Тихий жовтневий день догорає над злітною смугою військового аеродрому міста N. на південному сході Польщі.
Важкий сірий Airbus 330 британських Королівських повітряних сил, обернутий носом до будівлі, грізно нависає над невеликим терміналом.
"В колону по чотири!" – несподівано вибухає владний голос, різко контрастуючи з млявістю та тишею загорнутої в напівтемряву злітної смуги.
Із терміналу в бік літака справді по четверо виливається великий потік людей – близько 200 чоловіків і 6 жінок.
Це група українських військових з різних куточків країни, котрим випав шанс пройти підготовку у Великобританії.
Правда, замість військової організованості, людський потік виривається з будівлі, як бризки з пляшки збовтаної газованки. Як би голосно командирський голос не піднімався, добитися чіткості ліній йому не до снаги.
У цьому строкатому натовпі, де навпереміш ідуть люди й у дорогих тактичних костюмах, і в домашніх в'язаних светрах, легко впізнати новобранців. Більшість із тих, хто крокує по злітній смузі, ніколи досі не служили в армії.
Виняток становить лише невелика група солдатів у одностроях ЗСУ, які тримаються зосібна і навіть зовні мають мало спільного з розхристаним потоком новачків.
І відрізняє їх навіть не стільки одяг чи стройові навички. Головна різниця у погляді: він не бігає і не шукає – він фіксує і тримає тебе, наче жилавими пальцями, так що годі від нього висіпатись.
Коли їх усіх врешті розсаджено по місцях і літак, розбігшись по смузі, відривається від землі, ледь не половина салону не може стримати захоплення і починає радісно плескати. Багато із них ніколи не літали літаком та й узагалі не бували за кордоном. Виїзд на навчання до Британії – їхня перша велика подорож.
"Вийняти sim-ку. Здати берці в багаж"
"Шикуємось за лінією! За лінію не заходимо!", – кричить на все горло членкиня української команди, котра зустрічає українських військових у згаданому польському місті N за кілька годин до відправки літака.
Різношерста публіка поступово заповнює відмежований білою лінією на підлозі сектор великого чи то ангару, чи то заводського цеху.
"Слухайте мене уважно! Зараз вам усім треба буде вийняти sim-карти з телефонів та вимкнути геолокацію. Ніяких фото тут не робимо і нікуди не відсилаємо!", – продовжує інструкторка і пояснює процедуру реєстрації та поводження з багажем.
Новобранці з перших рядів слухають уважно, "галерка", хто щойно зайшов, неуважно роззираються довкола і намагаються зрозуміти, що відбувається.
"Хто знає англійську і може допомогти з реєстрацією?", – запитує голосно по-англійськи один із британських військових і щиро дивується, коли із цілого натовпу людей виходить всього один хлопець.
Добровольця-поліглота швидко інструктують і залучають до роботи. Він буде звіряти паспортні дані зі списком і пояснювати побратимам, що великі валізи і рюкзаки слід здавати в багаж в кінці ангару, невеликі можна залишити при собі.
Але раптом виникає несподівана проблема – берці.
Британські інструктори, не оцінивши краси і важливості нового взуття, почали вимагати скинути берці у великий спільний мішок, з якого за індивідуальними номерами їх потім буде повернуто власникам. Більшість новобранців тихо скорилися проханню.
Але знаходяться і вперті оригінали, які "знають ці літаки" і яким легше намертво примотати берці до рюкзака скотчем, ніж розлучитись із ними. Воно і не дивно.
Поки що в гурті новоспечених військових майже кожен сам по собі, люди встигли зазнайомитись хіба з одним-двома сусідами по автобусу.
Ще вчора вони жили кожен своїм, окремим життям, де їхня індивідуальність була основою всього. Уже сьогодні, щойно сівши на борт літака, їм доведеться почати жити одне на всіх, спільне життя військового підрозділу.
"Це не перша група, але їм пощастило, бо зараз курс відчутно подовжили. В порівнянні з першими бійцями, ці будуть днів на 20 більше вчитися. Думаю, за цей час всі познайомляться і ще встигнуть набриднути один одному", – жартує один із інструкторів із чернігівського навчального центру, який супроводжує групу на навчання.
Він же пояснює, що на такі закордонні навчання беруть не всіх: люди укладають контракти із ЗСУ і тоді в навчальних центрах вирішують, кого варто відправити вчитись за кордон, а кого можна "обкатати" у підрозділах в самій Україні.
"Там в Британії навчання іде за їхньою програмою для новачків. Воно і добре, але є речі, які ми просимо дещо поміняти, бо у нас війна і тут треба конкретні навички", – пояснює інструктор.
Тим часом у нього за спиною останні новобранці отримали свій пакет зі снеками, пасту карбонару в паперовому стаканчику, розчинну каву і право на в'їзд у Великобританію. Навіть ті, у кого не було не те що візи, але й закордонного паспорта.
Від Югославії до Нової Зеландії: навчання зі стрільби
Дорога до полігону пролягає через одне за одним маленькі містечка Південної Англії. Вузькі дороги із лівостороннім рухом затиснуті з обох боків традиційними британськими кам'яними мурами, обплетеними багаторічними плющами.
Загалом, це та глибока англійська провінція, де останні серйозні новини були ще, мабуть, за часів Черчилля.
"Тут ми можемо тренуватись і не боятися, що по нас прилетить. Тому є мотивація і час сконцентруватись тільки на навчанні", – пояснює в розмові український військовий з позивним "Панда".
До служби він був інженером, і вирішив піти в ЗСУ після повномасштабного вторгнення. Разом із ним тут багато людей з ІТ, вчителі, журналісти, люди звичайни робітничих професій – загалом такий маленький зріз цілого суспільства.
Перша зупинка на нашому шляху – полігон для стрільби зі стрілецької зброї.
Тут з українськими військовими працює команда інструкторів із Нової Зеландії. Їх легко впізнати по чорному шеврону із традиційною для їх країни пташкою ківі.
Друга річ, за якою безпомильно відрізняють британців від новозеландців – це дуже сильний і специфічний акцент, через який навіть англійські колеги не завжди розуміють, що ж саме від них вимагають інструктори.
Очевидно, що мова могла б стати дуже сильним бар'єром для навчання. Але цю проблему вирішено за допомогою великого штату українських перекладачів, яких збирали по всій Британії.
На позиціях для стрільби під час нашого візиту перекладали самі лише жінки.
"Ми маємо повністю віддзеркалювати того, хто дає команду. Якщо він кричить, то ми кричимо, він матюкається – ми матюкаємось. Бо на нас дивляться солдати і сприймають наказ. Тож коли інструктор кричить "Закрили пельки", ми не можемо сказати "Вибачте, ви не могли б бути тихіше?", – пояснює Ірина.
Тому на полігоні стрільби з різних дистанцій, стоячи і лежачи, одиничними і чергами, по статичних мішенях і динамічних твердо диригується кількома важкими жіночими голосами. І ні в кого немає навіть думки не слухатись.
Стріляють українські бійці, до речі, з АК-74. Щоправда, у королівських збройних сил така зброя не водиться, тому її закуповували окремо під потреби українців.
"В росії ж не купиш, тому це по Європі куплялося, старі ще югославські, болгарські та інші", – розповідає один із українських інструкторів, які працюють на полігоні.
Очевидно, що потреба у двосторонньому перекладі відчутно уповільнює процес навчання. Але ця вада компенсується азартом і завзятістю українських бійців. Про ці риси чуєш в кожному коментарі від місцевих інструкторів. Та і самі українці собі дивуються.
"Я не думав, що у мене вийде так швидко схоплювати настанови інструкторів і британських, і українських. Я сам здивований, як нам це вдається", – ділиться враженнями боєць "Стратег" з Чернігівщини.
Модуль проходить за невеличким горбком у густих кущах. На галявині новозеландський інструктор і його український перекладач Юрій пояснюють бійцям, як можуть виглядати заміновані місця, які бувають види розтяжок, та як їх позначати, щоб уберегти себе і своїх побратимів.
Готуючись до українського свята Дня захисників 14 жовтня, британська влада вирішила провести масштабні показові навчання, до яких залучити одразу багато підрозділів. Інтерес до цієї події виявився величезним. Самих лише міжнародних ЗМІ приїхало більш як 20 знімальних груп: від китайських до мексиканських.
Там у наметі бійцям показують, як функціонує і з чого складається британський важкий кулемет. В іншій "аудиторії" проходить теоретичний семінар про російську важку військову техніку, її особливості і слабкі місця.
А ще трохи далі по схилу – практичне заняття з роботи із Javelin та NLAW. Інструктор детально описує будову, як підготувати ПЗРК до стрільби, як правильно закидати на плече, як вибрати ціль. Але потримати Javelin поки не дозволяє.
"Знаю я вас, зараз знайдеться якийсь мачо, який уже "все вміє", – жартує інструктор, натякаючи, що хтось із "студентів" може пошкодити його наочний екземпляр.
У кожної групи різні заняття, але усіх єднає блиск в очах та повсюдні "міни", залишені на схилах чередою корів, яка паслась тут до початку навчань.
"All f*cking day the same", – злиться британський військовий, який вчергове завалив залік з коров'ячого розмінування.
Українські журналісти рефлекторно пригинаються, іноземні – з цікавістю обертаються в бік вибухів.
Бахає, як виявляється, на великих тактичних навчаннях. За легендою, українці мають утримувати позиції на схилі і відстрілюватись від наступу противника. Поруч навмисне проводять підриви, з вежі за спинами захисників стріляє кулеметник і їздить бронетранспортер із великокаліберним кулеметом.
Для тих, хто не бував поруч із реальною лінією фронту, видовище виглядає досить захопливим. Для тих, хто живе в такому екшні – це, швидше, не дуже приємні флешбеки.
Після чергового раунду перестрілок звучить команда "Відступаємо!". Бійці перегруповуються, займають кругову оборону і раптом чують неподалік у зарослях крики про допомогу.
Модуль із тактичних стрільб одразу переходить у юніт "Тактична медицина". Як розповідають британські інструктори, часом для таких навчань наймають людей з реально ампутованими кінцівками, заливають все кров'ю і солдатів про це не попереджають.
Бійці досить швидко розподіляють ролі, оглядають і забирають поранених та біжать на розбір помилок.
5 ранку за Ґринвічем. Зала очікування військового аеродрому N. на півдні Англії.
За вікном нависає знайомий силует сірого важкого А330. Він знову прилетів по українців, але цього разу везе не новобранців, а військових, котрі повертаються в Україну після курсу навчань.
Це навіть візуально зовсім інша публіка. Усі однаково вбрані і так само однаково втомлені, усі спокійно, без торгу, скинули речі в багаж.
Усі сфокусовані на командирах, які розподіляють їх уже не по одному, а цілими групами.
Рештки дозволеної індивідуальності проявляються хіба в манері носити однакові у всіх теплі зелені шапки.
Коли солдатів розсаджують в салоні, вся група перетворюється на рівні ряди по-різному вбраних зелених шапок, які тільки і видно з-за спинок сидінь.
Літак розганяється злітною смугою, відривається від землі – і нічого, в салоні тиша, не плескає ні одна душа.
Аіrbus стрімко набирає висоту і вганяється у густу хмару, непроглядну і тривожну, несучи дві сотні сміливих власників зелених шапочок назустріч їхньому майбутньому. Одному на всіх.
Роман Романюк, УП