»...ТА ЗА ЛІКВІДІЦІЮ КУРКУЛЯ ЯК КЛЯСИ»

Я ще в школу не ходив, і тому ніяк не міг втямкувати, чому високого на зріст, але трохи горбатого дідуся Володю, який ходив так, наче виправляв  свій горб, багато хто у селі не любив чи недолюблював. А то й зневажали та навіть ненавиділи його. Поза очі глузували й насміхалися, хоч це і в кращому разі – вистачало таких, котрі злостиво відгукувалися й межи очі. По вуличному якось принизливо звали тільки Ладимаром і ніколи не величали по-батькові, як усіх інших, поважних віком його ровесників. А дід кожного літа наймався пасти людську череду, отож селянських приватних корів, і якось ну надто покірно це робив, уникаючи одначе у вічі людям дивитися. І мабуть і горба б у нього не було, якби він ходив гордо з розправленими і неопущеними плечама. Сусідка бабуся Галета якось і пояснила все це мені тим, що Ладимар на Глиняній з винуватою перед людьми совістю живе, і «цього хреста йому уже до гробової дошки не позбутися»

- А чому йому той хрест, бабуню, почепили? – перепитав я, здивувавшись такій, виходить, карі. – За що?

Бабуня Галета тільки рукою махнула. Не захотіла коротше відповідати на моє запитання. Довелося мені від моєї рідної бабусі Усті усе ж таки узнати. А вона приклала палець до своїх уст і майже пошепки нарешті внесла ясність.

- Циць, - мовила, - про це сьогодні в слух краще не говорити. На Глиняній у нас люди заможно колись жили. Лежибок, як оце нині в колгоспах, не було. А дід Ладимар як молодим був, Радянській владі так запопадливо служив, що бігав по дворах і розкуркулював ледве не через двір…

Так я вперше почув про розкуркулення «чи не кожного, хто голодранцем не ходив». А як його треба розуміти, не відразу до мене й дійшло. Бо бабуся Устя пригадувала, що «мати Ладимаря згодом ще довго носила спідниці, які Ладимар в Ольги Палянички відібрав, а сам він парубкував у хромових чоботях старого Варивона Палянички, не знімав їх і після того, як оженився». Ну і ще багато іншого подібного повідала мені тоді бабуся. Приміром, у Марка Холода дітей було мало хто й пам’ятав потім скілько, і всі дівчатка, однак не пожалів ні його, ні його жінку Степаниду – вигріб з клуні усе збіжжя до зернини – і так далі, і тому подібне.

- А Ладимарю за це чи то медаль дали, чи цілий орден, - підвела риску бабуся Устя. – Таку круглу й блискучу на сонці блямбу на грудях носив, що куди там – ледве не герой, якому треба низько кланятися. Люди ж натомість услід плювалися…

Зрозуміло, що потім я підріс, пішов до школи, і уже від першої вчительки Галини Тимофіївни Ковриги багато чого і трохи іншого почув, що повинні були знати радянські діти. Тим паче жовтенята та піонери. Але про медаль чи орден за розкуркулення так ніколи і не чув, і не читав. Не зустрічав ні в підручниках, ні в спогадах такого факту, що «передовиків»-завзятих борців за соціалістичне нове село удостоювали якихось нагород. 

І ось тільки цими днями начальник експозиційно-виставкового та видавничого відділу діючого у Дніпрі Музею спротиву Голодомору Валентин Рибалка поділився унікальною, як це він сам висловився, новиною: у музей передали якщо не практично невідому досі, то маловідому точно нагрудну нагородну відзнаку «За суцільну колективізацію та ліквідацію куркуля як кляси» - так на ній, виготовленій судячи з усього з латуні та не стільки круглій, як еліпсоподібній, чітко викарбовано.

- В центрі знака тракторист на тракторі веде, певно, оранку колгоспного лану, - говорить Валентин Рибалка, - і оскільки хочеться думати, що це перший трактор Харківського тракторного заводу, то найвірогідніше засновано було знак у кінці 1931-го на початку 1932 років. Хоч сама назва нагороди нагадує нам про Постанову Центрального виконавчого комітету робітничих і селянських депутатів та Ради народних комісарів СРСР від 1 лютого ще 1930 року, у якій якраз і йдеться про «суцільну колективізацію і ліквідацію куркуля як кляси».

А кого нагороджував цим нагрудним знаком тодішній більшовицький кремлівський режим, здогадатися не важко. У дніпровському Музеї спротиву Голодомору відвідувачам сьогодні з повною відповідальністю стверджують, що, ясна річ, найбільш старанних сільських активістів, які мало не наввипередки спроваджували найзаможніших, а значить що і найбільш трудолюбивих своїх земляків на Соловки. Як і моя ще бабуся Устя казала, що «мало хто потім з тих Соловків і Сибірів вернувся живим». Тому працівник Музею Валентин Рибалка вважає, що «явно почесна нагорода стахановцям розкуркулення» стала тепер свідком злочинів Радянської влади, «за кожним з яких страждання, сльози і кров сільського люду тридцятих років минулого століття».