Солохині теревені

Я люблю дорогу. У ній можна обдумати своє наболіле, можна вигадати якесь нове рішення або просто поспілкуватися з незнайомими людьми. І це дасть нову порцію для "обдумать".
Цю дорогу я не забуду ніколи. Як тільки я спокійно розташувалася на своєму 12 місці, тут звідки не візьмись прилаштовує спочатку свої ноги, а потім і сам здоровезний чоловік. Я трохи зіщулилася, бо він справді був понад два метри. Спортивна статура, зі смаком  вбраний, на вигляд років 60 (згодом виявилося, що мій окомір помилився - 73). І такий, знаєте, любить собі багато дозволяти ... без чийогось дозволу. Я завжди інтуїтивно відчуваю людей з внутрішньою культурою. А тут дала маху - не розпізнала і навіть професію не вгадала.
Ми сиділи тихо, ніхто нікого не чіпав перші пів години. Потім він зачепив зауваженням попереду мене дівчину- пасажирку, і я зрозуміла, що зараз почнеться... І почалося.
Він запитав: "Ну що, кого перемогли?" Оскільки запитання, як на мене, прозвучало просто з повітря, я "на відчепись" сказала: "Самих себе". І це була помилка. Він став вовтузитися на сидінні, нишпорити в сумці, щось складати і багатозначно шарудіти, типу потребує допомоги. Я дала собі слово - "відокремитися" від попутника, тому "закрилася".
Довгий шлях спонукає людей до якихось вигадок, фантастичних розповідей і уявних історій, яких ніколи у них в житті не було. Цей чоловік розповідав мені про своє буття так, що я постійно питала себе, як у грі: "Правда чи брехня". Коли на етапі брехні і моєї незацікавленої  мовчкуватості в нього закінчилася фантазія, він перейшов до більш реального.
Чого я тільки не почула! Яка акуратистка була дружина, і як смачно готувала, але пішла від нього. Ніколи в житті не працювала, тепер доводиться. Як він став громадянином іншої країни, але часто навідується до рідного Києва через наявну нерухомість. Як був директором меблевої фабрики, і не соромився влазити в сім'ю друзів, рідних, знайомих. Як син, майже наркоман, хоче від нього тільки пачки імпортних цигарок.
На одній із зупинок, коли він вийшов, на мене жалісливо дивилися пасажирки і співчували не тільки поглядами, а й словами. А я  - оптимістично: "Виговориться, може,  - і засне".
Я не промовила ні слова на всі його спічі. Просто хитала головою. Що можна сказати розпуснику, балагуру, самозакоханому мачо, колекціонеру, історику, агенту 007 без  емпатії?
Але він таки отримав задоволення, коли я обурилася.
- Я оце познайомився з жінкою, а вона доглядає за старенькою матір'ю, запросив її на курорт до Польщі, близько трьох тисяч євро коштує відпочинок. Хочу з нею ближче познайомитися. Так, уявляєте, вона не може кинути її? Хай няньку найме. А що мені робити, я вже і гроші заплатив.
- А навіщо платили, якщо не впевнені?
- Ну, щоб вона скоріше погодилася.
- Так ви її купите, як шезлонг, щоб був поміж купанням на пляжі?
- Ну то й що? Жінка повинна знати, що мається на увазі.
- Це середньовіччя. Ніяка освічена жінка не вважатиме це нормальним розвитком стосунків. І розумітиме тимчасовість події. А ви ж натякаєте на стишену старість і довіру.  То навіщо вам черговий доказ свого "можу"? Ви ж он пігулки ковтаєте всю дорогу, навіть не спите, -  роздраконилася я не на жарт і подивилася на нього з надією, що він образиться на мене.  
Та куди там! Це тільки розпалило співбесідника.
"Поганий з мене психолог",  - сказала я собі і відвернулася до вікна.
- Я завжди брав, що хотів. І ніколи не дивився на ціну. В мене так склалося життя. Я в розкошах жив і розкішних вибирав.
- Та хто б сперечався. Тільки ви хоч когось любили так, щоб аж-аж? Просто щасливий чоловік не буде все своє життя оголювати, навіть, якщо це просто балачки, він просто радіє, що так він склав життя, а не воно склалося".  
Він подивився зверху на мене, я готова вже була до відповіді, і запропонував мені... горіхів.
"Хочете горіхів і сиру, дивіться, це дуже корисні кеш'ю", - повитягував з сумки всі свої наїдки, і захоплено розповідав про цінні їх властивості.
Оце так поїздка: ні розуму, ні серцю, як кажуть. Подумала -  і прикинулася сплячою.
Я ніколи не відчувала втоми від людей. А тут відчула. Хотілося спокійного миготіння дерев за вікном, сонячних промінчиків в очі і того теплого котячого відчуття згорнутися клубочком.
Але ми мандрували вже Україною. Змученою, зраненою, розбитою росіянами. І він постійно вигукував і штовхався, коли бачив зруйновані будинки, мости, підприємства. Йому боліло. А я вже думала, що больові рецептори в нього відсутні.
Він помічав, як масово сохли верхівки лісових сосен за вікном, як квітли широкі поля, показував по дорозі місцину під Житомиром, де народився і виріс. Він ставав на очах із пихатого і зарозумілого простою людиною. Як добре здирає всі нашарування своя земля! Сво -я. Тут не треба одягати масок і посмішок, тут природа сама відчуває, який ти, і що тобі потрібно.
Коли ми прибули до Києва, він хотів щось по-доброму побажати, але я чимдуж тікала і не хотіла вже нікого слухати. Бо я теж вдома. І мене це надзвичайно підносило. Я хотіла квиток на потяг до Дніпра, хотіла переодягнутися, ніби з новим одягом відчуєш на собі рідну печатку, і поспіхом йдучи, вдячно усміхалася зустрічним за пережитий  досвід. Вони ж свої.

 

Постскриптум: Серіал "Уроки хімії" подивилася. Купила в поїздку книгу, за якою він був знятий. Втім, прочитати через всякі теревені ще не встигла...