Герої цієї війни крутіші кіношних
За матеріалами інтернет-видань
17.01.2024
344
Фільм «300 спартанців». Чому усі люблять кіно, але мало хто хоче жити в Спарті і бути одним із воїнів Леоніда?!
Касові збори історичних, справжніх чи вигаданих, героїчних саг завжди зашкалюють. Наполеон, Троя, Врятувати рядового Раяна, Одіссея, Вікінги, Вогнем і мечем, Пригоди Геракла, Король Артур, Жанна дʼАрк…
Народ кайфує, діти одягаються на різні свята у костюми, мужики беруть собі нікнейми у World of Tanks чи Dota, на ікрах та трапеціях - бʼються круті татухи з левами, рунами і усякими мечами.
І от настає той момент, коли є шанс потрапити в ту саму історію. Але опинитись навіть не на знімальному майданчику з Джерардом Батлером чи Двейном Джонсоном, а в реальній, ЕПІЧНІЙ до очманіння, зарубі, яка реально увійде в світову історію. Випадає справжній шанс стати Патроклом чи Одісеєм, Кожедубом чи Сірком, Ремарком чи Дартаньяном, Костем Гордієнком свого часу.
Але що ми бачимо?! Татухи не дають ступити кроку далі спортзалу, а уся харизма «альфи» розбивається об просте жіноче - не пущу, мозок заполонила «арестовщина» і «ненародженість для війни»…
У такі моменти часто згадую монолог Ґендальфа до Більбо, щодо подорожі з Торіном і цінності маминих серветок перед неймовірною величчю світу пригод і мандрів. І так само, як в історії Хоббіта, хочеться вірити, що настане новий ранок, і тисячі відчайдухів, вилізуть з під маминих скатертин і жіночих спідниць, і метнуться назустріч небезпечному і невідомому, але з надією, якщо не у щасливий кінець, то бодай у достойну історію.
Напевно, я все ж маю трохи «кулю в голові», а добровільна участь у всіх цих двіжах: від Помаранчевої революції, до Майдану, і тепер до війни,- таки повʼязана з захопленнями в дитинстві і юності: Дюма, Толкіном, Верном і Дефо; пристрастю до історії Другої світової, Хрестових походів, історії Карфагену, Риму, Запорізької Січі… Але з усім цим багажем, приходило і розуміння цінності життя, а водночас, і потреба проживати його всередині історії, а не її узбіччі.
Бо страх так чи інакше присутній завжди. Щоразу, коли розумієш, що від загибелі відділяли метри або секунди, доводить до невеликого струсу всередині. А особливо, коли не віриш, що там, після загибелі, взагалі щось є. Але це і мотивує крутити мізками і мʼязами, навчатись і вдосконалюватись.
Я відверто не вірю у добровільне переконання людей до приходу у війська на сьогоднішньому етапі нашої війни. Ще якийсь відсоток вдасться залучити рекрутингом у нормальні, бойові, впізнавані бригади, які мають добру репутацію і такий-сякий піар. Але це будуть явно не десятки чи й сотні тисяч, які зараз так потрібні.
Тому, буде примус. Лещата історії будуть затягувати багатьох героїв. І повірте, багато хто віднайде в собі сміливість, гідність, і навіть приводи для хороших емоцій в цьому, новому і незвіданому «світі пікселя і мультикаму». Багато переможців цієї війни ще не приміряли однострій, і це теж буде великим відкриттям для них, але уже в майбутньому.
Ми можемо перемогти у цій війні! Дуже багато було зроблено, щоб ми були зараз там, де ми є, щоб бої тривали на околицях Бахмута і Авдіївки, а не Вінниці і Бердичева, чи Києва і Черкас.
Відчай - отрута.
Розпач - тільки шкодить.
Страх - це нормально, але він не повинен паралізувати Волю.
Успіхів усім нам!
Ну а хто добровільно потоне в Тисі - то таки дурна і безславна загибель, особливо, у наш буремний час.
Роман Гасько, військовослужбовець ЗСУ, сторінка ФБ.
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Telegram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ