Ой, на Івана, та й на Купала...

З 6 на 7 липня народне свято Івана Купала. За народними повір’ями, цієї ночі цвіте папороть вогненною квіткою, зірвати яку надзвичайно важко, бо цьому нібито перешкоджає нечиста сила. Існує повір’я: хто зірве ту квітку, може здобути скарб; крім того, та людина здатна тоді розуміти мову рослин і тварин.
Таке пояснення дає український письменник Микола Гоголь наприкінці свого твору "Вечір проти Івана Купала"  . Він розповідає бувальщину, почуту на Полтавщині, дивовижну по суті.
Сюжет містичний: наймит Петро служив у господаря Коржа. Мріяв одружитися з його донькою. Та тільки через свою бідність був небажаним зятем для Коржа. Останній, побачивши, як молоді цілуються, вигнав його з роботи. Традиційно, як і нині, козак, будучи здоровим і міцним, пішов себе жаліти до шинку. І там, сп'яну, домовився з дідьком(чортом) про своє збагачення. Тільки не спитав, що віддасть взамін.
За дідьковими вказівками  вночі Петро знайшов квітку папороті, під намовляння  нечистої сили зарізав малого братика своєї коханої, викопав два мішки золота, потім  два дні безпробудно проспав. І  згодом одружився. Як розраховувався за багатство Петро, здогадаєтеся.
Ось момент цвітіння квітки папороті, описаний незабутнім Гоголівським стилем:
"– Бачиш, онде перед тобою три пагорби. Багато буде на них квітів усяких; але хай береже тебе тогосвітня сила зірвати хоч одну. Тільки-но розквітне папороть – хапай її й не озирайся, хоч би що тобі позаду ввижалося. Петро хотів був спитати… аж зирк – і нема вже того. Підійшов до трьох пагорбів: де ж квіти? Нічого не видно. Бур’яни чорніли довкола і глушив усе своєю гущавиною. Та ось блиснула в небі зірниця – і перед ним з’явилася ціла грядка квітів, усе дивовижних, усе небачених; тут-таки й простеньке листя папорті. Взяв сумнів Петра і, вагаючись, став він перед ним, обпершись обома руками в боки. – Що ж тут за дивовижа? Десять разів на день, бува, бачиш це зілля; яке ж тут диво? Чи не заманулося бісовій личині поглузувати? Коли зирк – червоніє маленький пуп’янок і, мов живий, ворушиться. Справді дивно! Ворушиться та дедалі більшає, більшає і червоніє, як жарина. Спалахнула зірочка, щось тихо луснуло – і квітка розпустилася перед його очима, наче полум’ям осяявши й інші кругом себе. “Тепер час!” – подумав Петро й простягнув руку. Дивиться – тягнуться з-за нього сотні волохатих рук також до квітки, а позад його щось перескакує з місця на місце. Заплющивши очі, смикнув він за стебельце, і квітка опинилася в його руках. Все стихло. На пеньку сидячи, показався Басаврюк, увесь синій, мов мрець. Хоч би ворухнувся одним пальцем. Очі нерухомо втупив у щось, що тільки сам він бачив; рота роззявив, і ні клику ні відклику. Навколо і не шерехне. Ух, страшно!.. Та ось почувся свист, від якого в Петра похололо всередині, і здалося йому, ніби трава зашуміла, квіти почали між собою гомоніти голоском тоненьким, наче срібні дзвіночки; дерева загуготіли прокльонами… Обличчя Басаврюка враз ожило; очі блиснули. – Нарешті вернулась, відьма, – процідив він крізь зуби. – Дивись, Петре, постане перед тобою зараз красуня: роби все, що звелить, а ні – то пропав навіки" ( Микола Гоголь ).
Петро і пропав навіки, і дружина його у лаврі черницею слугувала, і село те ще довго в оповідках жило, хоч "отець Опанасій ходив по всьому селу із святою водою та ганяв чорта кропилом по всіх вулицях, та все одно тітка покійного діда довго скаржилась, що хтось, як тільки звечоріє, стукає нагорі й шкребеться по стіні".

Ця Гоголівська бувальщина сьогодні нам проливає світло на далекі язичницькі обряди, якими жили наші пращури. Хіба не їх настанову ми виконуємо, коли опікуємося  лісом, полем, степом і вважаємо їх живими? Хіба не чуємо мову природи, коли над нею знущаються? Хіба боги вітру нам не доносять, що розум за червінці не купиш? Хіба не горить квітка папороті раз на рік, коли наш день  народження? Хіба ми не обираємо, на якій стороні світу жити? Білій чи темній?
Читаєш і дивуєшся, скільки нам всього словами передано...