Анаід Агаджанова журналістка

      Скільки віршів вони не написали, скільки пісень не заспівали, скільки не створили вистав, щоб боронити Україну в ЗСУ? І чому вони вирішили пожертвувати своєю творчістю заради служби у війську? Чи може їм вдається поєднувати війну зі своїми цивільними заняттями?

    Анаід Агаджанова спеціально для УП.Життя поспілкувалась з бароковим музикантом Тарасом Компаніченком, поеткою Оленою Герасим’юк, режисером Дмитром Костюминським та поетом Павлом Матюшею. На бекграунді більшості цих розмов було чути звуки вибухів і пострілів.

Далі пряма мова митців.

Павло Матюша

поет, перекладач 

заступник начальника відділення бойової підготовки 47 окремої механізованої бригади

    На початку березня, коли моя родина вже була у безпеці, я повертався потягом до Києва, нас було двоє пасажирів на весь вагон, і я запитав свого попутника, навіщо він повертається. Він мені сказав таку фразу: "Ну, треба щось законсервувати, а щось розконсервувати". І тоді я зрозумів: починається ера зовсім-зовсім нових людей і нових рішень. 

    На вокзалі того хлопця зустрічали друзі і запропонували підкинути мене додому. Ми сіли в джип, він попереду зі своїм товаришем, а я позаду з чотирма калашами. На одному з блокпостів військові поцікавились, чи зареєстрована зброя. У відповідь лише хмикнули, всім все стало зрозуміло, на той момент ніхто не звертав на такі дрібниці увагу. 

    Далі в мене була ціла низка спроб повернутися до збройних сил, оскільки на той момент я вже був знятий з обліку військоматів як багатодітний батько.

     До армії я вперше потрапив ще у 2000 році, коли вступив до військового інституту і планував справжню кар'єру офіцера. Стати полковником було моєю мрією. Це припало на час планомірного розвалу української армії, і в якийсь момент мені довелося звільнитись зі служби.

Павло Матюша

     Повернення до лав Збройних Сил України відбулось під час повномасштабного вторгнення на початку травня. Цьому передували непрості рішення в родині, наслідки яких, як і багато хто, я відчуваю на собі досі, але переконаний, так само як і моя родина, що рішення було правильним.

    Спершу я потрапив на службу до Національної академії сухопутних військ, де пройшов власну підготовку, а також взяв участь в підготовці першого контингенту ЗСУ (10 000 військовослужбовців), що відбув на навчання до Британії у липні. Втім, я хотів перевестись до бойового підрозділу, і таким для мене стала 47 окрема механізована бригада. 

    Це був довгий процес, процедура переведення в армії доволі складна. Врешті наприкінці жовтня я перевівся на посаду заступника начальника відділення бойової підготовки. 

    В мої обов'язки входить бойове злагодження, підтримання навченості та навчання наших підрозділів в Україні та за її межами, необхідне для того, щоб моя бригада могла виконувати задачі по звільненню захопленої окупантами території. Зараз ми отримуємо бойові машини "Бредлі" і готуємось на них відвойовувати наші  території, східні або південні.

Якби я міг повернутися на рік назад, я би не змінював своїх рішень: однозначно пішов у ЗСУ, зробив би усе, що зробив, тому іншого вибору немає.

    В мене немає надмірного піднесення чи передчуття перемоги, ні надто великого вигорання чи втоми. Мій морально-психологічний стан рівний.

    Щодо метаморфоз, які відбулись за перший і, сподіваюсь, єдиний повний рік війни з російськими окупантами, зміни трапилися від дезорієнтації у системі певних координат, в тому числі всередині самого себе, розумінні, що я хочу, можу і мушу робити за цих умов – і до чіткої впевненості, коли ти просто ідеш і робиш.

    Загальна зміна, яка зі мною відбулась – я став різкішим у своїх судженнях, сподіваюсь, не в ставленнях. Хочеться після закінчення війни бути таким же ніжним люблячим батьком і чоловіком, можливо, навіть кращим, ніж був до того.

Павло Матюша

    Я переконаний, що нам вже зараз потрібно думати, що ми робитимемо після війни як нація, як культура, як економіка, які галузі ми будемо розвивати. Яким після перемоги буде український народ з усім різноманіттям, але міцним осердям. Це точно не ті питання, які можна відкладати на потім, тому що здобути перемогу і загубити її в зневірі – це найгірше, що могло би статися. Такі історичні моменти не обирають, в них просто треба жити і перемагати.

Літературу можна розглядати як в широкому, так і вузькому контексті. Для мене зараз література вийшла за текст – в літературу зараз перетворилося моє життя.

    Я прочитав не дуже багато книг за останній рік, але не можу сказати, що шкодую про це. Бо те, що відбувається наяву, настільки гостре та багатогранне, що не потребує художніх підживлень.

    Якщо говорити про вужчий вимір і те, що стосується мого особистого літературного доробку - я писав поезію, колонки, нотатки. Частина була опублікована, дещо у перекладах за кордоном, частину я писав одразу англійською. Наприклад, колонку про те, що таке щастя під час війни. Її опублікували в Los Angeles Book Review та зробили репост на ресурсах бізнес-школи, в якій я колись навчався. 

    Для багатьох моїх колишніх однокашників це стало навіть певним одкровенням. Утім, великі тексти під час війни не пишуться, принаймні мені. Не знаю, як можна спланувати і втілити великий текст у такі часи, але звичайно, я маю задумки щодо роману і реалізую їх після повернення до мирного життя.

    Мій головний висновок: нічого не відкладати на завтра і нічого не боятися, тому що страх нас паралізує, а відкладання лишає нас жити в якихось мріях, замість того, щоб втілювати результати. При цьому тримати холодною голову і тверезим розум, щоб добре зважувати свої рішення і не робити речей, про які можна пошкодувати уже через хвилину. 

    Те, чим займаються військові, називають військовим мистецтвом, тому що воно передбачає як чіткі знання, так і креативні нестандартні рішення від командирів і солдатів. Цей підхід в житті, мабуть, є найбільш виграшним. Знати базу, на яку спираєшся, але водночас діяти творчо, відповідно до обставин. 

    Найбільше, звичайно, я хочу повернутися до своєї родини і зайнятися тими справами, які мені подобаються найбільше, зокрема, написати книгу.

Олена Герасимʼюк

поетка

парамедикиня добровольчого медичного батальйону "Госпітальєри"

    Із початком вторгнення стало набагато складніше працювати, навантаження не в два і не в три рази збільшилось. Я би сказала що навіть і не в пʼять. За цей рік ми попрацювали стільки, скільки за попередні девʼять. 

    Це відчувається не лише по нагрузці, обсягах роботи - це видно за кількістю врятованих життів, бо приблизно стільки скільки ми врятували за рік повномасштабного вторгнення, ми врятували за попередні вісім разом. 

Олена Герасимʼюк. Фото: І. Захаренко

    Змінилось ставлення людей, тому що раніше усі нібито не розуміли, що це по факту те саме, тільки у менших масштабах. Ніби не хотіли в це вірити. Напевно, це був період, коли в людей ще працював якийсь захисний механізм, а після до 24 лютого перестав. І завдяки цьому зараз у нас нарешті зʼявився шанс на перемогу – тому що включилися всі. 

І ще я би відзначила те, як змінились можливості добровольчого руху. Це стало реальною можливістю для кожного громадянина, а не якоюсь історичною маргинальщиною як в прихильників русского міра.

    Було кілька віршів, але насправді війна забрала і ці ресурси. Я була поетичною в тих переговорах, які потім приносили батальйону ресурси і можливість врятувати поранених людей. А все інше, як то кажуть, вірші.

Дмитро Костюминський

режисер, сценограф

зв'язківець 30 бригади 1 стрілецького батальйону ОКА Північ на східному напрямку

    Сама дата 24. 02. 2022, звісно, має якусь символіку, але я розумію, що це просто рік, рік мого життя, за який я бачився з рідними двічі, сумарно провів з ними лише тиждень. 

    Скоро буде рік як я в армії, і це вже для мене виклик, бо я ніколи у своєму житті не думав, що взагалі можу там опинитись. Коли борониш свою землю – це не страшно, ти відчуваєш, що робиш, те, що маєш робити. 

    Ще 2014 рік був для мене шоком, я не розумів, як таке взагалі може відбуватись у сучасному світі. Цей рік показав, що окрім як боротись і вигризати право на існування, інакше відбуватись не може.

    Я почав відповідальніше ставитись до самого себе. Дуже загострилось бажання бути. Я не кажу, що тільки так жити правильно, але у ньому є сенс нашого буття. 

    Мені здається, що кожен має пройти цей шлях боротьби, принаймні у свій спосіб. Я взагалі не знав, куди я іду і як буде. І я думав, що буде в рази гірше, але все одно пішов. 

    Не треба боятись, кожен крок має бути кроком безстрашного, це стрибок над прірвою і незалежно від того, чи ти впадеш, чи перескочиш через неї - у будь-якому разі це стане важливою частиною твого шляху. Коли ти не знаєш, куди йдеш, завжди знайдеш нові дороги і перед тобою відчиняться багато дверей. 

    Я звик довіряти інтуїції. Коли я відчуваю, що треба робити і що роблю вибір самостійно, я його не змінюю. Рішення піти в ЗСУ – це був мій вибір, і впевнений у тому, що знаходжуся на своєму місці, і там, де маю бути. Я займаюсь тою справою, якою маю займатись на цей час. Я в цьому абсолютно точно впевнений. 

    Насправді звикнути до самої війни виявилось легше, аніж здавалося. Ти просто приймаєш ці умови, в яких живеш, тому що боротися з ними неможливо.Тому посмішка на обличчі в мене є, настрій нормальний, все добре. 

Дмитро Костюмінський

    За останній місяць ми переїжджали чотири рази, а переїзд батальйону – це не сів у машину і переїхав. Це розміщення, переміщення, облаштування, дуже багато фізичної роботи, ненормований графік – то працюєш, то не спиш, бо чергуєш добу і т. п., і все це відбувається у бойових умовах. І чим далі, тим частіше і більше ми переміщуємося (з моменту запису розмови відбувся ще один переїзд - прим. автора) 

    Це добре для армії і для вирішення наших тактичних завдань, але це фізично і морально дуже навантажує. Цю втому відчувають усі, але в нас є мотивація, і вона зовсім інакше впливає на психіку і на організм. 

    Не ми прийшли воювати на чужу територію, до нас прийшли і ми обороняємось, і це зовсім інша історія. Насправді завдяки цій мотивації зараз усе більш менш добре, якщо говорити про психологічний стан – він не зламаний, навпаки, більш загартований. Тут, на передку, навіть психологічно простіше. Не знаю, чи всім, але мені тут легше. 

    Це як на новій роботі – перший рік звикаєш до всього нового, а потім працюєш на повну силу і не зважаєш на дрібниці. Я не збираюся робити військову карʼєру, але на службі дізнаюсь багато речей з військової справи, набагато краще розумію процеси, в яких беру участь і задачах, які виконую в армії – у цьому плані динаміка позитивна.

    На початку вторгення, коли був у військоматі, я зрозумів, що по "Крим. 5 ранку" треба робити кіно, і ми тоді почали з колегами писати сценарні описи, робити тизер, подавати заявки, збирати документи – тому на початках ще була якась активність. 

Дмитро Костюмінський

    Я мав час займатись якоюсь творчістю тільки на самому початку, по інерції – віддалено проводив репетиції вистави "Українська Одіссея" у львівському Театрі Лесі. Наразі психологічна втома та моральне виснаження все ж таки має негативний вплив на творчість, є профдеформація з обох сторін.

    Але бажання займатись творчістю у мене є, народжуються ідеї, зокрема, щодо вистави, яку я хотів робити перед початком війни. Вона з війною не повʼязана і я не дивився на неї під таким кутом і зараз теж. Я дуже сподіваюсь, що прийде час (скоріше б), коли закінчиться війна, і зможу повернутись до свого життя, мені є що там робити. 

    Мистецтво також є зброєю, і якщо ми віддамо комусь право ним розпоряджатись, вирішувати, що з ним робити, встановлювати рамки, як ним займатись і яким воно має бути, то нашої культури як і нашої країни, існувати не буде. За це теж треба боротись. 

    Ми не можемо програти, тому що навіть якщо країна залишиться, це буде фальшива підробка, яку вже багато років намагаються з неї зробити. Я розумію, чому в нас стільки культурних діячів воюють, тому що якщо ти власноруч не відвоюєш цю свободу, що ти будеш робити? Ти зможеш назвати це мистецтвом? Мистецтво – це та зброя, з якою потрібно іти на фронт, щоб донести свій меседж. Якщо за це не боротись, то за що тоді? 

Тарас Компаніченко

лідер гурту "Хорея Козацька", дослідник барокової та мілітарної музики

боєць 241-ї бригади ТрО

    Ми формуємо націю у страшний спосіб. Війна в епічному вимірі – це один ракурс і одне внутрішнє прожиття.Тобто коли граєш пісні про так званих "рубаних козаків" (термін  фольклористики), про лицарів, жовнірів – це все далеко в минулому. Звичайно, для того, щоб це дійшло до слухача, ти мусиш це пережити. Я не працюю з фальшю, я використовую ці старовинні пам'ятки нашої мілітарної історії не для того, щоб розбудити симпатію чи емпатію, не це було ціллю.

    Я сповідую принципи і виконую твори, в яких задекларовано, що боротьба завжди була безкомпромісною, що на вівтар свободи завжди складались найвищі жертви. 

    Коли на похоронах Левка Лукʼяненка, який прожив 90 років, чи свого батька, який пішов у 68, я співав "Ой, на горі вогонь горить", бо вони любили цю пісню, я мусив змінювати текст, щоб не співати "про молодого хлопця", за яким справляється похорон-весілля.

    А зараз, на цій війні, я співаю на похоронах людей, про яких ці пісні, дивлячись на цього молодого неодруженого хлопця у відкритій чи закритій труні. Потім його родичі підходять і говорять: ми ніколи не думали, що ці пісні, які ми знали чи не знали, будуть про нас, що ці пісні звернені до нас, що це не просто минувшина і не загальні абстрактні принципи. 

    В контексті цих поховань я намагаюсь віддати належну шану і доповнити розписаний за статутом військкоматівський ритуал поховання традиційним українським елементом – це кобза або бандура та відповідні співи. Я завів собі традицію на кожному похороні грати "Заповіт" Шевченка і люди співають його зі мною. Тому що це було в довоєнних сільських традиціях, до УНР.

     Я намагаюсь наповнювати цей ритуал, бо зрозуміло, що не всі люди однаково посвячені в українську культуру і загиблі також. Але українська культура повинна служити їм і віддати останню шану, бо вони полягли за неї.

Тарас Компаніченко

    Це така, на жаль, страшна нагода познайомитися з українською культурою, щоб вона була функціональна, а не декоративна. Ритуальна культура воїнських лицарських козацьких поховань чесна, щира і в ній нема фальшивого пафосу – тому постійно я чую фрази: "це пісня про нас". Це стосується і пісень 20 століття. Є важливий текст одної з поховальних пісень доби української революції: "Коли ви вмирали, вам дзвони не грали, Ніхто не заплакав над вами лиш в чистому полі ревіли гармати і зорі вмивались сльозами"...

    З точки зору психології, це певне моделювання елементів, яких потребує похорон: підсилення емоцій, направлення у правильне русло. Якщо людина не випустить ці болі, вони почнуть працювати проти живих. А ми все ж таки мусимо дбати про живих у першу чергу – родичів, дітей, дружин, батьків загиблих. 

    Не менш важливим є ще й інший бік. Лицарі-поети, лицарі-музики в давнину оспівувались у європейській культурній традиції і цей образ українськими чоловіками наслідувався і в козацьку добу, і в наступні. Мистецтво було свого роду відпочинком для лицаря, тому що після битви він таким чином міг відволіктись і вилити емоції.

    Відпочити з інструментом – цивілізований спосіб вгамувати енергію, якій немає місця поза полем бою. Також, це був спосіб розповісти правду про війну, бо право говорити про це належало тим, хто у ній брав участь. 

    Історії, коли наші воїни, що боролись з нацизмом в лавах Красної армії чи воювали в Українській армії, маючи при собі бандуру чи іншу свою мистецьку зброю, непоодинокі. Найвідоміший – Андрій Бобир, автор позивного Українського радіо, тримав бандуру в крилі винищувача, яким керував у Другу світову. Вони є важливим для нас українським символом.

    Чому в нашій армії зараз так багато митців і музикантів, зокрема? Окрім того, що щирість серця їх покликала туди, але в тому числі розуміння, що як же інакше вони зможуть оспівувати цю війну. Люди пішли, тому що, по-перше, вони відчувають, що не можуть інакше, по-друге, не мислять себе без української культури.