«Наші чоловіки повернуться і у нас буде все - і тиша, і спокій, і добробут, і гідність, і ферма...»

Цей пост давній, але тільки - но потрапив на очі в соцмережі. Пише дружина захисника Марія Воротило з Вінниччини. Тут навіть не про недоліки нашої нації, більше про людське, що знищують люди в самих собі.

Заздрість, ненависть, злоба - ці почуття не щойно з'явилися, існували завжди. Втім, нині вони виходять на передній план і правлять світом. Мені не жаль авторки, вона сильна, і стерпить, виживе, посадить, стане на ноги, якби складно не було.

А тим, хто заглядає через паркан і дивується жіночій силі духу, просто тьху три рази... Таким ніколи ніхто і в душу не загляне, не те, що через паркан...


 

"Ні, я все ж пропишу ці слова, бо вони мені болять.
На фото наше з чоловіком поле. Велике поле, яке ми виділили під пасовище. Саме тут буде пастись наша міні ферма, саме тут буде рости наше майбутнє сіно.
Щоб все це сталось, треба тут гарно все виорати, просіяти величезний мішок насіння, порозкидати добриво. Трактором покататись кілька разів. Вирівняти все.
Щоправда, все це повинні зробити дві жінки. Я і свекруха. Чоловіки воюють.
Мабуть, ви вже догадуєтесь, про що буде далі пост, правда?
Основна проблема була в добриві. Його було багато, треба було порозвозити і порозкидати вилами.
Ми вийшли на поле о 9 ранку. На край поля я впала о 14 годині. Крокомір нарахував 12000 кроків. Руки виривались із суглобів. На долонях були мозолі.
Сусіди висіли на заборі і спостерігали.
Вони пили каву, вигулювали дітей і крутили щось у машинах. Правда, робили все це на головній вулиці, де найкраще місце для спостережень.
Ми попросили допомоги у сімʼї, де в хаті сиділо 3 дорослих чоловіки. Допомогу попросили під кінець, коли роботи було ще на півгодини, а трактор вже гуркотів у наш бік.
Нам відмовили.
Тому що з точки зору більшості людей - ми лохушки.
Ну отак-от відпустили чоловіків, не сховали їх під спідницею. Самі винні, страждайте тепер. Аргумент «мій чоловік не боїться захистити нашу сімʼю » - викликає страшну агресію.
Багатьом відверто подобається обговорювати нас. Дуже подобається спостерігати як рвемо жили. А ще більше подобається пускати чутки про смерть наших рідних на фронті. Гудів цілий ринок, смачно вигадуючи все більш і більш кроваві деталі смерті одного з нас.
Допомогла тільки одна жінка, яка жила за багато хат від нас.
Її єдиний син - воює.
На курсах з водіння зараз - абсолютна більшість клієнтів це жінки.
Минулого року багато хто ржав, обговорюючи, що ще трохи - «от це от бабьйо на трактори полізе».
Цьогоріч забрали на фронт багатьох трактористів.
І чомусь вже не так смішно з таких жартів.
Знаєте що…
Ми все зможемо. Справді. І поле засіяти. І ферму з нуля створити. І дітей виховати. І хату перебудувати. І заробіток добрий мати.
Треба буде - я куплю трактор. Треба буде - навчусь водити і його.
Тому що ми, бляха, дружини українських військових.
У нас немає іншого вибору. Позаду нас немає нікого, хто б допоміг. Тільки такі самі жінки.
Тільки от наші чоловіки повернуться і у нас буде все - і тиша, і спокій, і добробут, і гідність, і ферма, яка дахом підпирає небо.
А дехто живе з чорнющою заздрістю - так і вмре, скрегочучи зубами, над порожнім коритом. А винні будемо ми, бо хто як не ми.
«Ти бачила, ти бачила?! Шшшшо творять, ти диви… Ти диви, апять пішли з цим возиком… носа задерли, ага, горді які… Читала її, да? Ти ото бачила? Помідори вони сажають… Тьфу, відьмацька порода…»
І правда, тьху".

 

Бабчинці: шлях з минулого в майбутнє.