Соловки, українська трагедія, 101 рік від її початку

   1935 рік привів на Соловки цвіт української інтелігенції, передусім тих, кого ще не заарештували до вбивства кірова. У кутку барака, завішеному якимось лахміттям, сидів академік із світовим ім’ям Степан Рудницький. Його знає Європа, його праці з географії видано німецькою та англійською мовами. Але йому приписали націоналізм, тероризм, і шпигунство. Старий академік поволі вмирає в нелюдських умовах за купою подертого лахміття.

     А в другому кутку – поет-неокласик, знавець античної літератури, професор Микола Зеров. Це йому, Зерову, – тонкому ерудитові, зосередженому у світі науки й поезії, який у своєму житті не зарізав курки, – приписали, буцімто він хотів... продати Україну Гітлерові, зірвати Дніпроелектроцентраль з усіма комунікаціями і підняти повстання проти радянської влади.

   А там далі – Олекса Слісаренко. О, він дуже небезпечний, цей український поет і прозаїк! Його критикувала партійна преса. Він, Слісаренко, посмів виступити проти самого Горького, протестуючи проти тези, що, мовляв, твори російської літератури на українську мову перекладати не варто, бо українці, мовляв, розуміють російську мову. І НКВД звернув увагу на Слісаренка. Подбав про його творчість. І визначив, що найліпше місце для творчості письменника – це Соловки.

   В соловецькому ізоляторі вмирає видатний український драматург Микола Куліш. У березні 1932 в газеті «Правда» з’явилася погромницька стаття «Про «Патетичну сонату» Куліша», підписана скромно і зі смаком «українець». Отой псевдонімний українець назвав п’єсу Куліша фашистською, а прихильним до п’єси театральним критикам погрожував за втрату так званої більшовицької пильності. «Патетичну сонату» було знято з репертуару театрів. Це був уже 1932 рік – початок організованого сталіним голоду в Україні. У 1933-му Кулішеві разом із Курбасом вдається поставити в театрі «Березіль» нову п’єсу «Маклена Граса». Дія п’єси відбувається у Польщі, на тлі економічної кризи.

   Але партійне начальство вирішило, що п’єса про Україну, а не про Польщу. І п’єсу заборонили. А потім був розгром театру «Березіль», арешти Курбаса і Куліша. А потім були Соловки – обом.

О п’ятій ранку гула сирена і конвоїри кричали:

- Давай! Давай!

   І в’язні, проклинаючи свою долю, йшли до праці. В подертих бушлатах, у постолах, з лопатами на плечах у каторжанських колонах ішли академіки України. Історик Михайло Слабченко, професор Київського університету, історик України Йосип Гермайзе, історик Матвій Яворський. Історія України на каторзі. Навколо соловецького Успенського собору, кидаючи крихітки хліба чайкам-ненажерам, смутний, мовчазний ходить український поет-неокласик Павло Филипович. Щось пише на клаптиках паперу, плаче і кидає до вогню. Навіть приятелям не показує. Навіщо? Адже ніколи не покине він цієї соловецької твердині…

Трагічним та героїчним сторінкам історії України присвячена книга Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.