інтерв'ю зі свідками окупації Чорнобиля.
Захоплення ЧАЕС
У пообідній час 24 лютого 2022 року двоє російських армійських командирів у чорній уніформі без розпізнавальних знаків сиділи в кабінеті Валентина Гейка, начальника зміни Державного спеціалізованого підприємства "Чорнобильська АЕС". Військові, що представились як генерал Бураков та полковник Фролєнков, повідомили Гейку, що відтепер ця атомна станція перебуває під контролем російської армії.
У відповідь Гейко сказав росіянам, що його професійним обов'язком є перед початком будь-якої розмови провести інструктаж із техніки безпеки з будь-якими відвідувачами атомної станції, безвідносно до мети їхнього візиту. Для початку Гейко спростував твердження росіян, що вони тільки-но взяли під контроль атомну електростанцію. Він повідомив окупантам, що насправді вони захопили забруднену радіацією територію поставарійного об'єкта, який не виробляє жодної електроенергії від 2000 року, коли його було виведено з експлуатації.
Низьким, дещо хриплим голосом досвідчений інженер Гейко, який на власні очі бачив ліквідацію наслідків Чорнобильської аварії, почав повільно зачитувати довжелезний перелік застережень і заборон, яких має дотримуватись кожен, щоб мінімально убезпечити себе на території забрудненої АЕС.
Серед іншого він згадав про перевірку рівня радіації при вході на ділянки підвищеного ризику та на виході з них, заборону їсти чи пити за межами спеціально відведених для цього місць та численні інші обмеження, яких російські командири й сотні солдатів, що їх вони щойно завели на територію електростанції під час своєї воєнної операції, не мали жодного шансу дотриматись.
Зрештою, Валентин Гейко закликав росіян діяти згідно із законами України у сфері радіаційної безпеки, щоб зберегти власне здоров'я та хороше самопочуття.
В минулому Гейко неодноразово повторював відвідувачам це стандартне закінчення інструктажу з радіаційної безпеки, написане малоцікавою бюрократичною мовою. Але ще ніколи воно не звучало настільки їдко та іронічно.
Загарбники були глибоко вражені тим, що почули в кабінеті Гейка. Вони одразу ж погодились дотримуватись його правил – хоч це й означало підпорядкуватись законам держави, яку вони за наказом мали знищити.
Їхній візит до Чорнобиля був спланований як коротка зупинка на шляху до переможного параду на головній площі Києва. Насправді ж він перетворився на гнітюче п'ятитижневе перебування на радіаційно забрудненій місцевості серед вороже налаштованих працівників АЕС, які змушені були тижнями залишатись на своїх робочих місцях без належного сну та відпочинку.
Не треба бути фізиком-ядерником, щоб зрозуміти, що така робоча обстановка на локації на кшталт Чорнобильської АЕС цілком могла призвести до ще однієї ядерної катастрофи глобальних масштабів.
Як справжні колонізатори, російські війська нехтували будь-якими особливостями українських реалій, але ніде це нехтування не було настільки очевидним, як під час їхнього перебування на ЧАЕС. До того ж сама аварія 1986 року на Чорнобильській атомній електростанції була наслідком того самого колоніального підходу, сліпого до місцевої специфіки.
Як ЧАЕС забирала пальне в рашистських танків
На чорнобильському жаргоні слово "війна" має зовсім інше значення, ніж на решті територій України. "До війни" в Чорнобилі означає не до 24.02.2022 і навіть не часи до 2014 року. "До війни" тут означає "до аварії 1986-го". Деякі учасники тих подій іноді зловісно обмовляються, називаючи їх "ядерною війною".
Чорнобильські події 1986-го та 2022-го року мають між собою значно більше спільного, ніж історичні паралелі та військовий контекст.
Із погляду науковців-атомників, обидві події мають один і той самий характер, страшнішого не буває: в обох випадках ідеться про те, що називають "втратою контролю над атомним реактором".
У 1986 році цей контроль втратили, оскільки реактор просто вибухнув. У 2022 році контроль втратили, бо російські війська окупували те, що від нього залишилось. І вони зробили це не лише без жодного пострілу, а й без жодного уявлення про те, як далі діяти з місцем, що потребує дуже особливого підходу.
Для глобальної наукової спільноти ця втрата контролю сталася невдовзі після окупації ЧАЕС, що перервала потік наукових даних про стан пошкодженого реактора. Але персонал, який пережив окупацію на станції, добре пам'ятає момент остаточної втрати контролю над аварійним реактором.
Дев'ятого березня об 11:22 ЧАЕС була повністю знеструмлена через обстріли енергомережі Київської області. Це означало: по-перше, більше не було можливості відстежувати ситуацію всередині зруйнованого четвертого реактора електростанції, де досі існує ймовірність ланцюгової реакції, а відтак і ядерного вибуху. По-друге, більше не було можливо охолоджувати відпрацьоване ядерне паливо, що зберігають у сховищах на території АЕС.
Цілковите знеструмлення атомної електростанції – це один із апокаліптичних сценаріїв, уникати якого атомники мають будь-якою ціною.
За іронією, трагедія 1986 року сталася під час невдалого безпекового тесту, що мав відпрацювати екстрене вимкнення реактора в разі повного знеструмлення станції, яке могли спричинити, наприклад, ворожі війська. Щоб уникнути такого сценарію, ЧАЕС покладається на дизельні генератори. За умови повної заправки пальним вони здатні підтримувати роботу необхідних систем упродовж 14 годин. Що може статися після того, як пальне закінчиться, залишається тільки здогадуватись.
Намагаючись відвернути катастрофу, Валентин Гейко викликав російських армійських командирів до свого кабінету. Цього разу тон розмови відрізнявся від їхньої першої зустрічі. Гейко пояснив росіянам, що їхнє вторгнення на Київщину може призвести до ще однієї катастрофи глобального масштабу. Аби уникнути цього, він від росіян потребував лише одного – йшлося про дизельне пальне. Багато дизельного пального.
Військові одразу погодились. Керувати постачанням дизельного пального Гейко призначив провідного інженера з фізичного захисту Валерія Семенова. За підрахунками Гейка, ЧАЕС потребувала приблизно 30 тонн дизеля на добу. Тієї ж ночі військові паливозаправники з необхідним обсягом пального прибули на станцію. Так само було і наступної ночі, і ще однієї. Щоразу, коли прибувала колона автівок із дизелем, Семенов із насолодою намагався уявити, скільки російських танків і цього разу лишилося без пального.
Але невдовзі виникла ще одна проблема. В кабінеті Гейка з'явились невдоволені російські командири з повідомленням, що ЧАЕС нині споживає половину російського пального, призначеного для київської ділянки фронту.
Іще до того, як ЧАЕС почала споживати величезні обсяги російського дизеля, постачання окупаційних військ пальним стало серйозним головним болем для їхніх командирів. Тепер же російські ватажки сказали Гейку та Семенову, що вони знайшли інший спосіб постачати енергію для станції. Втім, ідея, яку озвучили росіяни, не сподобалась українському персоналу ЧАЕС.
23 лютого 2022 року, за день до повномасштабного російського вторгнення, українська енергомережа вперше у тестовому режимі була від'єднана від мережі Білорусі й росії та під'єднана до мережі Євросоюзу.
Після початку вторгнення цей тестовий режим перетворився на статус-кво, однак старі лінії електропередач були на місці. Ті з них, що вели до ЧАЕС із території Білорусі, перебували на тимчасово окупованій території.
Тепер росіяни наполягли на перепід'єднанні ЧАЕС до енергосистеми Білорусі. Але замість того, щоб виробляти електрику для потреб імперії, тепер станція споживала її енергію, паралельно перешкоджаючи колоніальній війні.
"Волієш поїхати додому в цинковій труні чи у свинцевій?"
Для 65-річного інженера ЧАЕС Віталія Попова події, які навесні 2022 року відбувались на його робочому місці, спричинили моторошне відчуття дежавю.
На початку травня 1986 року він передчасно вийшов із відпустки, яку проводив із дружиною й новонародженою дитиною, і добровільно повернувся на станцію, щоб допомогти ліквідовувати наслідки аварії.
У березні 2022 року, провівши перші тижні повномасштабного російського вторгнення вдома, він дізнався, що керівництво ЧАЕС нарешті домовилось з окупантами щодо ротації частини станційного персоналу. Працівники станції тоді вже наближалися до межі повного виснаження, адже змушені були працювати під дулами автоматів практично безупинно.
Попов знову зголосився стати добровольцем. Разом із десятками колег він погодився фактично поїхати в полон – до контрольованої росіянами станції – заради того, як він пояснив сам собі, "щоб 1986-й не повторився". 20 березня 2022 року разом із колегами Попов здійснив складну й надзвичайно ризикову подорож, щоб замінити своїх колег на станції.
Шлях із міста Славутич, де живе персонал ЧАЕС, пролягав через окуповані Росією ділянки півночі України й вузьку смужку білоруської території. На шляху до ЧАЕС добровольці також мали знайти спосіб перетнути Дніпро, оскільки всі мости довкола було знищено. Зрештою команда експертів з атомної енергетики перетинала річку в дірявих дерев'яних човнах, якими керували місцеві рибалки, що погодились допомогти з операцією. Ядерна та кам'яна доба, здавалося, зійшлися в тій точці часу та простору.
Коли Попов прибув на станцію, вона знов була захаращена військовою технікою радянських часів – точно так само, коли він уперше побачив станцію після аварії 1986 року. Як і тоді, він бачив молодих солдатів, які відкрито ігнорували всі норми радіаційної безпеки. Вони відпочивали на землі на небезпечних ділянках біля ЧАЕС і споживали армійські сухпайки просто неба, що в рази збільшує ризик радіаційного зараження.
Попову було складно уникнути прямих паралелей між двома випадками присутності військових на об'єкті. І все ж різниця була. У 1986 році, попри всі помилки й даремно втрачені життя, радянська армія в Чорнобилі виконувала завдання планетарного значення: вона запобігала поширенню радіації, яка могла зробити значну частину території Євразії непридатною до життя. Але що російська армія робить на ЧАЕС тепер? Зрозуміти це ставало все складніше.
Коли Віталій Попов та інші добровольці прибули на станцію, присутність росіян уже нагадувала похмуру кіберпанкову фантазію. російські командири цілковито проігнорували безпековий інструктаж Гейка. Вони навіть не поділились отриманою від нього інформацією зі своїми підлеглими. Це стало очевидним, коли високопоставлений російський офіцер підійшов до Сергія Дедюхіна, інженера з фізичного захисту ЧАЕС, і спитав: "Я бачу, на території станції є сховище ядерних відходів. Це правда, що там не можна копати?" Дедюхін відповів: "Звісно, можна. Але це триватиме недовго".
Щоб виміряти рівень радіації на місцевості, росіяни привезли своїх дозиметристів і, ґрунтуючись на їхніх даних, повідомили своїм солдатам, що тут так само безпечно, як на курорті. Частина росіян навіть жартома використовували цю фразу, щоб описати своє перебування на ЧАЕС: вони називали станцію санаторієм для відпочинку між поїздками на фронт біля Києва.
Але окупанти використовували територію станції не лише як відпочинкову зону для своїх військ, які вже три тижні без відчутних успіхів намагались штурмувати українську столицю. Весь об'єкт фактично був для окупантів ядерним щитом, адже вони знали: тут українська армія їх не обстрілюватиме.
Чорнобиль став головним логістичним хабом для все нових і нових підкріплень, що прибували з території Білорусі, аби не допустити колапсу росіян у битві за Київ. Але вигляд військових, які їхали в протилежному напрямку – з околиць Києва назад до ЧАЕС, – поступово допоміг працівникам станції зрозуміти, що справи в російської армії йдуть не так добре, як це описувала військова пропаганда.
Якось Валерій Семенов із подивом зустрів підрозділ морських піхотинців із Сахаліну, які здавались німими: протягом перших трьох днів свого перебування на території АЕС жоден із них не промовив ані слова. Семенов дивувався, як німих людей могли призвати до російської армії – можливо, це був спеціальний розвідувальний підрозділ? Аж виявилось, що ці піхотинці насправді здатні говорити. Їхня мовчанка була спричинена потужним шоком від пережитого під час битви за Київ.
Поступово настрій окупантів, що перебували на станції, погіршувався, а атмосфера на об'єкті ставала все напруженішою.
Одного разу, проходячи один із блокпостів, Сергій Дедюхін почув, як російський солдат сказав – нібито собі, але достатньо гучно, щоб почув і інженер: "Взяти б і перестріляти вас усіх". Дедюхін на мить завмер, а тоді звернувся до солдата із запитанням: "А ти сам волієш поїхати додому в цинковій труні чи у свинцевій?" Солдату знадобився певний час, щоб подумати (свинцеві труни призначають для радіоактивно забруднених тіл), після чого він спитав Дедюхіна, чи справді є ймовірність того, що тут станеться іще одна радіаційна катастрофа. Дедюхін відповів: "Якщо ви застрелите когось із нас тут, то поїдете додому не в цинкових, а у свинцевих трунах. Втім, вам же яка різниця?"
Друга нацистська окупація
Кордон між Україною й Білоруссю був не єдиним, який російські війська порушили в день повномасштабного вторгнення.
Танки окупантів проїхали через територію Чорнобильської зони відчуження, по якій проходить державний кордон, і того ж дня перетнули оточений колючим дротом кордон між Зоною і рештою території Київської області.
Пропускний пункт "Дитятки" – знаменитий в'їзд до Зони відчуження, де її відвідувачі мали проходити перевірку на радіоактивність, – росіяни перетворили на звичайний військовий блокпост. Забруднена радіацією російська військова техніка везла на собі радіоактивний пил у бік Києва, і невидимі кордони Зони розширювалися дедалі більше.
За десятиліття, що минули після аварії на ЧАЕС, Зона перетворилася на складний саморегульований організм із безмежними ділянками незайманої природи й рідкісними видами тварин, птахів і рослин, що існували там практично без людського втручання.
Зона також стала домівкою для чималої кількості людей, які не мають нічого спільного ані з ЧАЕС, ані з атомною енергетикою. Розташоване за кілька кілометрів від станції старовинне місто Чорнобиль, на відміну від міста-привида Прип'ять, є повноцінним поселенням, де позмінно перебувають працівники численних екологічних, рятувальних та адміністративних установ. Там також постійно проживають кілька сотень так званих самоселів.
У перші години повномасштабного вторгнення більшість працівників із Чорнобиля евакуювали. Своєю поспішністю цей процес нагадував евакуацію 1986 року. Втім, кілька десятків працівників не встигли вчасно прийти до евакуаційних автобусів. Не схотіли залишати місто й самосели. Для тих, хто повернувся додому після ядерної катастрофи, що зробила їхні домівки нібито непридатними до життя, російське вторгнення не здавалося вагомою причиною знову покидати свою землю.
Для частини мешканців Чорнобиля досвід життя під окупацією іноземними військами, які називали себе "визволителями", не став чимось новим.
24 лютого 2022 року 84-річний Євген Маркевич записав у своєму щоденнику: "Прийшла біда. Стріляють. путін – як Гітлер". Для пана Маркевича це не було буденною метафорою: як людина, яка пережила нацистську окупацію, він точно знав, про що пише.
Євгенові Федоровичу було чотири роки, коли він побачив, як нацистські загарбники затримують його сусідів-євреїв і забирають на страту. Тепер він був свідком того, як російські окупанти прочісують вулиці його міста, шукаючи українських партизанів та диверсантів.
Валентина Борисівна – уродженка Чорнобиля й сусідка Євгена Федоровича – також має дитячий досвід нацистської окупації. Коли жінка зрозуміла, що російські солдати обшукують будинки жителів Чорнобиля в пошуках прибічників України, вона написала на дверях свого дому: "Німецькі нацисти зруйнували моє дитинство. Ви зруйнували мою старість". Валентина Борисівна вважає, що напис стримав росіян: вони оминули її дім, не обшукавши його.
Іще один сусід Євгена Федоровича – колишній шкільний учитель та ентузіаст місцевої історії Михайло Шиян. У сараї на своїй ділянці він облаштував щось на кшталт краєзнавчого музею. Більшість його експонатів – знайдені в чорнобильській землі об'єкти, пов'язані з війною: рештки снарядів часів Першої світової, амуніція часів нацистської окупації, пропагандистські плакати радянських часів, які пан Шиян збирав по всій Зоні відчуження.
В 2022-му в музей пана Михайла прибули відвідувачі, яких не цікавила виставка: вони шукали місце, де поспати. Російські солдати провели в обійсті пана Шияна кілька діб. Коли вони пішли, наглядач музею додав до колекції кілька зовсім нових, але вже історичних об'єктів. З-поміж них найбільша його гордість – консервна бляшанка з логотипом російської армії й написом "Русский рыбный мир".
Найдовша робоча зміна в історії атомної енергетики
Перетинаючись із жителями Чорнобиля, окупанти дуже дивувались людям, які там жили. Їх усіх чомусь проінструктували, що ця місцевість є безлюдною і що в Чорнобилі живе "лише один дід". Кілька чорнобильців поважного віку гадали, хто саме з них потрапив до звіту російської розвідки.
Ворожа армія виявилась зовсім не готовою до факту, що Зона відчуження насправді переповнена вороже налаштованими жителями, які готові скористатися першою ліпшою нагодою, щоб чинити спротив російській окупації.
Цей опір був цифровим. Працівник однієї з чорнобильських установ (що побажав зберегти анонімність) щоденно потай фіксував на відео рух російських колон військової техніки, пересилаючи ці записи своїм контактам у Збройних силах України. Чорнобильська зона більше не була тихою гаванню для росіян, хоч вони про це й не здогадувались.
На ЧАЕС персонал теж інформував українську армію про справи окупантів, але мав бути вигадливішим у способах зв'язку – адже мобільний зв'язок, як і інтернет, росіяни вимкнули.
Натомість старі добрі стаціонарні телефонні лінії, як не дивно, продовжували працювати. Інженер Олександр Калішук знайшов спосіб телефонувати своїм контактам у Славутичі й передавати українським військовим інформацію про дислоковані на території ЧАЕС російські підрозділи. Калішук пригадує, що щоразу, кладучи слухавку, він готувався до того, що росіяни прийдуть по нього. Але ніхто не приходив.
Під кінець березня працівників ЧАЕС насторожила інша особливість поведінки окупантів. Вони явно готувались до збройної оборони просто на території станції. З мішків, наповнених радіоактивним піском, росіяни звели барикади безпосередньо біля станційних споруд. На самих будівлях облаштували вогневі точки.
Але найбільше персонал ЧАЕС здивувало те, що на території об'єкту з'явилось кілька старих, виведених із ладу військових автівок. Їх, вочевидь, використовували як обманку на військових блокпостах. Працівники ЧАЕС одразу впізнали ці авто: ними користувалися для ліквідації наслідків аварії 1986 року, а потім залишили в музеї просто неба в місті Чорнобиль. Ця техніка є дуже радіоактивною – відвідувачам музею не дозволяли підходити до неї ближче, ніж за десяток метрів. Тепер ці автівки стояли посеред ЧАЕС, а одразу біля них перебували солдати, що й гадки не мали про наслідки цього чатування.
Невдовзі до працівників станції почали доходити чутки про окопи, які росіяни нібито риють у Рудому лісі – на найзабрудненішій радіацією частині Зони відчуження. Назва походить від того, що 1986-го після сильних викидів радіації на цій близькій до станції ділянці хвойний ліс серед літа став рудим. Його зрубали й поховали в землі. А тепер саме там почали окопуватись росіяни.
Як це взагалі було можливим?
Віталій Попов пригадує розмову з представником "Росатома", російської держкорпорації атомної енергетики, який називав себе Ніколаєм Ніколаєвічем. Він хвалився, що Чорнобильську станцію захопили так легко, бо в росії є повна копія цього об'єкта – Курська АЕС. Мовляв, російські військові використали її, щоб спланувати кожен аспект окупації ЧАЕС.
Курська станція справді схожа на Чорнобильську в усьому, окрім одного: її територія не є радіоактивно забрудненою. Колоніальний міф про глибоку спорідненість між усіма аспектами українських і російських реалій зіграв із російською армією в Чорнобилі дуже поганий жарт.
31 березня 2022 року після принизливої поразки в битві за Київ російські сили відійшли з Київської області.
За кілька днів перед цим російські війська почали грабувати ЧАЕС. Вони крали все цінне, що могли забрати додому – незважаючи на рівень радіоактивності вкраденого, – і знищували те, що вивезти не вдавалося. Від'їжджаючи, росіяни також викрали 170 українських нацгвардійців, яких протягом окупації тримали під вартою. 131 із них на момент написання цього тексту досі в полоні.
У 2022 році Чорнобильську зону оминув найгірший із можливих наслідків російської окупації – артилерійські дуелі на заражених територіях, коли кожен вибух може підняти з-під землі в повітря непередбачувані обсяги радіоактивних частинок. На своєму шляху до Києва росіян заманили углиб української території, тож бої просто обійшли Зону.
Влітку 2022-го року деокупована Чорнобильська зона відчуження, здавалося, почала повертатися до звичного режиму. Але лише напозір.
Коли на розграбовані росіянами підприємства в місті Чорнобиль повернулися працівники, стало зрозуміло, що гасити пожежі чи проводити екологічний моніторинг у Зоні практично нічим – вся техніка викрадена.
Персонал ЧАЕС – зокрема й та його частина, що провела на станції найдовшу в історії атомної енергетики зміну тривалістю кілька тижнів – більше не може їздити на роботу з міста Славутич спеціальною залізничною гілкою, бо вона проходить через територію Білорусі. Раніше дорога зі Славутича тривала менше години, тепер вона займає цілий робочий день.
Та головна відмінність, якщо порівнювати з минулим Зони, впадає в око одразу: тут чимало українських військових.
На блокпосту в Дитятках досі висить банер урядової програми "Від зони відчуження – до зони відродження", але чорнобиляни кажуть, що на їхнє місто чекає майбутнє військового містечка.
Постапокаліптична Чорнобильська зона звикла жити передчуттям повторної катастрофи. Усе її існування було підпорядковано потребі відвернути найгірший варіант розвитку подій. Але справжня загроза, як виявилося, походила не від залишків аварійної станції, а від рештків імперії, яка цю станцію збудувала.
Олексій Радинський
Переклад з англійської Антона Семиженка
Матеріал проілюстровано кадрами з фільму Олексія Радинського "Чорнобиль 22". Оператор Максим Савченко.
Передрук із видання "The Atlantic" (США), "УП".