Ярослав Кречко Нещодавно В. Зеленський заявив: «Потрібне підвищення якості навчання воїнів».
Група військовослужбовців зібралась навколо пускової ПТРК «Метіс», старого радянського протитанкового комплексу. Боєць 22-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Дмитро дає побратимам короткий інструктаж, далі вони встановлюють ракету і відбувається постріл.
Для кожного з них сьогодні це перший в житті постріл з ПТРК. Навіть інструктор Дмитро, якого мобілізували рівно рік тому і в центрі підготовки він отримав спеціальність протитанкіста, з «Метіса» стріляв уперше.
«На полігонах ми мали можливість розкласти установку, підключити ракети, але ракети були небойові, тому самої стрільби не було. [Стріляти] важливо, тому що перший раз ти не розумієш, чи вона гучна, чи тиха, може, вона так полетить, а може, так. І одного разу мало, все приходить з практикою, з досвідом», – розповідає Дмитро.
Військовослужбовець 22-ї ОМБр ЗСУ готується до пострілу з ПТРК «Метіс»
Такі тренування неподалік від лінії фронту – звична практика в бойових бригадах. Поки одні стримують російську армію на «нулі», інших військовослужбовців навчають тактиці, медицині, «інженерці».
Піхотинець Руслан – в армії також майже рік. Базовий курс підготовки пройшов у Німеччині, на Донбасі вже брав участь в боях в районі Кліщіївки.
«На нуль ходили вже декілька разів. Повернулись і тренуємось далі», – каже Руслан.
Слідкує за роботою стрілків Сергій. Він – один із найбільш досвідчених військовослужбовців у бригаді. Двічі був поранений, в районі Авдіївки та поблизу тієї ж Кліщіївки. Нещодавно пройшов місячний курс навчання і став інструктором.
«Вправа називається «відпрацювання двійками в посадках» для захоплення більшої території посадки і безперервного вогню, щоб противник не міг підняти голову. Стараємося навчити те, що самі знаємо і що у нас не раз відбувалося на практиці», – розповідає Сергій.
Військовослужбовець ЗСУ відпрацьовує навички стрілецького бою
«На жаль, у навчальних центрах дають лише базу. Коли військовослужбовець приходить до нас у підрозділ, ми його тут готуємо ще щонайменше 2-3 тижні, щоб він засвоїв весь процес. Коли військовослужбовець готовий, лише тоді він виходить на позиції», – додає боєць 22-ї бригади Артур.
Люди лякали, що ледве не тиждень-два – і тебе на «нуль»
22-га ОМБр у Збройних силах України була створена вже під час великої війни. Більшість військовослужбовців в армію потрапили по мобілізації і без військового досвіду, з літа минулого року вони – на Бахмутському напрямку.
«Людей лякали, що ледве не тиждень-два – і тебе на «нуль» (відправлять – ред.). У нас такого не було. Ми десь місяць, а то й навіть більше пробули в навчальному центрі: вчили стріляти, гранати кидали. Потім ми перебрались на полігон, і там вже наша частина проходила злагодження, десь два місяці ми там прожили. А звідти я на місяць потрапив на навчання на ПТРК. Тобто практично 5 місяців я навчався», – згадує Дмитро.
Підготовка у навчальних центрах
Згідно із законом, базовий курс підготовки мобілізованих – не менше 30 днів, далі ще до 40 днів військовослужбовця можуть навчати конкретній спеціальності. Але випадки, коли піхотинець уже за місяць після мобілізації потрапляє на фронт – не рідкість. Як правило, вже у бойових бригадах перед відправкою на «нуль» намагаються ще кілька тижнів додатково навчити бійця, і часто від досвідчених військових можна почути скарги на рівень підготовки резервів.
«Скільки існують навчальні підрозділи, стільки командири лінійних підрозділів не задоволені якістю підготовки персоналу. Я не пам'ятаю за 35 років служби, щоб з навчального підрозділу прийшов фахівець – і всі були щасливі, нарешті ми тебе дочекалися, давай, ставай до справи, саме тебе тут і не вистачало. Так не було ніколи», – розповідає експерт Центру оборонних стратегій Віктор Кевлюк.
За його словами, варто враховувати, що не завжди хороший боєць може мати педагогічний хист. По-друге, каже, часто-густо інструкторами в навчальних центрах ставали не найкращі спеціалісти, а військовослужбовці, яких в їхніх попередніх підрозділах «намагалися здихатися». По-третє, люди яких примусово по мобілізації забрали в армію, не завжди мають бажання вчитися.
Роман Донік, керівник навчально-інструкторської групи 151-го навчального центру, вважає, що проблема – в тому, що центри підготовки не несуть відповідальності за навчання військовослужбовців.
Нам треба система оцінювання і відповідальності
«Коли кажуть, що якийсь підрозділ погано підготовлений або якісь люди прийшли в бойову бригаду і з ними не проводились заняття, то, якщо підняти документи, там є чиїсь підписи, де з ними проводили (заняття – ред.), де на це списувалися боєприпаси, паливо, все це є. Якщо командир бригади скаже, що я, наприклад, в такий навчальний центр не хочу відправляти людей або звідти не хочу брати людей, і коли певна кількість таких відгуків, то постане питання: «А що цей центр взагалі робить?». Нам просто треба система оцінювання і система відповідальності», – вважає Роман Донік.
Військовослужбовці ЗСУ відпрацьовують штурмові дії
151-й навчальний центр створювали з нуля за дорученням головнокомандувача ЗСУ вже під час великої війни. Тут дають базовий курс як для нещодавно мобілізованих, так і вдосконалюють навички вже досвідчених бійців. Журналісти проєкту «Донбас Реалії» спостерігали за відпрацюванням штурмових дій групи військовослужбовців, кожен з яких приїхав сюди з серйозним бойовим досвідом на різних ділянках фронту.
«Постійно потрібно навчатися. Якщо не вдосконалюватись, немає сенсу воювати. Приїжджають зараз такі (новобранці – ред.), що їх треба навчати, а вони не хочуть. Хто не хоче навчатись, перший, здається, гине», – ділиться досвідом військовослужбовець ЗСУ з позивним «Єгер», який сюди приїхав із передової у Серебрянському лісі, а до цього пройшов Бахмут та бої на Харківщині.
«Війна не стоїть на місці, постійно щось змінюється. І хто найкраще вчиться, той і перемагає. Бо війна – це мистецтво обману. Якщо ти можеш обманути свого противника, то ти виживеш», – додає штурмовик з позивним «Араміс».
«Це насправді унікальні методики: непомітно підходити, непомітно відходити, робота в злагодженні з хлопцями, взаємодія – це дуже-дуже велика перевага. Якщо кожен з цих бійців, які тут працювали, передадуть (досвід – ред.) ще комусь і це буде прийнято, то ми будемо на великий крок ближче до перемоги», – розповідає про досвід навчання у 151-му центрі піхотинець Євген.
За словами Романа Доніка, дійсно, трапляються люди, які не хочуть навчатися, і, звісно, не всі можуть бути штурмовиками. Але якщо військовослужбовець вміє стріляти і управляти вогнем, він буде ефективним в обороні і шансів вижити у нього значно більше.
«Був випадок, до нас заходив підрозділ, мабуть, відсотків 80 якого відмовлялися виконувати завдання. Після того, як вони пройшли у нас один курс навчання, потім ще було злагодження, та вони, як «Боженьки», в окопи заходили. Вони виносили посадки просто без втрат, без нічого», – розповідає Роман Донік.
Військовослужбовці ЗСУ тренуються евакуації пораненого з поля бою
Акцент у 151-му центрі – на підготовці піхоти. Тут проводять не тільки практичні, але і теоретичні заняття, вивчають різні види зброї, тактику. Роман Донік розповідає: їхня головна особливість – в тому, що вони розуміють: готують військовослужбовців із людей, які здебільшого ніколи навіть не думали про службу в армії.
У нас цивільна армія. Але все керівництво військове
«У нас цивільна армія. Але все керівництво військове, до певного рівня люди з гарною військовою освітою, з багатим досвідом. Вони ставлять завдання так, що їх аж до самого низу всі повинні розуміти. Але у нас цього зараз немає, бо офіцери, які вже прийшли з цивільного життя, так звані «піджаки», вони вже цього не знають. До нас на відновлення підрозділ заходить разом зі своїми командирами. Вони спочатку вчаться як солдати, вони починають розуміти, на що здатні їхні солдати, стрільці. Потім вони йдуть вчитися на молодших командирів, вони розуміють, як організовується управління відділення, як організовується бій. І тоді вони вже розуміють самі, що це не просто так: ось посадка, давайте, йдіть туди. Вони розуміють, скільки потребується часу і зусиль для того, щоб туди прийти», – додає Роман Донік.
«Кожен інструктор мусить мати бойовий досвід»
Командувач підготовки Командування Сухопутних військ ЗСУ Віктор Ніколюк в ексклюзивному інтерв’ю для проєкту «Донбас Реалії» розповів про те, як змінилася система підготовки військовослужбовців за час великої війни. За його словами, перевірки та контроль за рівнем навчання військовослужбовців відбуваються постійно. Щодо інструкторів – потреба в них є завжди, нині не у всіх є бойовий досвід, але над цим працюють.
«Кожен інструктор має мати бойовий досвід, це вимога і головнокомандувача, і командувача Сухопутних військ, ми її дотримуємось. Але той особовий склад, який ми набираємо на інструктора, він має пройти певний період навчання, освоїти ту програму, яка в нього вкладена. Потім, ухвалене таке рішення, інструктор готує особовий склад. І з цим особовим складом він іде виконувати завдання. Два-три тижні він з ними виконує бойові завдання, він бачить, як підготував особовий склад, реально оцінює їхню готовність, бачить свої недоліки. Потім вони повертаються, проводиться нарада, на якій чітко кожен момент розбирається», – розповідає Віктор Ніколюк.
За словами Ніколюка, в Україні навчають 80% відсотків військовослужбовців, решту за кордоном. Представник командування армії США в Європі та Африці Мартін О'Доннел у січні заявив, що партнери підготували 116 тисяч військовослужбовців.
«116 тисяч – це майже 30 бригад. До війни у 2014 році в Збройних силах було 12 бригад. Це багато чи мало? Це два з половиною склади Збройних сил, це дуже багато. Наскільки це впливає на стан Збройних сил? Якщо Збройних сил зараз 750 тисяч, 116 тисяч – це близько 15%. Кожен сьомий підготовлений за кордоном», – розповідає Віктор Кевлюк.
Ефективність такої підготовки можна оцінити, зокрема, за якісною роботою західних систем ППО в Україні. Водночас проблемою, за словами Кевлюка, є те, що молодших офіцерів в українських військових академіях навчають військові пенсіонери, які здобули освіту в СРСР і навряд чи здатні навчити завтрашніх командирів взводів, рот стандартам НАТО і альтернативному погляду на ведення бойових дій.
«Не знаю, що заважає Збройним силам перенавчити, крім солдатів, сержантів, офіцерів, викладачів», – підсумовує Віктор Кевлюк.
Аналіз бойового досвіду
Загалом у ЗСУ виникла досить неоднорідна система, коли якісь ще, умовно, «радянські підходи» перетинаються не лише із західними підходами, а й із реаліями бойових дій тут і зараз. Питання узагальнення бойового досвіду, аналізу успішних та провальних операцій стає ключовим, продовжує Віктор Ніколюк:
У нас є мобільні групи вивчення бойового досвіду, вони вже працюють у військах
«На сьогодні у нас є мобільні групи вивчення бойового досвіду, вони працюють уже у військах. Щомісячно ми їх збираємо за результатами того, що вони напрацювали, проводиться нарада, в ході якої визначається, що ж позитивного чи негативного, що там у ворога, яка позиція, як змінилося, як використовується той чи інший вид зброї, які безпілотники, на яких висотах вони літають, бомбери як працюють, FPV-дрони, використання танка, бойової машини піхоти. На яких відстанях, вони змінюються, можна використовувати автоматичні гранатомети, міномети тощо, щоб захистити свій особовий склад і в той же час не дати можливість ворогу підтягти резерви».
Піхотинці ЗСУ вчаться кидати гранати на одному з полігонів
Загалом, за умов, коли армія – багато в чому це вчорашні цивільні, питання навчання цих людей стає основним. Якісна підготовка, звісно, нічого не гарантує, але дає значно більше шансів вижити. Крім того, важливо правильно використовувати навички кожного військовослужбовця на фронті.
Найбільша помилка, що суспільство налаштували на швидку перемогу
«Найбільша помилка, що суспільство налаштували на швидку перемогу. І у всіх склалось враження, що люди, які пішли воювати спочатку добровільно, а потім ті, кого призвали, вони закриють це питання. Є невідворотність. І це треба було пояснювати людям, що в тій або в іншій мірі всім треба буде (долучитись – ред.). Якщо ми не будемо воювати за Україну під українським прапором, то при окупації, якщо нас не вб’ють, змусять воювати під російським прапором. Людині треба гарантувати, що її навчать, дати зрозуміти, що вона має цінність для держави, для тих людей, які її навчають», – вважає Роман Донік.
Незважаючи на всі технологічні рішення, люди – все ж таки головна цінність в армії. У росії людського ресурсу у 4 рази більше, ніж в України. І якщо не берегти кожного солдата, за кілька років в українську армію може не залишитися кого мобілізувати. Так кажуть фахівці про простий розрахунок у довгій війні на виснаження.
Мусимо вчитися, аби вижити і перемогти.
