Солохині теревені

Мас-медіа повідомляють, що  уряди й парламенти багатьох країн визнали Голодомор в Україні  1932-1933 років геноцидом народу.
Який сенс у визнанні рядом країн української трагедії, коли в Україні досі є  особи, які її не визнали. Коли студентка спокійно говорить: "Нащо  вшановувати роковини, цього б не було, якби..." І до свого "якби" додає бозна-що.
От тобі і кінцева зупинка. Я чомусь думала, що таких тверджень у 17-річних сьогодні вже не може бути. Адже у дівчини є батьки. У батьків їх батьки, прабабусі, прадідусі. Невже цю родину не зачепило пережите всенародне лихо? Невже не було сімейних переказів про відбирання зерна, прісної юшки з лебеди і таке на сьогодні просте, а тоді надхмарне бажання печеної картопельки, яку разом з буряком вигребли совєти з погребу?
Ну, скажіть,  як не звинувачувати батьків дівчини у  вихованні дитини, як бур'янини. Ну, добре, вона не любить читати "важких" книг чи аналізувати трагічні кінофільми, але ж вона чує і бачить, про що і як  говорять інші.  У тому, що молода людина, навчаючись в одному з українських закладів, впевнена у своїй правоті, винні ... от три крапки і винні. Бо саме вони, як чиясь непроговореність,  оточували всюди -  вдома за столом, в школі, у коледжі, інституті, на роботі. Вони заважали душевному спокою і перетворилися на пропуск чогось важливого в житті. А скільки їх таких, людей без власного сумління?
Може, їм треба було посидіти у 3 класі з дітьми, коли вчителька розповідала історії про злочини, пограбування, відсутність їжі в одному з  сіл. А школяр, за переказом доброї знайомої,  вислухавши це все, вийшов з класу і приніс з їдальні кожному однокласнику по шматочку хліба?
А може, їм треба було послухати мою бабусю, яка залишилася із 6-и дітей вдвох з братом Василем живою під час голодомору? А може, як моя прабабця Катерина обдурила червоноармійців, розсипавши зерно під сміттям і попелом, в якому вони постояли та й пішли. А потім вночі просіювала і варила зернятка по жменьці, щоб виростити трьох синів, серед них і мого діда? І готувала теж вночі, щоб сусіди не прийшли на запах і не доповіли, кому треба.

У неї не було освіти, вона не читала книг через постійну зайнятість в господарстві, але вміла і знала, як поратися з чоловіком та  синами так, що стати заможною, мудрою, владною українкою. У неї забрали всі статки, зате діти залишилися живими.

Я завжди дивувалася людській  черствості і товстошкурості. Її навіть не пробують зменшити, зчесати, зрізати з себе. Її носять, як пальто, і думають, що в безпеці.
Час по- живому здирає це пальто і нічого не питає.
Він просто переводить долі в рівень загублених. Хоча морально вони вже давно такі.  Я не можу змиритися з тим, що дівчина, в якої нині щодня різноманітна їжа  і купа матеріальних благ під рукою, не знаходить своє сумління.  Бо третьокласник зі шматочком хліба в руках його вже давно мав.
Коли б такі слова почула від дорослого,  так  не реагувала б. А від молодої - це камінь в тих, хто по той бік світу, дивиться зверху своєю невмирущою через пройдені муки душею,  і думає: "Вертатися на землю в новонародженому чи ні. Краще почекаю..."