На фронт потрібно 300 тисяч людей. Як їх мобілізувати — інтерв'ю NV 

19 грудня

 Павло Новіков

Керівник безпекових програм Центру глобалістики Стратегія ХХІ Павло Лакійчук в інтерв'ю Radio NV про потребу у мобілізації в Україні та способи пошуку людей на фронт.

 — Про плани змінити закон щодо мобілізації. Окрема історія, що його, ці всі ідеї, зараз коментує Мар’яна Безугла, народна депутатка Верховної Ради. Але зміна мобілізаційних принципів, мобілізаційних механізмів, головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний каже, що теж може бути складною історією. А чому це сприймається як дуже складна історія?

— По-перше, під час війни будь-які реформи — це складна історія. І часто густо краще не чіпати. Більше тридцяти років у мене військового стажу. [За цей час минули] три кадрові реформи, коли наші Збройні Сили кожного разу переходили на контрактну службу. Це саме рекрутинг, це саме військовослужбовці непризовної служби.

Це було в мирний час. Кожного разу при цьому Збройні Сили скорочувалися зі штату мирного часу, залежно від того, який це період був, чи вдвічі, чи на третину. І при цьому повне укомплектування штатних посад підрозділів і частини з'єднань військовослужбовцями-контрактниками не відбувалося.

Зараз період війни. Зараз важкий, тяжкий період. І спробувати отак мобілізацію звести до рекрутингу — це розвалити Збройні Сили, скажу прямо і чесно. Уже головнокомандувач говорить, що треба повернутися до мобілізації. Другий рік війни завершується, ми повертаємось до мобілізації.

Дуже небезпечні часи не лише на лінії фронту. Дуже небезпечні часи для Сил оборони, для Збройних Сил України зсередини наступають.

— На запитання про те, як звільнення обласних воєнкомів вплинуло на ситуацію, то Залужний сказав, що це були професіонали, вони знали, як це робити, а їх немає. Чи можемо ми вважати, що рішення звільнити всіх обласних воєнкомів було неправильним? Треба повертати тих самих людей, репутація яких заплямована? Чи немає якогось іншого виходу? Досвід Азова, Третьої штурмової бригади, які рекрутують через псевдоринкові способи, він же ж працює.

— Працює. Я пам’ятаю Югославію, Ірак. Україні треба було формувати фактично експедиційну одну бригаду для миротворчих сил. Це було престижно, в цю бригаду стояла черга фактично. Охочих було багато, вони рекрутувалися. Відвоювали в Югославії, поверталися, отримали своє УБД, звільнялися з Збройних сил. Це добре коли [набір] на бригаду, на дві, на три.

Нам три бригади треба набрати контрактників? Ні, нам треба 300 тисяч. У заявах Безуглої (на жаль, доводиться згадувати) [йдеться про те, що] начебто головнокомандувач озвучував середньомісячну потребу в особовому складі. Ну от спробуйте рекрутувати стільки добровольців, особливо в тих психологічних умовах, в яких ми зараз перебуваємо.

— Тобто ми маємо врахувати, що зараз напливу охочих, як на початку повномасштабного вторгнення, вже немає. Якою розумною чи логічною хоча б системою має керуватися держава при мобілізації? Мобілізація потрібна, люди потрібні, але воно виглядає як нелогічний інструмент і саме тому люди трохи остерігаються цих історій. Чи вам так не здається?

— Відкриваємо Конституцію, там у нас 12 основних прав, здається, — право на роботу, право на здоров’я, право на життя. І ми так серйозно і потужно відстоюємо ці права, вимагаємо від держави чіткого дотримання наших прав. Але коли постає питання про існування цієї держави, от той розділ, де наші обов’язки, нам здається нелогічним. Це логічно, вибачаюсь за банальність.

— Є навіть фраза від командира бригади Азова. Підполковник Денис Прокопенко, він же Редіс, каже, що війна буде тривати довго і тому всі, хто не задіяний на службі в Силах оборони, мають зробити свідомий вибір — або взяти до рук зброю, або стати для армії надійним тилом. А кого вважати надійним тилом? Упродовж останніх місяців в різних секторах економіки були специфічні розмови. Беремо аграріїв, кажуть: «У нас проблема з розмінуванням полів, у нас люди бояться виїжджати в поля, а ви ще наших трактористів мобілізуєте, нам не буде, ким сіяти, орати, збирати зерно, а це гроші в бюджет». І по кожному такому сектору можна знайти от таких. Можливо, треба змінювати правила бронювання, щоб воно ефективніше працювало?

— Можливо, починаючи від аграріїв, завершуючи футболістами. Насправді таке питання стоїть, [нардеп Жан] Беленюк коментував «невозвращенцев» серед спортсменів. Він каже: «Людям треба довіряти. Вони поїхали, а хтось там грає. Насправді просто це непорозуміння між нашою державою і спортсменами. Вони ж грають в закордонних клубах, гроші заробляють, можливо, навіть податки в Україні сплачують». Я не знаю, де вони сплачують, але за них вболівають українські вболівальники і вони таким чином підтримують наш моральний дух.

Можливо, всі мають працювати на моральний дух. Чим вищий моральний дух у нас буде, тим легше нам буде дивитися, як ворог вривається в наші міста і села.

— Була пропозиція від одного з депутатів німецького Бундестагу про те, що, можливо тим українцям-чоловікам, які зараз перебувають за кордоном (а їх він нарахував сотні тисяч насправді), треба повернутися в Україну. Чи це взагалі реалістична історія? Можливо врегулювати повернення чоловіків призовного віку з-за кордону? Бо воєнний час вимагає перегляду розподілу трудових і людських ресурсів.

— Так, я з вами згоден. Але. З одного боку, це проблема. Поляки, німці, чехи кажуть, нащо ми допомагаємо Україні, якщо тут на кожному кроці десятки, в Німеччині - сотні тисяч чоловіків призовного віку. Які живуть нормально і які отримують ще й допомогу від держави Німеччини чи Польщі, чи Чехії.

З погляду законодавства Польщі, Німеччини чи Чехії, це все нормально, це біженці, які рятуються від війни. Для них немає різниці - це чоловіки чи жінки, вони рятуються від війни, їм не подобається жити в державі, де війна. Вони шукають, де безпечніше, де краще.

Це проблема України. Це Україна має якось регулювати ці питання. І в цьому випадку в мене відповіді немає.

Дійсно, якщо підходити комплексно до пакету законів про мобілізацію, то це будуть непопулярні рішення.

Я нагадаю один цікавий момент. дніми розмовляв з нашими європейськими колегами, вони були дещо шоковані, коли я їм пояснював, що в Україні воюють дядьки на фронті. Основну масу складають 40−45-річні старі дядьки, інваліди вже. Чому? Тому що молодь не може бути призвана в армію.

До 20 років це допризовник. З 20 до 27 років це призовник — це людина, яка має бути призвана в армію на строкову службу, щоб там протягом року-півтора підготуватися до оборони своєї держави; навчитися військовій справі гідним шляхом. І потім він після строкової служби переходить в категорію військовозобов'язаних. Або він до 27 років нічого не проходить і залишається призовником, а коли йому 27 років стукнуло, кажуть: «Усе, ти більше не можеш бути призовником і ти стаєш військовозобов'язаним як той призовник, який пройшов строкову службу, наприклад, у 22 роки».

З 27 років байдуже, він служив строкову, не служив, він стає військовозобов'язаним. І він [мобілізується] в армію захищати Батьківщину.

Далі починається український нонсенс. У мирний час усі люди з 20 років до 27 призиваються навчатися, щоб потім служити в армії. А в воєнний час призов на строкову службу припиняється. І ці люди нікому нічого не повинні. І якщо хлопцю 20, 21, 22, 23, 24 роки — він призовник, він не може бути призваний в армію, тому що він призивник, а не військовозобов'язаний.

Тобто найпродуктивніша категорія людей (за фізичними даними) під захист своєї батьківщини не потрапляє. Більше того, це викликає таку…

— Щире здивування сюди. Я додав би тих людей, які раптом почали отримувати другу і третю вищі освіти. У моєї доньки одногрупник на першому курсі віком 42 роки.

— Красавчик. Оце людина до знань тягнеться (сміється — Ред.).

— Мене цікавить ще й суспільне сприйняття цього. Змінити ці історії з відстрочкою, бронею для тих, хто отримує другу, третю, вищі освіти, — це ж не така вже велика проблема для нашого суспільства. Однак ці речі не вирішуються.

— Так. Колега з одного американського аналітичного центру, яка вислухала цю проблему… Її цікавило, взагалі Україна витримає чи ні, є у нас ще резерви, ресурси?

І коли я їй сказав, що ще півроку тому наші законодавці під тиском військових прийняли закон про скорочення оцього призовного віку в верхній межі з 27 років до 25, ухвалили більшістю голосів, а він вже півроку перебуває на підписі у нашого президента… Але він його не підписує. Тож висновок перший, який вона відразу зробила: сказала, тобто все нормально, в Україні резерви є.

Так, резерви у нас є. Але чому це [не підписується президентом]? Тому що це буде непопулярне рішення.

Насправді значною мірою наша влада орієнтована зараз… Я сподіваюся, що вона орієнтована на мобілізацію держави. Я сподіваюся, що вона орієнтована на забезпечення організації оборони і захисту нашої держави. Але вона, очевидно, значною мірою продовжує орієнтуватись на свої рейтинги, на популізм. Не обов’язково популізм, але рейтинги точно. І на свою любов в народі.

Знаєте, треба читати мемуарістику, треба читати історичну літературу і розуміти: якщо на вас припав період бути при владі в той час, коли держава перебуває під ворожою навалою, то завжди, абсолютно завжди треба згуртуватись, відкинути свої амбіції (просто вам не повезло), і працювати на державу. Тому що або ми всі виживемо, або всім нам капець.