Хліб наш добрий через те, що вистражданий?

У Кропивницькому Всеукраїнський аграрний форум "Агро-2024" зібрав понад 300 учасників з усієї України. Подія дуже знакова для аграріїв, але відгукується "совєтчиною". Хто б що не говорив і яких влучних слів не вживав, та Україна не відійшла від минулих пережитків.
Пишний коровай, український танок і гучні виступи посадовців. Все чітко за планом. І немає свята більше, ніж поруч тебе задоволені обличчя, з усмішками та аплодисментами. Я не проти позитивних моментів під час війни. Тільки як воно аплодується, коли фермер в прифронтовому селі сам конструює трактор для розмінувань і кожного ранку встає та молиться, щоб вижити цього дня. А інший вивозить три корови, які залишилися після бомбардувань ворога. Це ж не поодинокі випадки в агросекторі, щоб влаштовувати яскравий гостинний флешмоб з технікою і аграріями.
Якої гостинності? Ну нашої споконвічної. Меншовартісної. Воїн несе коровай. Хоча якби не він, то чи стояли б всі гості на сцені такі живі-здорові-щасливі своїм "величчям".
Чи хоч один аграрій вийшов на сцену і сказав незаплановані слова про те, як державна система його підтримала, дала техніку, кошти, тільки працюй. Ні, в нашій державі не дають, а відбирають. Та сама "совєтчина" під українським соусом.
Згодна, що життя важливе моментами, тому  у ході війни треба викликати усмішки на обличчях. Хоча б агрофорумом і напрацьованим позитивом в агросфері.  Тільки, на жаль,  усмішки ті виникають на обличчях не тих, хто в полі на комбайні, на фермі.
І коли бачиш малечу, яка танцює, вітаючи гостей, думаєш, чи розважить  їх  проста людська наївність, гарні танцювальні рухи і покладені на приїжджих оптимістичні надії звичайних виробників?
Гірко - гірко, що ми ще не стали тими українцями, які самі себе поважають, і свою шаблю, і свій хліб, які не водять хороводів за кілометри від війни, які твердо тримають булаву, яким чужа "совєтчина" і все, що її програмує.