«Майорова хата» в Січеславщині була осередком національної нерозривності

Чи хочеться вам давнини, як мені? Що думаєте ви, коли проглядаєте старі світлини і дивуєтеся ошатності та чистоті українських осель, торкаєтеся унікальних яскраво вишитих жіночих сорочок? Чи берете до рук гарно збережену раритетну хлібну лопату? І тоді мозок полонять спомини, хто, де та коли це робив, тримав, вимітав, білив, чепурив...
Наші предки.

Без них ми б не народилися і не увіковічнили б їх життя.

Кожного дня в якомусь із наших рухів живе бабуся чи дідусь, озивається з Вічності батько чи тихо шепоче, ледь ворушаться вуста, молитви прабабця. Усе повторюється. В нас і після нас. 

Я гортала свої думки, як світлини з етносадиби "Майорова хата". Ось її початок, відкриття, ось частування - пахнуть плачинди, ось глечики із полумисками міряються  боками перед відвідувачами, а ось сухий буркун та васильки на стелі прикрашають королівським запахом гостину! А вийдеш з Хати,  широчінь Дніпра манить і  переповнює серце емоційним вибухом.

А тепер немає де до всього цього торкнутися! "Майорова хата" як приватний музей жила майже 5 років у селі Волоське Новоолександрівської громади. У грудні її існування завершилося. Справжня історична локація трималася досить тривалий час завдяки ентузіастам, показувала дивно намолені природою місця, заряджала відвідувачів життєвою енергією і невидимо для людей бідкалася: збережете мене чи ні.

За словами господині "Майорової хати" Людмили Шутяк, етносадиба діяла як туристичний магніт України. Тут проводилися майстер-класи, народні свята, уроки національної кухні, різноманітні фести. І ніхто й гадки не мав, що все це підкріплене силами двох-трьох людей, закоханих у ріднизну.

Місцева влада зручно хитала головою: є то є, а як утвердити, розширити, розвинути в туристичний кластер, заробляти кошти на зібраних жителями місцевих раритетах, то потім... А "потім" ввійшло в історію громади як перенесення фондів музею до школи.  І всі розуміють, що такого плану музейна скарбниця не може розміститися в навчальному закладі, це як пів яблука покласти на таріль, хоча є ціле, добротне і смачне.

5 років тому помпезне відкриття етносадиби у Волоському пророчило стати туристичною меккою ОТГ, а за плином років тихо відійде в небуття.  Замалюються пилом глеки і рогачі, лопати і кочерги. Красиво вишиті покривала на ліжка продадуться або вкладуться на чиїсь нові спальні місця, серветки та квіти закопаються у скриню, - і немає того храмового затишку і спокою, яке давно плекали   Людмила Шутяк  та її чоловік Сергій Доскочинський, депутат ради Андрій Пінчук, вчителька історії Ніна Михайлівна та ще з десяток "Хатніх" активістів.

Щоб добре запам'ятали "Майорову хату", розповім зі слів пані Людмили походження назви етносадиби.

"Колись давно жив на цих землях Майорка Майоркович, чоловік неординарний, вмів торгувати всяким крамом, скупляв товари та забезпечував людей всім необхідним. У нього було право безперешкодно подорожувати Україною як представнику Уманської торгівельної компанії. За свідченнями Оксани Рутковської, музейної співробітниці , саме тут проходила межа між гетьманськими і державними землями, і було багато торгівельних факторій. Саме їх розміщення, ймовірно, і послугувало найменуванню села Майорка, а відтак, і чоловіка, якого тут добре знали і шанували", - зауважила Людмила Шутяк.

На її думку, не знайти вже у Волоському такого місця, де була "Майорова хата"( там придбана земля, ведеться будівництво). Але мальовничих куточків на нашій землі вистачає і занедбаних хат, на жаль, теж. Впевнена, що людина підсилює чари природи, тому вміння облагородити місцину, звести на ній культурний міні-заповідник - це нагорода і автору, і громаді за генну терапію на глибинному рівні.