Солохині теревені

У мене є друг. Його прикмети: сережка у вусі, оригінальна шапка- татарка на довгому срібному волоссі і шикарний голос. Останнє від слова "шик".  Звукова перевага у нього існувала, мабуть, з народження.
Я називаю його "мольфар" або "відун". У нього гарно виходить передбачати події. Він мене кличе "Маринкою" або "Солохою".
Все дуже просто. Без жіночого обожнювання, людська прихильність виграє.

У нього навесні на балконі квітнуть півники, влітку - чорнобривці, а о цій порі, - через відкритість вікон -  залітає листя, немов зорі. Можливо, ті зорі зробили його магом. Бо він малює, пише, творить. Перший мій редактор, читач і наставник. Коли я у переконаннях напираю, як віл, не здається, трохи задкує - і залишається при своєму. Коли він у тій же ролі, то мовчу. Бо в нього за плечима більше років, і у волоссі срібні нитки мудрості.

Про нього давно варто було б написати, та все якось не складалося.

У нього є друг. Олівець. Він малює всюди: папір, стіна, чашка, гарбузи, груші або його ж коліна.  З усього робить трансляцію. Думок, відчуттів і рухів. У графіці, скільки б листів не перегорнула, скрізь є хлопча. Воно тримає або іграшку, або шаблюку. Думаю, це його віртуальний двійник. Ходить поруч по паперові, щоб не загубитися. Хлопчача  міміка випромінює тільки допитливість.  Це дуже приємно: дивитися на статику в малюнку і бачити, як рухається тітка з козою, дід душиться цигаркою, як шумить людський майдан у селі, заходить сонце і журиться під деревом козак Мамай.
Мій друг, а він не тільки мій, єдиний в Україні намалював українські гральні карти в козацькому стилі, видав разом з ними і книгу. Нещодавно їх переформатував і мріє про нове видання.   
А ще, як у носія справжньої українськості, у нього центральне місце в творчості посідає кінь. Шляхетний, волелюбний і витривалий. Це стихія, якій нема перепон, яка заповнює тебе, або пролітає мимо...
То до чого я це кажу?
У кінофільмі "Частоти любові" 2013 року є момент. Юнак пояснює взаємодію і залежність людини від слів. Він заповнює вином  кілька бокалів. Називає їх високочастотними. А себе ставить на стіл, як пустий бокал.

"Ось що робить слово,  - і він наливає вино до келиха.  -  Слова відновлюють баланс. Вібрації звукових хвиль і слів створюють необхідний ефект. Це принцип "доміно". Один впливає на іншого. І поступово змінюються всі".

Ніби все зрозуміло, без пояснень. А втім, серед численних знайомих чи багато високочастотних, які з радістю поділяться своєю частотою і не пожаліють слів? Окрім близьких і рідних, звичайно. Щоб "наповнити" вас, підтримати і вивести зі ступору?
І немає часу думати, як  Едді Мерфі у кінофільмі «Тисяча слів»: якщо в мене залишилася тисяча слів, то для кого вони прозвучать? І щоб пізнати цінність своїх слів, герой спостерігає, як з дерева опадає один листок за одне промовлене слово...

Мій друг не жаліє своєї високочастотності. Закодовує слова у картини і надихається високочастотністю Тараса Шевченка у пісенному виконанні Юрія Йосифовича:

"Ой по горі роман цвіте,
Долиною козак іде ..."
 

Хай іде довго, бо свою долю вже не питає...а знає.