Правда виживає, коли за неї є кому боротися

        Комітет захисту журналістів вручив Міжнародну нагороду за свободу преси. Серед цьогорічних лауреатів – головна редакторка "Української правди" Севгіль Мусаєва.

Це текст її промови на церемонії 17 листопада в Нью-Йорку.

"Вашого друга треба одягнути. Потрібен чистий одяг, шкарпетки, спіднє. Можете передати все завтра".

Зранку з машини принесли чорну дорожню сумку Patagonia. І я довго не могла наважитися відкрити її. Мені здавалося, що я порушу особистий простір Брента, який він завжди захищав.

Зробивши глибокий вдих, я все ж таки зважилася потягнути за блискавку.

Речі всередині пахли свіжим пранням, і цей запах одразу вдарив мені в голову. Я обрала коричневу футболку, коричневі штани, шкарпетки також під колір. А потім на дні сумки знайшла ще теплу сорочку. І вирішила, що у сорочці йому буде тепліше.

"Господи, яке це має значення, я везу ці речі в морг", – раптом зловила себе на думці.

Це запис у моєму щоденнику, який я веду з початку повномасштабної війни.

Він зроблений 17-го березня, день війни 22. І називається "Брент".

Це був перший запис за 4 дні з тієї миті, коли я дізналася, що під Ірпенем загинув мій колега та одногрупник, документаліст Брент Рено.

День 123, 26 червня.

О четвертій ранку прокинулася стривожена, снилося, що над центром Києва літає крилата ракета. Випила води, заснула. О 6:20 спохопилася від вибухів. Дим у центральній частині міста було видно з вікна, ракета влучила у житловий будинок.

      Ці майже дев'ять місяців війни я почуваюся Робінзоном Крузо, який залишав зарубки кожного дня, що його він прожив, щоб не загубитися в часі. І хотів вижити.

Українському журналістові ще складніше – його зарубки розповідають про те, як виживає величезна країна, його рідна країна, яку намагаються знищити на його очах.

Цими місяцями я часто думаю про мову війни. Як розповісти про неї так, щоб передати весь біль та трагедію, яка відбувається у моїй країні щодня? Чи є слова, які можуть зупинити війну? Чи є слова, здатні описати це горе?..

Люди у звільнених селах та містах, з якими я зустрічалася незабаром після того, як прийшли українські війська, розмовляють своєю мовою. Це схоже на сповідь, позбавлену страху.

       Горе у формальдегіді. У цьому одночасно стільки простоти та сили духу, що тобі, слухаючи їх, соромно плакати. Плачеш уже потім над диктофонними записами.

Коли повертаєшся до тих самих людей, у ті самі міста за якийсь час, помічаєш, що їхня мова змінюється. Їхні розповіді про те, що сталося, обростають легендами. Горе випаровується, бо життя перемагає.

      З рутини війни тебе іноді викидає в іншу реальність.

Перед моїм від'їздом із Києва в нашому офісі зникло світло. І ми майже годину намагалися налагодити старлінк, підключивши його до генератора, бо людям потрібні наші новини.

Після чергової невдалої спроби я здалася і вийшла на балкон.

У будівлі навпроти розташована гімнастична школа, й кілька десятків маленьких дівчаток саме виконували свої вправи з обручами та стрічками. У них, на відміну від нас, було світло, і я зраділа.

      Кілька хвилин я спостерігала за цією картинкою з іншого життя, немов за дивом, яке раптово увірвалося в страшну дійсність.

Війна – завжди про вибір, який доводиться робити щодня, а журналістові – постійно.

Публікувати чи ні списки російських військових тієї миті, коли вони перебувають за кілька кілометрів від сімей твоїх співробітників? Чи розповідати про друга, який потрапив у полон, і його катують, але батьки проти, бо це може зашкодити?

    А ще ти часто запитуєш себе: чи ти громадянин більше, а чи журналіст?

"В армію йду не через почуття провини і не через обов'язок. Це про гідність, за яку українці борються вже кілька століть. У мене немає іншої країни і ніколи не буде", – це уривок із листа читачам "Української правди" нашого репортера Ельдара, який став солдатом.

        Десятки українських журналістів сьогодні обрали для себе – воювати.

За дев'ять місяців війни в Україні загинуло 42 журналісти. Серед них і ті, хто пішов воювати, і ті, хто розповідав правду про цю війну. Серед них – мої друзі.

"Кожен фотограф мріє зробити фотографію, яка б могла зупинити війну", – написав якось Максим Левін, застрелений російськими військовими 13 березня під Києвом – того самого дня, коли загинув мій дорогий друг Брент Рено.

І я вірю, що він міг би її зробити.

     ЛЬвівський журналіст Тарас Матвіїв, 31-річний офіцер 24 ОМБР імені короля Данила. Загинув 10 липня 2022 року в бою поблизу Троїцького.

      Коли гине журналіст, разом із ним гинуть і його нерозказані історії, ненаписані книги, невідзняті фільми, недорозказана правда.

І тим більше ти хочеш зробити все можливе, щоби правда жила. Загиблі друзі й надалі жили у твоїй роботі. На згадку про Георгія Гонгадзе, Павла Шеремета, Брента Рено, Макса Левіна та інших журналістів.

"Ти можеш убити гінця, але не послання", – так називалася кампанія, присвячена вбитій 2017-го року мальтійській журналістці Дафні Каруані Галіції.

Правда виживає, коли за неї є кому боротися.

Отже, знайдуться слова, які зможуть зупинити і цю війну.