«Муся, Муся, а кобила повертає голову, і з її очей течуть сльози»

Ми говорили з нею майже годину. Потім ще. І я була ладна говорити ще. Це, знаєте, як води пити і не напитися. Їй було що цікавого розповісти, а мені послухати і оцінити дивовижність жінки. Я захоплююсь тими жіночими якостями характеру, яких в собі не маю. Тому зараз літери крутяться навколо нікопольчанки  Тетяни Лободи. Хто її не знає зі своїм добрим ранчо "Біла підкова", знайомтесь. У неї і підкова біла, і думки чисті, і робота триває, незважаючи на численні падіння із сідла і скрутні моменти опікування кіньми ...

Пані Тетяна відразу взяла слухавку, коли я зателефонувала, і не відклала розмову на "потім". Це багато чого говорить про людину, яка живе у власно збудованому світі.

"Не відкладати те, про що мрієш", - це правило Тетяни я зрозуміла вже у ході бесіди.  

"Я змалку мріяла про коней. Але не було можливості відвідувати кінну школу чи завод. Коні були чимось недосяжним. Тому вже дорослою я зробила  мрію своєю роботою. Це навіть не робота. Це справа життя. За 17 років у мене колосальний досвід спілкування з кіньми. Я працювала в Ірландії на кінній фермі, я утримую коней в Нікополі, і ніколи не зустрічала двох однакових коней. У кожного свій характер, свої звички і  форма підкови. От і в мене коні - це мої підкови, з ними я відчуваю свої кроки", - сказала Тетяна і я відчула, що дихає вона, коли на коні.

Інакше і бути не може. Адже Нікопольщина - козацький край, де, як у пісняра  Вадима Крищенка,  "сім вітрів на перепоні тішать ніченьку сліпу, й досі мчать козацькі коні по вкраїнському степу".
А ще у пані Тетяни таке популярне козацьке прізвище "Лобода" і сама вона мислить, як справжня козачка.

"Я дуже хотіла плямистого коня. І ми десь в Херсонській області, за Новою Каховкою, знайшли господаря диких коней, який продавав тварин. Він свого часу купив коней і випустив в поле, вони самі відтворили  табун, він зріс десь на 100 голів. І от ми поїхали, вибрали одну кобилу коричневу з білими ногами,  а інший кінь - задня його частина  білого кольору, а передня руда. Очі блакитні, красень. Ми купили за тогочасними цінами -  двох за 25 тисяч грн. Але вони дикі, не об'їжджені. Ми ловили їх, як справжні ковбої. Тоді згодом я зрозуміла вже, що дикого коня і за безоплатно ніколи не візьму. Вони здались, підкорилися дуже швидко. Але розуму у них вистачить, щоб 10 разів з тобою пройти, і на 11-ий тебе перевірити. Там брикне, там фиркне, там вискоче -  і дивиться на твою реакцію. Дикі коні - це коні з мізками. А коли кінь думає, це дуже тяжко. Повинен думати вершник, який на коні", - розповіла пані Тетяна  приклади з власного досвіду.

Кобила Муся

Я слухала її і думала, після стількох падінь з коней, після завданих фізичних травм, ця жінка вставала і йшла знову до своїх кобил. Це треба мати залізний характер і силу волі, щоб не зрадити свою справу. І зі своїми учнями та кіньми брати участь у турнірах і здобувати перемоги.

Вона за секунду перерахувала  імена своїх вихованців: Малиш, Муся, Мілка, Раміра, Міра, Торі, Богема, Каліпса, Карамель, Максимус, Монтікора або Монтік і Емма, врятована від різника кобила.

"Я їх називаю і пухнастиками, і кабачками, і фісташками. Улюблена - Муся, їй у травні буде 19. Дуже норовлива. З іншими веде себе інакше, ніж зі мною. Вона навіть плакала, коли я повернулася з Ірландії. По -перше, вона навіть не повернула голови, коли я озвалася: "Муся", -  мабуть, не повірила, що це я. Але я знову покликала "Муся-Муся". І вона повертає голову, вуха зажимає, щуриться, а з її очей течуть сльози... Така була наша перша зустріч з кобилою після довгої розлуки.
Ще один улюбленець - Малиш. Йому у квітні виповниться 10. А зі мною він років 7. Це мій щасливий квиток. Якби не він, я б  про змагання не думала. А було це дійсно дивно. 24 березня я повертаюся з ірландського міста Атлон, а 25 -ого -  змагання у Запоріжжі. Кінь мене забув, на ньому ніхто не їздив. Я теж в Ірландії після зльоту з коня не каталася верхи. А тут вирішила - буду змагатися. Він туди - сюди хитається, в різні боки шарахається. Пів години до старту. А я йому: "Я подолала 4 тисячі км , щоб ми з тобою виступили!" І що ви думаєте,  ми разом пройшли 6 маршрутів і взяли 4 призових місця!!!", - з гордістю промовляє Тетяна і додає:
"Знаю одне, коні без тренувань стають дикими. І їх по - новому треба до себе приручати. Доки не згадають, як їм було добре колись з вершником".

Ірландія, Атлон

Я чую Тетяну і згадую кінострічку "The Horse Whisperer"1998 року з режисером Робертом Редфордом в головній ролі. Там він майстерно зіграв заклинателя коней, який відновлював тварин після аварій від  травм і  страхів. У фільмі був момент, коли кінь згадав, як на ньому їздила дівчинка, як обоє потрапили в смертельну пастку, як одужали обоє, коли добрі спомини перемогли пережиту реальність. Але то  - фільм. А  це -  життя, у якому Тетяна Лобода - берегиня  коней.

"Я 5 місяців провела з дітьми в Ірландії, в Атлоні. Війна примусила. Розформувала свою стайню по людях і поїхала від біди подалі. Працювала з кіньми, годувала, вичісувала, мила, сідлала, об'їжджала, бо господар торгував ними досить вдало. У нього гарні були скакуни і користувалися попитом. Оборот коней у цьому сімейному бізнесі складав 500-600 голів на рік. За мій ірландський період через мої руки пройшло 300 голів.  
- Як Ви їх не боїтеся? Це ж майже тонна ваги?
- (сміється) Не знаю.
- Мені страшно. Він же може і копитом вдарить, і лиганути...
- Так, може. Мене в Ірландії один скакун так кинув, що вилетіла і вдарилася об бетонну стіну. І струс мозку був, і ребра, і коліно пошкодила. Тоді йшов дощ, а він там 20 разів на день. У загоні була пара коней, і я виїхала зі своїм молодцем. Вітерець подув, хтось побіг, і мій побіг. Отак. Коні -  дуже чутливі і лякливі створіння.
 - А діти ваші як на це реагують?
 - Я жила в Атлоні у готелі, там мешкало  160 українців. І здружилася з однією жінкою. В той час, як злетіла з коня, попросила її, щоб вона зі школи забрала молодшого сина. Вона його веде, а він питає:
- А мама де?
- В лікарні.
- Що знову розбилася?", - діти вже навчилися добре  розуміти маму.

"Кінний бізнес -  дорогий і аристократичний. Коні завжди мали велику ціну. От приміром, порівнюючи з Ірландією, то продуктами, одягом  Україна на рівні. А зарплатами - ні. Там мінімалка 2-3 тисячі євро. А в нас зарплата - 500 євро, о, як багато. Там кінь коштує 15-20 тисяч євро. Були, звичайно, і за мільйон євро, це   учасники міжнарожних змагань.
В нас же 2 тисячі євро  за коня.  І дивіться, я у змагання,  як спортсменка, вклала 5 тисяч гривень, а виграла тисячу. Хто ж буде розвивати кінну галузь в Україні? Тільки грошовиті люди. Тільки, на жаль, багато коней вивозиться з держави", - пояснила Тетяна Лобода.

Нині у "Білій підкові" живуть  12 коней, дві з яких поні. Ще є лиси  Харлєй і Хонда та єноти. Всі вони звикли до ворожих  обстрілів нікопольської землі, від чого моторошно, бо це абсолютно не природне для них і людей середовище. Але поки вони з Тетяною і її помічниками, мабуть,теж вірять у спокійне життя.  

"Був обстріл. І осколками порізало електропастух. Так коні так налякалися, що кілька годин ми ловили їх уночі. Пастух шматками валявся по всьому полю. Поки що зв'язала його, ніби діє. Вони носом тикаються в нього, а там ток, ніби курка клює. От і відходять. Зате гуляють, а коли в конюшні стоять, це не добре для тварин - поїв-поспав. Рух - це природа. За добу з'їдають 10 тюків по 15 кг сіна.  Плюс яблучка, морква, гарбузи. Люди знають - привозять.  А от лис і єнот хочуть м'яса, та годую  сухим собачим кормом.  Зі 170 закуплених тюків сіна наразі залишилося десь 25. Це, звичайно, не достатньо. Треба щось придумати", - переживає за своїх пухнастиків Тетяна.

А я переживаю, щоб її "Біла підкова", як добрий знак,  берегла  її "фісташкове" щастя. І відштовхувала всяке лихо. Кажуть, за легендою у багатьох народів підкова -  це оберіг, бо має форму розірваного кола. Нібито зло ходить колами, а дійде до кінця підкови і вертає назад. Тому заклинайте коней і далі, Таню, щоб повертало зло назад з нашої України. І поскоріше.