На передовій ми закриваємо ЛЮДЬМИ потреби, які мали б закривати технікою...
За матеріалами інтернет-видань
08.07.2023
255
Тетяна Чорновол у стабілізаційному пункті
Зараз мене командири подумки вб'ють за те, що це написала. Але я людина текстів, тому обіцяний лонгрід. Хочу привідкрити завісу, що ж там за лаконічною фразою "група потрапила під обстріл". Колись онукам розкажу епізод без цензури. А зараз тримайте конспект, та і самій щоб не забути. Це така звичайненька, досить лайтова історія. У шпиталях, проміжних пунктах евакуації наслухалася набагато гіршого.
Отже, поїхали.
У кожного підрозділу буває момент, коли приходить дуже неприємна БР-ка. Позиції, на які маєш заходити, цікаві. Ну такі, коли дивишся карту, і вже трохи очково. Але хочеш — не хочеш, мусиш робити. Тут не скажеш: хай син Порошенка воює.
Вийшли. На проміжній точці потрапили під обстріл, вивели легкого пораненого. На ще одній проміжній точці я впала в окоп, бо мене дезінформували щодо сходинки 
, було смішно, розбила пару ампул. Але дійшли на позиції без особливих пригод. Замаскувалися. Почали копати. Рили по черзі з побратимом ямку на двох (у зв'язку зі зміною задачі "на льоту" — мали дефіцит лопат). Нас крили, ми втискалися в землю і продовжували копати. Такий цікавий спорт – швидше викопаєш, чи вони швидше знайдуть "пташкою" і пристріляються?
, було смішно, розбила пару ампул. Але дійшли на позиції без особливих пригод. Замаскувалися. Почали копати. Рили по черзі з побратимом ямку на двох (у зв'язку зі зміною задачі "на льоту" — мали дефіцит лопат). Нас крили, ми втискалися в землю і продовжували копати. Такий цікавий спорт – швидше викопаєш, чи вони швидше знайдуть "пташкою" і пристріляються? Згодом почалася "дискотека". Були танчики (ненавиджу танчики), міни, щось з дивними реактивними звуками,але наче не птур, десь недалеко вертоліт якісь капості робив, гради, АГС та інші неприємності. Ми жартували, що для повного щастя бракує авіабомби. Потім з певних причин перестали про таке жартувати.
Далі була злива, ні, навіть буря. І звідки вона взялася? Находила, наче апокаліпсис. Ми стали як хлющі, всі речі намокли, думали, як перебути ніч. Єдиний плюс дощу — майже припиняється обстріл. Мінус — можуть підкрастися, маскуючись під хрускіт гілок від вітру. Інженер говорив, що після Ірпеня по три доби в мінус – цей літній дощик ні про що. Мені теж було більшою мірою весело.
З поранень у хлопців на той момент були лише маленькі дотичні уламки, коли можна наклеїти пластир і сказати "хай не болить". Згодом довелося трохи постріляти, але я переважно заряджала. Одному з хлопців рикошетом прилетіло по пальцю. Половина з нас була вже з тим, що називають "контузія". Таблетки (стандартний пілпак там би не підійшов) передавали між окопами, кидаючи прив'язані пакетики на паличках, бо вороги голови не давали підняти, та і зайве палитися під дронами не варто.
Пташки, які просто пташки, співали після дощу, "пташки", які допомагають нести загибель, повернулися і висіли в повітрі. Де чия, не розбереш. Обстріли потихеньку відновлювалися. Оці жарти, знаєте, про чуєш вихід і не чуєш свист.
І от — впритул до сусіднього окопу влучили… Крик. Ми з побратимом намагалися зупинити кровотечу, і вона навіть зупинилася. Надскладне місце, артерія, дуже високо. Задавили. Але поки я туди заповзла, вже втратив багато крові… На жаль. Окоп був неглибокий, ми перетягнули у свій. Там все і добігло кінця.
— Скільки у нас є?
— Максимум 30 хвилин.
— …
Ситуація іноді прокручується в голові з думкою: чи могла би щось зробити інакше, щоб був шанс? Можливо, десь не додивилася, пропустила закритий пневмоторакс, ще щось? Питання досі в голові. Поки не знаю відповіді. Ніколи, мабуть, не буду знати. У ту ямку, яка була, ми ледве поміщалися вдвох. А поміщатися треба було втрьох, щоб не полягти всім. І щоразу на прильот, падали і притискалися до вже мертвого побратима …
Решта групи отримала своє вже на виході. Весь маршрут, коли ми намагалися винести полеглого, нас крив міномет. Був стрілецький вогонь. Далі міномет був у зв'язці з "пташкою", явно було по нас, з'явилися нові поранені, я перестала чути на якісь кілька хвилин. Коли відійшли і надавали допомогу, дрон прилетів скидати ВОГи на все, що ще ворушиться. Особисто мені найбільше й дісталося від дрона зі скидом, я наклала турнікети і відповзла, щоб не кучкуватися. Ми лежали по залишках кущів, "пташка" кружляла над кожним, знижуючись. Прикидалися мертвими. Коли дрон йшов угору, я кидалася вмістом рюкзака в сусідні кущі і казала, що робити з пораненнями. Коли знижувався, ми знову грали загиблих.
Одному побратиму і мені це літаюче опудало скинуло по яйцю перед обличчям. Вони не розірвалися. Можливо, то була перевірка, чи ми "точно дохлі", обманка. Можливо, мокра земля ковтнула нашу загибель. А може, за нас вкотре вписалися янголи.
Після цього дрон відлетів, і ми якось, хто на двох, хитаючись, хто тримаючись за ходячих побратимів по черзі встигли піти і відірватися від наступного дрона. Можливо, допоміг туман, який вчасно почав формуватися на ділянці маршруту, де дерев і кущів майже вже не було. Можливо, це просто удача, що ми не налажали фатально ще й через той туман.
Вибиратися з турнікетом, накладеним правильно на ногу вище поранення стегна, і меншими осколками в другій нозі, один з яких у стопі, по розібраній посадці після зливи — та ще розвага. Здається, ми йшли там вічність. Я пару разів майже від'їхала, але щоразу мене підіймали, приводили до тями і ми йшли далі, важко переступаючи гілки і обходячи остюки та впалі дерева. Вийшов побратим з пробитою легенею. Вийшли з уламками в ногах і руках. Вийшли ті, хто майже перестав чути і йшов ледве-ледве. Завдяки моїм хлопцям я теж досі тут. Бо вставати на ноги, якщо падала, сама я не могла — тільки піднімати, переступати впалі дерева було важко.
Усі, поранені або міцно травмовані вибуховою хвилею, підтримували тяжчих. Були ті, хто визвався йти нам назустріч, щоб допомогти. Ніхто не розгубився, не панікував. А ще в командира групи взагалі був гіпс на руці, який не встигли зняти), але пішов, бо хто ж його котиків там водитиме? Дякую вам, ви герої. Вибачте, що більше командувала, що робити, і розкидала такмед по роздовбаних кущах, ніж робила руками сама. Виявляється, це не завжди реально. Виявляється, ви непогано вчилися, а я ж весь час кричала, що прогульники. Хоча деякі нюанси ми ще дуже і дуже не раз відпрацюємо.
Коли мене несла одна з наших безбашенних груп евакуації, у в небі було вдесятеро більше танучих зірок, ніж зазвичай (це алюзія на вірш про двоголове телятко, раптом що). Групу обстріляли (бо чому ні, це ж війна...). І врешті-решт мене вивезли на стабік (хто знає де, той знає) з чудовими медиками, які вміють в чорний гумор, де мені дивно було бути клієнткою, а не службою доставки. Там побачила своїх і ротного медика, який теж когось привіз і допомагав. Сказали, що група вся вийшла та евакуюється. Видихнула.
Тепер трохи корисних висновків для своїх:
турнікет має бути якісний, доступний для зриву одною рукою з броні чи ще чогось, що навряд промажете, не встигнете вдягти чи скинете. Слухайте своїх бойових медиків: якщо кажуть викинути фігню китайську, викиньте негайно. В розпалі бою ви не розберетеся, в якому підсумку чи кишені у вас кет чи січ, а де г...о на палиці, яке "дала подруга, хай буде ще додатковий". аптечка має бути в доступному місці, ви повинні вміти навіть навпомацки у темряві якнайшвидше знайти там все — у себе, і в аптечці побратима і знати, як застосувати руками, відпрацьованою навичкою, а не тільки головою; вчіться, причому якомога ближче до реального світу, комплексно і розумно, щоб потім, раптом що, розраховувати лише на сили свого підрозділу. Не для галочки та звіту (привіт усім, з ким взимку вела дискусії). Підтримуйте фізичну форму, лікуйте вчасно хронічні хвороби, якщо у вас є тилові ротації. Добре, що я працювала над фізухою: з моїми початковими даними я би не дійшла. Після реабілітації продовжу.Марія Берлінська каже правду.
Ми закриваємо ЛЮДЬМИ потреби, які повинні закривати технікою. У рашистів усього дуже багато, і їх самих в цілому ще надто достобіса. Ми переможемо, але включатися доведеться ВСІМ. Системно, розумно і наполегливо.
Контрнаступ пахне землею, змішаною з порохом і кров'ю. Ще він пахне полеглими, приторний запах розкладання тіл. Це не просто лінії на діпстейті. Це втрати і травми, біль і героїзм. І хай було би більше ретельного планування і технічних рішень, ніж героїзму. Але ці деталі вже не для широкого загалу. Хоча я вирішила: не буду лишати "нутряки" на самоплин, уникаючи відповідальності. Пора дорослішати. Багатьом з нас пора, інакше не перемогти.
Мої вийшли не всі. На жаль. Співчуття у горі рідним... Світлого і чистого неба.
Десь в архівах чатів знайду відео, де ми, смішні, взимку і навесні жартуємо про "канівський котьол", копаємо "лінії оборони на випадок війни з Китаєм" у глибокому тилу і рвемося в бій. Пробачте, братанчики, що десь не доробила, не довчила, не підтримала, не наполягла на правильних речах.
Помстимося. Якщо ще раз занесе в котрусь із долин тіні, хочу, щоб ми були там найгіршим і найнебезпечнішим злом, а не півсліпими, хоч і відчайдушно сміливими, звірятами. А тому попереду багато роботи.
Фото Volodi Urmanchick одразу після того, як привезли до стабіку.
Тетяна Чорновол, старший лейтенант ЗСУ, сторінка ФБ.
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Telegram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ