Се благотворно – смакувати духовні плоди такого поета, - Іван Франко про Володимира Самійленка

За матеріалами інтернет-видань 15.02.2025 158

На зображенні може бути: 1 особа та текст «A.K. A.K. L»

Його творчість у школі вивчали побіжно. Його літературна праця не посідала в нашій уяві такого помітного місця, як Тараса Шевченка, Лесі Українки чи Івана Франка. Хоча саме під впливом Шевченкових поезій він почав писати українською, знався з Лесею та її родиною, а Франко з пошаною відгукувався про нього: «Се просто благотворно – смакувати духовні плоди такого поета». Хтось досі пам’ятає «Колискову» з «Вечірньої казки» («Тихесенький вечір на землю спадає…»), а хтось неодмінно пригадає «Ельдорадо», що в 90-х лунало у виконанні культового тоді рок-гурту «Кому Вниз». Та й досі далеко не всім відомо, що тексти цих пісень належать перу видатного уродженця Полтавщини Володимира Самійленка. Як і його відомий вірш "На печі" з гучним рефреном

Кожна піч українська — фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти.

Володимир Самійленко народився 3 лютого 1864 року в селі Великі Сорочинці. Його біографія нагадує сюжет романтичної драми: батько—поміщик Іван Лисевич, мати—колишня кріпачка Олександра Самійленко. Після народження сина Лисевич одружився з іншою, а хлопчика взяв на виховання приятель родини Олексій Трохимівський. Дитинство Володі минало на хуторі Михайлівна, де мати служила управителькою панського маєтку. Хлопець ріс серед природи, а його першим учителем став місцевий дяк.

Згодом він навчався в Миргороді, а у 1875 році вступив до Полтавської гімназії. У дев’ятих класах, коли хлопець уже мав право обирати додаткові предмети, його пристрасть до літератури стала очевидною: Самійленко вивчав античну літературу, перекладав твори Вергілія, Горація, Овідія, а ще пробував писати власні вірші.

Після гімназії Володимир вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Це були роки формування не лише його літературного таланту, а й світогляду. Він долучився до літературно-мистецького гуртка «Плеяда», де познайомився з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Михайлом Старицьким, Миколою Лисенком. Молодий Самійленко почав не лише писати власні поезії, а й активно перекладати світову класику українською мовою. Його заслуги в цій справі важко переоцінити: він переклав Данте, Бомарше, Мольєра, Беранже, а загалом за життя опанував дев’ять мов.

Щоправда, студентські роки були для нього не лише часом злетів. Самійленко мав проблеми зі здоров’ям, які постійно заважали йому працювати й навчатися. Через це він закінчив університет лише через шість років, у 1890-му.

Самійленко почав писати ще під час навчання, але публікувати твори в Російській імперії було непросто. Його поезії часто забороняли через жорстку царську цензуру. Тому він співпрацював із галицькими виданнями—«Зорею», «Літературно-науковим вісником», «Правдою». У цих виданнях друкувалися його поезії, наповнені патріотизмом і любов’ю до України. Він писав про безправність українців у Російській імперії, про фальшивих патріотів, які кричать про любов до Батьківщини, але насправді не роблять нічого для її блага.

Одним із найпотужніших творів Самійленка стала поезія «Ельдорадо», де він із сарказмом висміяв тих, хто марить чужими землями, замість будувати власну державу. Саме цей твір у 1990-х отримав нове життя у виконанні рок-гурту «Кому Вниз». А ще є його поема «Українська мова», у якій поет порівнює рідну мову з діамантом, закликаючи берегти її.

Письменницька кар’єра не приносила Самійленку достатнього заробітку. Він змушений був працювати телеграфістом, редактором, нотаріусом, щоб утримувати сім’ю. У 1896 році він одружився з Ольгою Орешко-Якименко, і в них народилося четверо дітей. Але життя не було до нього милосердним: двоє синів померли ще в дитинстві, а після скону дружини він втратив і двох доньок, одну при пологах, друга від туберкульозу.

Володимир Самійленко (зліва) з Борисом Грінченком

У 1917 році Самійленко підтримав українську революцію й працював у різних міністерствах УНР. Але після поразки українських сил він, як і багато інших діячів, опинився у злиднях. Його здоров’я погіршилося, він бідував, намагався заробляти перекладами.

Наприкінці життя хворого поета прихистила дружина колишнього редактора газети «Рада» Віра Матушевська.

Самійленко помер 12 серпня 1925 року в Боярці на Київщині. Йому було лише 61. Його похорон пройшов майже непомітно—на могилу прийшли одиниці. Але згодом це місце стало осередком пам’яті про одного з найяскравіших українських поетів кінця XIX—початку XX століття.

Іван Франко сказав про Самійленка:

«Він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні та своєму народові,— і се в Росії тип поки що свіжий, тип, можна сказати, будущини. От тим то він такий дорогий і любий кожному українському серцю, такий саморідний та національний — не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного ґрунту. Він живо відчуває всі зневаги і всі — на жаль, такі нечисленні — радощі рідного народу».

На печі Володимир Самійленко

(Українська патріотична дума)

Хоч пролежав я цілий свій вік на печі,
Але завше я був патріотом,—
За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі,
Моє серце сповнялось клопотом.

Бо та піч — не чужа, українська то піч,
І думки надиха мені рідні;
То мій Луг дорогий, Запорозька то Січ,
Тільки в форми прибралась вигідні.

Наші предки колись задля краю свого
Труд важкий підіймали на плечі;
Я ж умію тепер боронити його
І служити, не злазячи з печі.

Еволюція значна зайшла від часів,
Як батьки боронились війною,—
Замість куль і шабель, у нових діячів
Стало слово гаряче за зброю.

Може, зброя така оборонить наш край,
Але й з нею прекепська робота:
Ще підслухає слово якесь поліцай
І в холодну завдасть патріота

Та мене почуття обов'язків своїх
Потягає служити народу;
Щоб на душу не впав мені зрадництва гріх,
Я знайшов собі добру методу.

Так нехай же працюють словами й пером
Ті, що мають дві шкури в запасі...
І, розваживши так, я віддався цілком
Праці тій, що єдине на часі.

На таємних думках та на мріях палких
Я роботу народну обмежу;
Та зате ж для добра земляків дорогих
Я без мрій і хвилини не влежу.

І у мріях скликаю численні полки
З тих, що стати за край свій охочі,
Слово ж маю на те, щоб ховати думки,
Якщо зраджують їх мої очі.

До письменства я кличу,— звичайно, в думках,—
Щоб світило над нашою ніччю,
Хоч, на жаль, мати книжку народну в руках
Я признав небезпечною річчю.

О країно моя! я зв'язав свій язик,
Щоб кохати безпечно ідею;
Але в грудях не можу я здержати крик
У годину твого ювілею.

«Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
І вмирати не має охоти.
Кожна піч українська — фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти».

Слава ж нам! бо коли б дух народу погас,
Не стерпівши свого лихоліття,
То по йому хоч по два примірники з нас
Дочекають нового століття.

Слава нам! хоч би вмерла Вкраїна колись,
Її слід буде легко шукати:
А щоб краще навік ті сліди збереглись,
Буде зроблено з нас препарати.

28 жовтня 1898 р.