Як колишній солдат армії окупанта, повірте, я знаю, про що говорю
У ЗМІ мені трапилася така інформація — на початку вторгнення перевага російських сил на півночі — на напрямку удару на Київ — становила 12:1.
Тобто це не натовп «неспроможних» ідіотів у лаптях ішов. Це була справжня орда. Справжня армія захоплення. Найпідготовленіші її частини. ВДВ та спецназ. Гелікоптери «Алігатор» і «Нічний мисливець». Винищувачі «Су-35» і бомбардувальники «Су-34». Комплекси «Красуха» й «Зоопарк». Станції супутникового зв'язку та РЕБ. «Панцирі» й «C-300». Танки та БМД-4. Нашпиговані вони були дуже непогано — не треба з них робити якихось дурників, які з мотикою пішли на Київ, не треба принижувати подвиг ЗСУ, які на північному напрямку зробили справді неможливе.
Буча, березень 2022 р. Розбита рашистська техніка
ЗСУ боролися з гранично добре укомплектованим противником. І перемогли його. З противником, який мав не лише перевагу в усьому — у техніці, авіації, ракетах і загалом в чому завгодно, а й чисельну перевагу дванадцять до одного. Це така перевага, коли можна спокійно штурмувати міста, навіть мільйонники, навіть Київ.
Це цілком достатня перевага для вторгнення. Вони готувалися. І вони справді підготувалися. Зараз майже ще ніхто не розуміє, яким краєм пройшла Україна, на волоску від якої прірви вона висіла — навіть американська розвідка розпочала окреме розслідування, щоб зрозуміти, що сталося, бо, за всіма розкладами, відбутися мало протилежне. Катастрофа мала статися.
Зараз майже ніхто ще не розуміє, яким краєм пройшла Україна
Але це тема окремого тексту.
Так ось. Чому, маючи таку гігантську перевагу, противник не тільки не зміг виконати поставлені завдання, а й був розгромлений ущент і викинутий з окупованих територій, кидаючи гівно з новітньою технікою навпіл? А тому, що Україна мала одну-єдину перевагу. Морально-бойовий дух.
Спрощуючи, здатність армії вести бойові дії ґрунтується на тріаді.
1. Бойове забезпечення — озброєння, боєживлення.
2. Матеріальне забезпечення — харчування, обмундирування, соляра.
3. І морально-бойовий дух.
Заберіть будь-яку зі складових цієї тріади — і армія виявиться небоєздатною. Заберіть забезпечення технікою та снарядами — армія не зможе воювати. Заберіть забезпечення їжею та зимовим взуттям — армія не зможе воювати. Розкладіть армію морально — і вона воювати не зможе.
Саме це і сталося із російською армією. Вона готувалася до легкої прогулянки, до того, що міста, побачивши її міць, будуть самі падати їй під ноги, боячись чинити хоч найменший опір, але від самого початку, із самого першого моменту вторгнення зіткнулася з протилежним. Міста, навіть в оточенні, давали таку запеклу відсіч, що просування окупанта було застопорене або обчислюване сотнями метрів. Окупант виявився до цього зовсім не готовим. Окупант виявився зовсім не готовим помирати за українські міста. На відміну від українців. Із цього й вийшло те, що вийшло.
Гігантські, величезні, на десятки кілометрів колони дуже і дуже непоганої військової техніки йшли дорогою, зустрічали опір одного-єдиного гранатометника, що засів у лісосмузі з «Джавеліном» у руках — і, маючи неймовірну, незаперечну перевагу, просто зупинялися або навіть розбігалися від першого підбитого танку, не чинячи опору і не приймаючи бою, кидаючи техніку і поранених. Вони від початку були морально пригнічені. Вони боялися. Ще раз: росіяни не готові були вмирати за Україну. Українці готові. Саме це стало вирішальною перевагою.
На чому ґрунтується морально-бойовий дух армії? Ну, зрозуміло — на відчутті своєї правоти, на відчутті справедливості своєї війни, на підтримці суспільства, на світовій підтримці тощо. Це ви все знаєте. Але далеко не останньою чергою морально-бойовий дух військ ґрунтується на матеріальному забезпеченні.
Забезпечте армію найкращою технікою, але почніть її годувати червивою кониною — вона перестане воювати. Забезпечте її чисельною перевагою, але киньте в залиті по коліно водою окопи взимку без берців і нормальної форми — вона перестане воювати. Відберіть в армії можливість посидіти в теплі в осінню багнюку по коліно — і її здатність вести бойові дії значно знизиться. Та просто відберіть у бійця можливість зарядити телефон, і його дух уже почне падати. Українські волонтери це чудово знають. Вони чудово знають, що буржуйки, генератори, берці, шкарпетки, зарядки і термобілизна — важливі так само, як автомобілі, старлінки й рації.
Окупант має страждати. Йому має бути погано. Його має виводити холод. Йому має бути нічого жерти. У нього має бути екзема по всіх руках від голоду, морозу, нестачі вітамінів і бруду. У нього не повинно бути лазні. У нього мають бути воші. У нього має бути стрептодермія та дизентерія. Він має ненавидіти всіх і вся. Своїх командирів. Своє командування. Своїх товаришів по службі. Свого товариша, який поряд. Не довіряти нікому. Армія окупанта має бути не єдиним механізмом, а атомізованою групою тварин, що ненавидять один одного. Він повинен думати не про те, як захопити місто, а про те, як видерти собі жратви і теплої ганчірки на гнилі ноги. Як колишній солдат армії окупанта, повірте, я знаю, про що говорю.
Армія Паулюса під Сталінградом з погляду забезпечення озброєнням вести бойові дії ще могла. Вона не могла вести бойові дії виключно від голоду та морозу. Це призвело до здачі в полон трьохсоттисячного війська.
Так ось, «Дощ». Ви, мабуть, уже зрозуміли, до чого я веду, так? "Дощ" не просто своїми репортажами вирішував питання забезпечення «наших нещасних хлопчиків» шкарпеточками-хусточками-ковдрочками. Ні. Ви здійснювали матеріальне забезпечення загарбницької терористичної армії, підвищуючи її морально-бойовий дух для продовження ведення агресивної загарбницької війни та вбивства людей у їхніх містах.
Ви підвищували боєздатність армії окупанта — ви це хоч розумієте?
А потім усе вічно закінчується сльозами. Ах, вибачте мені, ах, Льоші, повернися, ах, сталася жахлива помилка, ах, не хочу їхати з Риги, тут так по-домашньому. Ах, за що нам Шенген забрали, ах, кругом русофобія та фашизм.
Причому сліз і вибачень вистачає лише на Льошу. На Україну як не було, так і немає.
А вас попереджали.
