«На рідній землі і дерева з тобою здоровкаються», - донеччанин Ігор Іванов

"Я прожив в одному із сіл  Мар'їнського району Донеччини 50 років. Мав три хати. Одна -  своя, друга -  тещина, і батьківська рідна. Виховав двох дітей. А тут - бабах, війна - і нічого.  Ні друзів, ні сватів, ні кумів, ні братів, і діти розкидані по світу. Дочка  - анестезіолог-реаніматолог в Запоріжжі, син  - фельдшер на швидкій  в Павлограді. От  вам все, з чим зараз живу", - ділиться своїми переживаннями   Ігор Іванов у телефонній розмові.

Я йому і всім своїм співбесідникам - переселенцям дуже завдячую, бо розповідати про воєнні пережиті труднощі нелегко. Біда швидко запаює нас зсередини,  і ділитися нею не кожному під силу.
Ігорю Григоровичу довелося пройти від простого -  "о, донеччанин, ви там всі..." -  до найскладнішого -  "прижитися", прилаштуватися до нових умов і  людей. Коли тебе знає весь сільський район і люди  приходять відпочити на твою лавочку біля двору, і сусіди проводжають тебе з отчого дому під постріли  молитвами, то це свідчить про  авторитет, повагу і шану.
Як  тут, скажіть, стриматися і не дати підступити комку до горла?
І коли той комок проходив, ми продовжували телефонне спілкування з паном Ігорем, як давні знайомі, хоча в очі один одного ніколи не бачили. Це вже пізніше, завдяки Олені Пустовій, очільниці магдалинівських сіл Котовка і Степанівка, я побачила співрозмовника на надісланих нею світлинах. І ви теж, шановні читачі, бачите міцну родину: чоловік, його матір і дружина. Стоять на магдалинівській землі посеред гарного двору і тримаються. Тримаються за  людяність і допомогу місцевих мешканців.

"Ми з Донецької області  поїхали в 20-х числах березня, а в Котовці  5 квітня оселилися в приватному будинку.  Коли прибули, то голова сільради, Анатоліївна, (якось по -рідному, назвав її Ігор Григорович), не відходила, то передавали від сільради тормозки, то -  від людей. І картопля, і морква, і тушонка, ще якісь харчі. Питали, що треба. І гуманітарка була. Все було. І за це добрим людям наше спасибі!"- вів далі розмову пан Ігор.

На думку Олени  Пустової,  старости Котовського старостинського округу Магдалинівської  селищної ради, тривалий час переселенці знаходилися під постійними обстрілами. І перше, що їм потрібно -  це виспатися в тиші і звикнути до неї.

"У нас 47 таких  сімей живуть у приватному секторі. Вони  із зони бойових дій  Донецька, Харкова, Запоріжжя. Є приватні садиби, де мешкає декілька сімей. Разом з  родичами,  їм так комфортніше, зручніше та й безпечніше", - прокоментувала ситуацію в старостинському окрузі Олена Пустова.

Ігор Григорович каже, що йому з дружиною і матір'ю пощастило в Котовці. Тут у них затишна хата і добра хазяйка.

"За хату нічого не платимо хазяйці. От як жили до нас у ній люди, так все і залишилося. Килими, опалення, посуд, консервація. У погребі стоїть багато закруток на зиму, можна брати і їсти. Господарка приїжджає раз на місяць, питає, може, чого треба. А що треба? Кошти, щоб взимку за комуналку платить. Бо ті 2 тисячі державних та материної пенсії не вистачить на оплату. Газ же дорогий. Але ми не нарікаємо. У людей он ще важча ситуація. Сплять в школах, на піддонах. Та і їсти мало що є" , - розуміє Ігор Григорович і чужу біду, і свою.

Він добре знає, що колишнім життя вже не буде, та рідна земля  кличе додому.

"Не знаю, чи вціліли від "градів" наші хати. Та, у крайньому разі,  якщо навіть погріб цілий, все одно повернемося. Ми все життя там, і дерева розмовляють,  здоровкаються з тобою. Я  надіюсь на краще, там же шахти, робота, відбудовуватися будемо", - висловив сподівання Ігор Іванов.

Він далі продовжує: "Ми влітку не байдикували. Самі посадили городину, виростили, заготовки зробили,  то компот в банках, то варення, то повидло. Тут садок росте: абрикоси, яблука, малина. Як у кожному дворі.  Як воно росте, чого ж його не зібрать, і не заготовить. Хтось з дітворою живе, даси банку компоту. Вулицею діти біжать (багатодітних багато), то яблук даси, то цукерку, як є".

Ігор Григорович зі смутком зазначив, що не звикла родина ще до такого тихого життя. У них до сих пір при вході в хату стоїть рюкзак, чорний чемоданчик і пара сумок, вони не розібрані. Найнеобхідніше дістали, а решта напоготові. Це все, з чим приїхали з рідної домівки.

"В кожного ще залишилися ті страхи. Як казав  один чоловік,  це -   синдром біженця.  Зараз то ракета пролетить, то літак, і все: душа клекотить, як кисіль чи холодець. Випливають з  пам'яті  останні дні в підвалі на батьківщині.  Тому не звикну ще до нового", - говорить мій співрозмовник.

І людей не забуває Ігор Григорович, з якими прожив все життя у районі.

"Чоловік 200,  можливо, й зосталися в селі, діти та пенсіонери, хто не мав змоги виїхати. В нас, якби не син  допоміг... Його друг приїхав за речами, бо вже хати його не було, згоріла, то й нас захватив.  Там же Новоукраїнку,  Богоявленку розбомбили, і до нас звідти всього  5 км.
Я сусідам сказав: "Заходьте, беріть, що є в будинку, якщо треба, ніколи нічого не жалів. Та й син у мене, що привозив, я ділився, то свічками, то сірниками, то хлібом, бо і його не привозили. То генератором, всі телефони ходили заряджати, а кому і білизну випрати. Для мене дико - не поділитися чимось", - пан Ігор замислився, а я подумала, що в нагороду за це Івановим щастить на добрих людей.

"Ви думаєте, це комусь цікаво, що я розповів? Сумніваюсь. Бо ніхто не зрозуміє, доки не переживе сам. Моя розповідь не  передасть, що я і моя сім'я втратила на рідному місці і на новому придбала. Я думаю, що люди стали більш товстошкурими, не ладять між собою. Не всі, звичайно.  Бо тоді я б в Котовці не жив і не розмовляв з вами. Просто добрішими треба бути, не ділити менталітети на дніпровський, донецький. Хіба від цього виграєш і виживеш?"- запитав у "Фермера Придніпров'я" Ігор Іванов. І телефонна  слухавка  відлунням перепитала: "Виживеш? виживеш? виживеш?"