День 26 квітня 1986 року був таким сонячним і теплим...

Нині Чорнобиль став історичним місцем і чорною  міткою України. Сюди з усіх кінців світу намагаються потрапити відчайдухи, сфотографуватися на фоні мертвих населених пунктів  і ознак колишньої людської цивілізації. А 37 років тому навколо Чорнобильської АЕС  вирувало життя, будувалися будинки,  створювалися сім'ї, народжувалися діти, і  весняне розмаїття разом з ними спрагло вірило у добре майбутнє. На жаль, недобрим його зробили самі ж люди.

"День 26 квітня 1986 року був таким же яскравим, теплим і сонячним, як сьогоднішній день тут, у Дніпрі.  Прип'ять - місто молодих людей і дітей. Людей, які будували Чорнобильську атомну станцію, експлуатували її,  та  родин, які розросталися. Про місто можна говорити дуже багато. Бо в той час воно вважалося найкращим для молоді. В Прип'яті було 15 дитячих садків, в яких не було місця для дітей. Діти стояли в чергах і чекали. Навіть, коли підростали до школи, то черга на садок ще не доходила", - так згадує події свідок Чорнобильської катастрофи Ліна Сергієва.

За її словами, майже кожна сім'я в Прип'яті мала по 3 або 2 дітей.  Не було родин тільки з однією дитиною. Сама пані Ліна, на той час 25 -річна, була вагітна другою дитиною, яку народила у липні 1986 року.

"Прип'ять  - це наша молодість, ми впевнено вважали, що і наше світле майбутнє. Ми з чоловіком закінчили інститут у Запоріжжі і були направлені сюди на роботу. Але зовсім недовго жили в цьому прекрасному місці. Тому спогади дуже світлі і разом з тим тривожні. 26 квітня розділило моє життя і багатьох тисяч сімей на "до" і "після".
До Чорнобиля воно було яскравим, наповненим, багатогранним, ми планували довго там жити, працювати, ростити дітей, і думок ніяких взагалі не виникало про небезпеку. Але аварія поставила крапку на всіх мріях", - розповіла пані Ліна.

Коли Ви дізналися про трагедію і як?

"Я дізналася ще вночі з 25 на 26 квітня. Чоловік прийшов з другої зміни на  заводі і говорить, щось над атомною не так - якийсь вогонь, якийсь вибух був. Це була друга година ночі.  Але ми навіть уявити собі не могли, щоб щось сталося з реактором, щоб думати про радіаційне зараження, бо були впевнені, що він надійно захищений. Ми думали, так, можливо щось трапилося  з якимись іншими елементами,  тільки не з реактором. Тому ці 2 дні до евакуації ми провели в щоденних турботах як завжди. Чоловік з сином гуляли по вулиці, їздили на річку, я займалася домашнім господарством. А у неділю  чомусь мені конче було потрібно іти на ринок, і ми пішли. Дивимося, місто таке пусте, немає нікого, біля міліції стоїть якийсь автобус, у ньому військові", - тоді і закралася в серце справжня тривога.

На думку Ліни Сергієвої, відносний спокій панував у родині через певну віддаленість їх житла  від решти житлових масивів Прип'яті.

"Так сталося, що наш будинок був в останньому мікрорайоні Прип'яті, там не було швидких і окремого лікувального закладу. Тому  ми розуміли, що щось сталося, але відчуття небезпеки не було.
Але після відвідин зачиненого ринку, де не було людей, ми пішли до друзів і дізналися, що на станції біда, нас збираються вивозити з міста, тоді ще слово "евакуація" не звучало. У дві години прозвучало урядове повідомлення, де було сказано зібрати речі, харчі, документи і нас будуть вивозити на три дні", - важко згадує жінка.

Ліно Володимирівно, Ви вірили, що повернетеся додому?

"Певний час так. Дуже швидко ми зрозуміли, що масштаби аварії величезні, що швидко нічого не робиться. Вже пізніше ми з чоловіком переконалися, бо в обох була вища технічна освіта,  що з атомом не жартують, що їхати туди небезпечно. А згодом після травнених свят почали відкрито говорити, що аварія, які проблеми і навіть мови про повернення не має бути", - так і почалося життя Ліниної родини в новому "після".

Ви знали людей, в яких радіація забрала здоров'я?

"Радіація невидима, вона не дзвенить, не відчувається, тому багато людей не розуміли, є вона чи немає. Оскільки не було попереджень, ми  багато чого за ті дні набралися з повітря. Проблеми  в моїй сім'ї більш - менш, але дуже багато онкохворих з'явилося в перші 5 років, і  дуже багато людей, для яких аварія -  психологічна драма. Жінки ще влаштовувалися на новому місці. А от чоловіки... Дуже важко відновити соціальний статус після Прип'яті, приміром, у Дніпрі, вузька спеціалізація не дозволяла заробляти на родину достатньо. Тому зі своїх спостережень бачила, як психологічно аварія травмувала і  відбивалася на близьких, родичах, дітях.
Коли приїхали вже в Дніпро, почали централізовано нам  надавати житло, це було десь у жовтні місяці 1986 року. Нас поселяли компактно, тому сусідські проблеми,  як на долоні. Якщо це були старі люди, вони дуже швидко вмирали. В мене завжди була аналогія зі старим деревом. Якщо старе дерево витягти із землі, перемістити навіть у краще до цього місце, дуже рідко, що воно приживеться. Тому старих людей, які приїхали з навколишніх сіл  Прип'яті до своїх  у Дніпро, їх швидко не ставало.
Або вони зберігали своє життя, їдучи  назад додому. У нас були такі випадки,  коли люди самоселами поверталися туди, в рідні місця, і продовжували якось жити. Заборона існувала, але якщо все життя провели там, то як бути? Я жила у Прип'яті лише півтора року, але якби сказали, що  можна повернутися, багато хто  зробив би це", - зазначила моя співрозмовниця.

Як склалося Ваше життя "після"?

"Ми виїхали, коли мені було  25 років, в нас була одна дитина, я чекала другу. Тут вже в Дніпрі народила доньку в липні.  Це вже дорослі самостійні люди.
Хочу сказати, що Дніпро досить складне для мене місто, я мала з чим порівнювати, вчилася я в Запоріжжі, трохи жила в Прип'яті.  Дніпро мало кому дає проявитися, я б сказала. Хоча якби не аварія, я б не зустріла чудових людей, які завжди допомагали, рятували, дбали. Тут моє основне минуло життя -  понад 30 років. При переїзді нам дали гуртожиток, то я не могла робити ремонт, нам допомогли. І з ремонтом, і речами, і продуктами. Сину було лише 2 роки.  Я вважаю, що мені пощастило: на людей,  на події, на роботи.
В принципі, Чорнобиль іде поряд з моїм життям. Після виїзду ми хутко зрозуміли, що спасіння потопаючих  -  це справа власних рук. Ми згуртувалися з добрими людьми, які після нас приїхали на Прип'ять ліквідовувати наслідки, це і пожежні,  інженери,  військові.  Ми спільно розуміли, що аварія не закінчилася, коли завершилася на станції пожежа. Вона буде продовжуватися. Причому, дуже довго..."- зауважила пані Ліна.

Їй вдалося знайти себе серед високоосвічених, розумних людей, готових до громадських дій і вирішення проблем, пов'язаних з Чорнобилем.  Вона тривалий час була  заступницею голови ради обласної організації Всеукраїнської громадської організації інвалідів "Союз Чорнобиль України". Саме ця спілка всі 30 років  підтримувала її і допомагала тисячам таких самих родин, як Ліни Сергієвої.
За інформацією Олега Геращенка, голови ради обласної організації Всеукраїнської громадської організації інвалідів "Союз Чорнобиль України", спочатку в Дніпропетровщині нараховувалося  близько 34 тисяч потерілих від аварії на ЧАЕС. З них -  21, 5 тисяча самих ліквідаторів. Область  з Чорнобильської зони прийняла тисячу сімей, яких забезпечили квартирами в Дніпрі, Кривому Розі та інших містах регіону. Нині в Січеславщині мешкає понад 10 тисяч постраждалих від Чорнобильської трагедії, і кожен новий рік стає для них знову випробуванням.
Як і для Ліни Сергієвої. Вона вже другий раз втратила свою домівку.  Пані Ліна з 2021 року  працювала в Енергодарі і доглядала за хворою лежачою матір'ю. Через російську навалу у квітні 2022 року виїхала з сестрою.  Мати у березні 2023-ого померла. Зрозуміло, що вивезти хвору людину під час окупації було  неможливо, та  і попрощатися з мамою, на жаль, не вдалося. Страшно, коли життя когось забирає, але воно обов'язково дасть взамін більшу за сльозу краплю добра і надії, а ще віри в ДОБРЕ майбутнє!  

Світлини Чорнобиля - Private Chernobyl Guide