Підполковник Павло Розлач: «За 19 днів об наш рубіж оборони в Луганщині розбилися 15 батальйонно-тактичних груп рашистів»

           Десантник, який зазнав поранення у 2014 році в Пісках та отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня за оборону Донецького аеропорту, під час широкомасштабного наступу росії зробив усе, щоб не був захоплений Миколаїв, і місяць тримав оборону Сіверська. За це Народний герой України, якого добре знають за позивним Ведвідь, отримав другий орден Богдана Хмельницького та "За мужність" ІІІ ступеня. А в День Української Державності, який уперше відзначався 28 липня цього року, Павло Іванович отримав відзнаку "Хрест бойових заслуг".

       Два роки Павло Іванович провів у цивільному житті – встиг побудувати бізнес. Але командирський склад характеру та розуміння ситуації в країні не давали йому повністю зануритися у власні справи. Та й друзі, спостерігаючи за офіцером запасу, розуміли, що він занудьгував… На початку минулої зими Павлу Розлачу запропонували очолити десантну частину в Чернівцях. Після нетривалих роздумів він погодився. І, як з’ясувалося, дуже вчасно. Бо встиг познайомитися з особовим складом, провести навчання на полігоні безпосередньо перед повномасштабним наступом…

"ПОРАНЕНИХ МИ СПОЧАТКУ ВІДВОЗИЛИ В ХЕРСОН – І ЛЮДИ ЗАЛИШИЛИСЯ В ОКУПАЦІЇ. КОГОСЬ ПОТІМ ОБМІНЯЛИ, ОДНОГО ОФІЦЕРА ВИВЕЗЛИ ЧОВНОМ"

- Новина про повномасштабний наступ мене застала на полігоні Широкий Лан у Миколаївській області, – розповідає командир 3-ї БТГр 80-ї десантної бригади підполковник Павло Розлач. – Нас туди перекинули з Яворівського полігону, бо командування розуміло, що можливий наступ. Тому ми і перебували на півдні країни.

         У ніч на 24 лютого я повертався в підрозділ з Чернігова – дружині робили операцію. Я саме проїжджав Бровари, коли по будівлі командування ССО вдарила ракета. Тому я зразу повірив, що все серйозно. І на власні очі побачив, що відбувається.

Мій батальйон 80-ї бригади був орієнтований на оборону Миколаєва. Нам були визначені рубежі. Щойно ми їх зайняли ввечері 24-го, нас уже ввечері відправили брати під контроль Каховську ГЕС.

- Перші зіткнення з росіянами де сталися?

- Село Козацьке. Там уже було повно російської армії, танків, БМП. Ми почали штурмувати населений пункт, але противник вже виставив танкові засади. Ми відкотилися. Запросили вогонь артилерії. І три дні билися за це Козацьке. Ми там "Стугнами" знищили 12 одиниць броньованої техніки.

- Тебе вражала кількість ворога?

- Вони хвилями йшли. Прорвали нас на третій день, коли у нас закінчилися протитанкові ракети на "Стугни". Але й тоді наш боєць підбив чотири ворожі БМД та один танк. Кількість росіян була велика, але вони кучкувалися стадом. І артилерія завдавала їм серйозного вогневого ураження саме тому, що вони зосереджувалися в одному місці. Висновки з цього вони все ж зробили. І тепер великі колони вже не водять.

        Нам довелося відійти, коли на нас пішло 40 одиниць броньованої техніки з танками попереду – десь 12 їх було. Ще їхали нові БМД-4 із 100-міліметровими гарматами. І ми не могли їх стримувати. Погризли трохи ту колону і почали відходити на Вознесенськ. За нами зайшли вертушки КА-52, ударили по колоні. З протилежної висоти по нас працювали танки. Ми, як зайці, на БТРах звідти виїжджали, петляючи по полю. Як у кіно все було.

- Багато втрат у вас тоді було?

- За той період 8 загиблих і десь 16 поранених. Деяких поранених тоді ще відвозили в Херсон. І ми не змогли їх забрати, вони залишилися в окупації. Когось потім обміняли. Когось вивезли по Дніпру. Була така операція – нашого офіцера рятували... Після нашої Перемоги розкажемо детально, як то було.

- Херсонська громада виявилася доволі проукраїнською…

- Люди там дуже круті. Чесно кажучи, не думав, що херсонці будуть так поводитися. Справжні патріоти.

- Ви відкотилися під Миколаїв. Яка у росіян була мета в тих місцях?

- Максимально просуватися центральними дорогами, автошляхами. Частина величезної колони пішла на Вознесенськ, друга – на Миколаїв.

- Велика колона рухалася на Вознесенськ?

- Та там рахунку не було! Колони по сто одиниць броньованої техніки сунули з трьох напрямків.

Мій батальйон став на другому рубежі, бо я був достатньо побитий. Другий батальйон нашої бригади відповідав за оборону Вознесенська. Моїм бійцям довелося активно включитися в протистояння, коли росіяни перекинули десант для наведення переправи через річку Інгул. Гелікоптером вони висадили десь роту десантників. Їх довго перекидали. У них і важке озброєння із собою було, крупнокаліберні кулемети, навіть міномет, протитанкові засоби й міни. Коли позбирали їхнє озброєння – вийшов цілий тракторний причіп всього.

      Інформацію про десант ми отримали від місцевих. І вона підтвердилася. В одному селі чотирьох росіян знайшли, в іншому – більше. Ці десантники захопили цивільні автомобілі і на них пересувалися. Моя 1-ша рота шукала їх, виявила, і вела з ними бій. Він був дуже важким. 10 осіб у мене загинуло. Командиру взводу, старшому лейтенанту Хоменку, дали посмертно Героя України. Дуже крутий хлопчина.

Але і росіяни зазнали втрат. 34 осіб ми знищили. Їх москалі навіть не забрали. Поранені відповзли, їх уночі гелікоптери прилетіли і забрали. А двохсоті лишилися.

"В ОДНОМУ НАСЕЛЕНОМУ ПУНКТІ ПОРАХУВАЛИ – МИ ЗНИЩИЛИ 74 ОДИНИЦІ ВОРОЖОЇ ТЕХНІКИ"

- Завдяки чому вдалося не допустити окупації Миколаєва?

- Була грамотно спланована оборона. Та й не дуже наполегливими вони були. Зазнали втрат – і зразу тікати. Сил воювати у них вистачало, напевно, вони не хотіли вмирати. Як було? Перші три танки ми підбивали – решта екіпажів вискакували і білими прапорами махали. Тобто вони підготувалися до здачі в полон, бо мали із собою білий прапор.

        Нам попадалися молоді контрактники. Вони, як і в інших місцях, говорили, що не знали, куди їдуть. У всіх одна пісня.

Місто вдалося відстояти завдяки злагодженій роботі всіх, хто взяв на себе за нього відповідальність. Я бачив, як керував обороною Миколаєва генерал Дмитро Марченко. Це талант – так об’єднувати і мотивувати людей, чітко ставити завдання. У нього в підпорядкуванні були патрульна поліція, ТрО, строковики 79-ї бригади… Там залишилися тили. І він цими тилами розбивав москалів вдало і влучно. Це круто.

         Тиждень ми побули біля Вознесенська і вирушили на Нову Одесу. Потім – Сухий Єланець, Кашперо-Миколаївка, де їхнє кодло було. Ми бачили, що там тисяча машин стояла. Але ж треба їх якось звідти витісняти. А у мене вже не було БТРів. Джипи тільки. Ми методом засад зводили противника з розуму. Артилерія старшого начальника працювала. Багато втрат там заподіяли москалям. Якось ми не могли довго злетіти. РЕБ ворожий не давав це зробити. А тут він відпочивав. Не може ж постійно працювати – нагрівається апаратура. І "Лелека" наша пройшла. Я був вражений кількістю техніки і її зосередженням.

- Як ви зводили з розуму противника?

- На декількох напрямках робили засідки з "Джавелінами" і "Стугнами". І працювати починали одночасно. У них склалося враження, що вони в оточенні, бо ми були навколо них, вони перебували в напівкільці. Сусідній батальйон також таким займався. І це допомагало нам вести ефективні дії. На їхні колони в один час ставалися напади. У перехватах ми чули панічні доповіді: тут на нас напали, там напали. І вони почали відступати. Тікали аж до Херсона. Ми просувалися за ними. Але обережно – бо вони мінували шляхи за собою. І не зрозуміло було, чи хтось залишався в населених пунктах. Тому ми село за селом зачищали, дивилися, чи нікого там немає. Пару днів на це нам знадобилося. А вони всі в Херсон поїхали. Дійшли до Первомайського і Білозерки. Там зустріли тих, хто вертався з Херсону, вели з ними бої.

Порахували після того, що 74 одиниці техніки знищили. Це тільки за допомогою артилерії. Ще в засадах ми також ефективно працювали.

- Їх цікавить Сіверськ, бо взяття його відкриває дорогу на Слов’янськ. Ну, і вони ж мріють вийти на адміністративний кордон Луганської області, щоб рапортувати своєму керівництву, що нарешті "звільнили" область. Але під час цих усіх спроб, наступів вони зазнали колосальних втрат. Сотні людей у них за добу залишалися на полі бою. І це лише там, де ми воювали.

"ВІЙНУ ВИГРАЄ НАЦІЯ, А НЕ ТІЛЬКИ ЗСУ"

- Ти відчував, що буде такий масштабний наступ?

- Не відчував, хоча думав, що щось буде, але ж не в усій країні. З призначень десантників на ключові посади верхньої ланки розумів, що ми будемо відбивати Донбас, що будемо вертати свої території саме тут. Про це я думав. А в лютому зрозумів, що ворог готує щось серйозне…

Фото: Роман Ніколаєв

- Тебе тягнуло назад у військове життя?

- Так. Я ж закінчив військовий ліцей, військовий інститут. У дитинстві мріяв пожити в селі, збудувати ферму. Збудував. Пожив. Стало сумно. Я подумав і повернувся в найкращий рід військ – ДШВ. Я роблю те, що вмію, держава цього мене довго навчала. Крім того, у мене є бойовий досвід.

- Якби ти не був в армії на початку повномасштабної війни…

- …звичайно, все одно пішов би захищати країну.

- Сильно відрізняються бойові дії зараз від тих, які ти бачив у 2014 році?

- У противника тоді було менше сил і засобів. То була легка розминка перед цим усім. Зараз застосовують ракети, авіацію. Усе по-дорослому. В аеропорту такого не було, хоча артилерія працювала доволі жорстко. І також вона не замовкала. Зараз я кожен день, наприклад, борюся із своїм інстинктом самозбереження. Він мені каже: "Пашо, у тебе мільйон друзів і підв’язок. Може, переведешся в штаб… Подалі від передової". Війна – це щоденна боротьба із самим собою. Ти ж розумієш, що колись і тебе не стане за таких активних дій ворога, за такої щільності вогню та частоти боїв.

- Ти розумієш, чому виникають випадки, коли люди бояться, відмовляються іти на штурм, в атаку?

- Люди майже всюди однакові. Якщо у них слабкий командир і сам очолює паніку, то, звісно, такий підрозділ не втримає позицій. Звичайно, щодо кожної ситуації є об’єктивні причини, чому це сталося. Але головна – некомпетентне командування.

- Чим дивує ворог?

- Тим, що може запустити ракету в позицію, де перебуває чотири бійці, кинути авіабомбу на дві машини. Авіацію по джипах замовляти – це невиправдано дорого. Як і бити високоточною зброєю по посадці. Це якраз і вражає. Вони намагаються взяти Україну будь-якою ціною. Але найголовніше – щільність вогню. Вони боєприпаси всі ці роки накопичували. Підвезення снарядів у них працює добре. Коли ми наступ стримували, два чи три дні росіяни просто безперестанку стріляли. Без пауз. Раніше хоч пару годин була передишка. Об нас билися артилерією. Стирали з лиця землі посадки. Чотири бетонні доти завалили ракетами. Не рахуються ні з чим. Сиплять – і все. Але і ми стоїмо, даємо відсіч.

- Коли ж ці всі ракети та боєприпаси в них закінчаться?

- Я ще на Миколаївщині думав, що ця "друга армія світу" вже закінчилася. Стільки вони кинули туди людей, техніки, стільки ми всього знищили.

А у Верхньокам’янці… Кожного дня – по 12 танків мінус. По 12 БМП. І так три доби поспіль. Це те, що перед нами відбувалося, те, що ми могли порахувати. Що на мінах підривалося, що "Стугнами" ми нищили. Думав, ну три дні ще таких втрат і вони закінчаться. Ні. Вони просто міняли батальйони. Тому в те, що вони закінчаться, я уже не вірю.

У них ще вистачає того лайна. Сподіватися, що воно закінчиться, марно. Війни виграються піхотинцями, а не ракетами. Поки чобіт піхотинця не ступить на відвойовану землю, нічого не буде. Тому вони і не виграють цю війну. І вони це розуміють. Так, вони завдають нам вогневого ураження, але війна виграється на полі бою, солдатом.

       Мені щастить, що я завжди командую найкращими людьми. Найсміливішими, наймужнішими. Запеклі загартовані мужні воїни. Я просто додаю їм більше впевненості у власні сили – і все. Кістяк мого батальйону – офіцери-контрактники. Молоді, але дуже зухвалі. Мені щастить на підлеглих. У мене на Верхньокам’янці в одній з рот контузило старшого лейтенанта, командира роти. Поруч танковий снаряд розірвався. Молодший сержант узяв командування на себе. І за ним пішли люди. Основний напрямок удару тримав молодший сержант! Неймовірний приклад героїзму. Сподіваюся, йому дадуть Героя України – подання ми зробили. Я бачив, як командири рот не могли тримати рубіж. А тут молодший сержант! Я був вражений. Цей хлопчина прийшов до нас водієм БТРа. Бачимо, що толковий. Поставили сержантом. Пару тижнів – і став заступником комвзводу. А тут працював за командира роти. Красавчик. Псих – позивний.

- У тебе були панічні моменти – як ми їх переможемо, якщо їх так багато?

- Та паніки не було. Я не задаюсь глобальними питаннями. Робимо зараз, що можемо, на тій ділянці, яку нам призначили.

- Як нам перемогти?

- Якщо будуть продовжуватися заявлені поставки озброєння і боєприпасів нашими іноземними партнерами, якщо в тилу будуть готувати поповнення людей, тільки тоді ми переможемо. У нас же люди також закінчуються. Хтось гине. Хтось поранений. Війну виграє нація. Не зможуть перемогти лише ЗСУ. У тилу мають готуватися нові люди, заміна має бути тим, хто зараз на війні, щоб відновлювати втрати в підрозділах.

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ