НАЗАРІЙ МАЗИЛЮК, ОЛЬГА КИРИЛЕНКО — ЧЕТВЕР, 6 ЛЮТОГО 2025  РОКУ

Дорогою до прифронтового Покровська волонтерський автомобіль з ООН-івською наліпкою, у який напросилися сісти журналісти УП, зупиняється двічі.

Перший раз – біля нещодавно спаленого росіянами СТО, де загинуло двоє цивільних. 

Другий – біля сімейної пари з крихітним, імовірно, кількатижневим малюком на руках.  

– Вас підвезти? – Здаючи задом, кричить наш водій – волонтер, працівник гуманітарної місії "Проліска" Євген Ткачов.

– Якщо можна, – відповідає йому чоловік, якому на вигляд можна дати від 25 до 35 років, і разом з дружиною та дитиною сідає на заднє сидіння.

Від точки, на якій ми їх зустрічаємо, до фронту по діагоналі кілометрів 15. Ще рік-півтора тому це була б величезна й майже безпечна відстань. Нині – зона роботи російських FPV-дронів. На узбіччі вже стоять кілька спалених машин.  

Приблизно за годину до нашого приїзду в Покровськ "антидронова погода", тобто сіре непроглядне небо, яке тримається вже кілька тижнів, сходить нанівець. Над головою сонце й час від часу дрони – сподіваємося, українські.

– Куди топаєте? – Вдруге кричить до нових пасажирів волонтер. 

– Додому, у Покровськ, – не надто охоче відповідає чоловік.

Це подружжя – одне з семи тисяч жителів Покровська, які, попри наближення фронту й регулярне полювання російських FPV на цивільні машини, залишаються в місті. А їхня дитина, закутана в чистесенький ніжно-зелений комбінезон – одна з тих, кого в Покровську, за словами місцевої влади, уже немає.

Батьки, які переховують своїх дітей від поліції та волонтерів, на жаль, типова історія для кожного прифронтового міста – Бахмут, Авдіївка, тепер Покровськ. 

Дехто демонстративно виїжджає своїм авто в супроводі поліції – щоб показати формальне дотримання правил обовʼязкової евакуації, а потім заправляє машину на найближчій заправці й повертається додому, розповідають УП волонтери.

– А звідки ви йдете? – питаємо в подружжя.

– З Добропілля, – відповідає чоловік. – Ми возили дитину на медогляд в лікарню, у нас зламалася машина, ми залишили її на узбіччі. Потім прийшли – всьо, машини немає, довелося йти додому пішки. 

Ввечері, повернувшись у Дніпро до звʼязку та інтернету, якого в Покровську немає з грудня 2024-го, заміряємо відстань: пішки з Добропілля до Покровська йти цілих шість годин.  

У розмові з УП та волонтером Ткачовим родина запевняє – скоро буде виїжджати з міста. Має варіант житла в одній із західних областей України. Про всяк випадок волонтер лишає свій номер чоловіку й висаджує їх посеред однієї з асфальтованих вулиць. Своєї точно адреси, імовірно, щоб уникнути приходу поліції, подружжя не називає.

Це одна з десятка непростих історій, з якими "Українська правда" зіткнулася за два дні роботи на Покровському напрямку. 

Разом з працівником місії "Проліска" Євгеном Ткачовим та капеланом Леонідом Номерчуком ми обʼїхали сам Покровськ і кілька найближчих сіл. За цей час ми побачили, як місцеві жителі кидаються під волонтерські авто з проханням вивезти своїх хворих сусідів, і водночас – як витираючи сльози, відмовляються виїжджати самі. Як тримаються за кожну цеглинку свого дому, за могили батьків і дітей, за шахти. Як пакують сільгосптехніку у фури, майструють з металевих бочок "переноски" для собак і вірять, що колись обовʼязково повернуться додому.

Назарій Мазилюк, Ольга Кириленко, УП