«У тих, хто знаходиться на фронті, розуміння відстані до омріяної перемоги зовсім інше»
За матеріалами інтернет-видань
21.10.2024
202
З ФБ-сторінки воїна Богдана Тищенка:
Перший вибух спричинив маленький землетрус й підняв в повітря старезний пил вже похилого бліндажа. Фауст трошки пригнув лису блискучу голову. Я дещо втягнув шию. Колос виплескнув в повітря декілька притаманних до обставин нецензурних слів. Ніхто не звернув увагу на “вихід”, бо ж їх тут чути постійно.
Прилетіло близько, але не настільки, щоб почати хвилюватись. Нічне прасування градами спричинило більше тривожних рухів в цьому маленькому підземному бункері, який легко прошивається реактивним снарядом або ж калібром більше від 120 міліметрів.
Тут же просто звичайний, черговий обстріл, симптоми якого ми відчуваємо в характерному тремтінні землі, різкому звуку вибуху чи свисту. Цього разу гатила стволка. На досвіді в чотирьох швидко дійшли згоди, що працює 152 калібр. Це було відчутно.
Одразу роблю доповідь комундуванню. Позиція, подія, орієнтовний калібр, дистанція, азимут, статус. Коли по тобі працює 152-й то реагувати зазвичай потрібно за єдиним сценарієм — вйо**й на**й.
Всі розуміли — після першого вибуху варто чекати наступного. Ніхто не рахував час до другого прильоту. Пройшло менше хвилини. Спочатку було чутно “вихід” і за 3-4 секунди потужний вибух збільшив стіну пилу в бліндажі та вже остаточно підняв нас усіх на ноги.
Я спокійно промовив:
— Це вже по нам.
Моніторинг РЛС показував поруч в небі наявність ворожого розвідувального БПЛА. Ймовірно він коригував вогонь. Скоріш за все раніше “спалились” і ціллю були ми.
Фауст рахував секунди до наступного вибуху. Індивідуальне спорядження та амуніція швидко опинилась на кожному без зайвих команд. Я зробив чергову доповідь. Хлопці зайняли найбільш безпечні місця в бліндажі.
Відлік дійшов до числа 40. Вихід. Ще 3 секунди. Потужний удар в землю з гучним тріскотом прогримів в стороні від укриття так близько, що було відчутно запах пороху. Підвішений за брусок ліхтар похитувався, а світло від нього пробивалось крізь щільну стіну пилу. Барабанні перетинки також прийняли удар, але ніхто на тому не закцентував увагу. Скажений стрибок адреналіну, злість і нецензурна лексика відсунули на задній план власні відчуття.
Доповідаю:
— По нас прицільно працює стволка.
Точне попадання пробʼє перекриття і поховає нас всередині. Настав час того “єдиного сценарію”.
Відлік.
Прийнято рішення покинути позицію одразу після наступного прильоту й рухатись в напрямку відомого найближчого укриття. Швидка доповідь та інформування командного пункту про подальші дії. Із собою лише зброя та засоби звʼязку.
Відлік. Минає 45 секунд. Чуємо “Вихід”.
В напрямку траншеї, що була єдиним шляхом на поверхню четверо бійців в повному екіпіруванні втиснулись в землю один за одним.
На початок повномасштабного вторгнення ніхто з нас не був професійним військовим. Мені 32 роки. Іншим менше 30. Двоє з нас мали досвід АТО як добровольці. Борис працював вчителем в школі. Колос в приватній охороні. Мене драйвила політика та ЗМІ. Фауст був електриком на великому підприємстві.
Ніхто не розгубився з моменту першого вибуху. Ніхто не втратив самоконтроль. Всі діяли як команда, як єдиний організм. Повна концентрація, усвідомлення ситуації та розвитку подій. Це був виклик, який ми вже прийняли і мали вийти з нього переможцями. В думках крутились немов стрічка новин слова: “Не дістанете пі**ри”.
Артилерійський снаряд розірвався в трьох метрах від краю бліндажа зі сторони входу. Вибух зрушив з місця частину грунту спричинивши поштовх, що пройшовся вібрацією по всьому тілу. Розхитаний ліхтар оживив тіні на стінах. Гучність від удару була настільки сильною, що на секунду здалось ніби перекриття не витримали.
Секунда по вибуху й усі в один голос закричали:
— Бігом!
В траншеї аромат розриву боєприпасу. В очі врізається пилюка. Наша четвірка стрімголов вибігає на поверхню крізь дим. Легке проміння осіннього, полудневого сонця падає з небес на наші голови разом із шматками землі, рослин та трісок дерев.
Вихід на поверхню запамʼятався найкраще. Він був яскравим і нагадував кадри з кінофільмів. Тільки все це було реальним, адреналіновим та надзвичайно захопливим.
Зберігаючи дистанцію один за одним ми швидко пробирались крізь гущавину лісосмуги натрапляючи на догораючі ділянки лісу після нічного обстрілу БМ-21 Град. Фауст біг першим, швидко рухався поміж дерев, на яких ще трималось полумʼя. Його німецькі берци врізались в ще теплий попіл від померлої цієї ночі трави та осіннього листя.
Серед нас усіх він найчастіше “зустрічався” зі ствольною артилерією. В березні 2024 року вона забрала життя нашого друга. Фауст знаходився він нього на відстані менше двох метрів і залишився неушкодженим як і двоє інших. Тіло побратима з позиції він евакуйовував власноруч.
Перечепившись об коріння скривдженого війною дерева Борис падав обличчям вперед виставляючи руки й енергійно викрикуючи найближчі йому до душі матюки. Я повернувся на звук. Колос вже підіймав його. Продовжуємо рух. Чую далекий “Гуп!”. Ще кілька кроків й волаю на все горло:
— Вихід! Лягай!
В момент наша група втиснулась в землю. Ти лежиш завмерши, очікуєш на рішення долі та фарту.
Вибух. Уламки пролітають над головами врізаючись в стовбури дерев так, що ти цей звук відчуваєш більше спиною чим вухами. Пощастило.
— Всі цілі?
— Плюс Плюс!
— Бігом!
Підіймаємось й продовжуємо рух. Пересічна лісова місцевість не дає можливості рухатись з однаковою швидкістю. В горлі та грудях починається пожежа від нерівномірного дихання й ковтків коктейлю пилу з порохом в повітрі під час виходу назовні.
В підсумку на плитоносці тріщить закріплена радіостанція. Вихід на звʼязок для перевірки обстановки. Доповідаю
— 4.5.0. рухаємось!
Ще секунд 40 і знову кричу
— Вихід! Лягай!
Мультикамові силуети максимально притиснуті до пожовклої трави. Цього разу приліт значно позаду нас, але перебування на поверхні передає звук вибуху у всій своїй красі. Разом із ним перше усвідомлення того, що ми майже в безпеці.
Підйом, рух далі. Встигаємо дістатися глибокої балки в гущавині лісу. Я пірнаю в неї із таким захватом немов в шкільні роки спекотного літа пірнав в маленьку річку біля села в якому виріс. Тільки зараз осінь, але значно гарячіше.
Роззосередившись один від одного залягаємо й перечікуємо ще два вибухи з тією ж періодичністю вже далеко від нас. Ми лежимо на спинах на крутому схилі, поступово відновлюємо дихання та озираємось навкруги. Кидаємо поглядом один на одного. Жахливо хочеться пити.
Проходить менше хвилини як хтось із нас почав жартувати й змушувати усіх сміятись. Я не памʼятаю хто був першим та про що був жарт. Але добре викарбував в памʼяті обличчя побратимів, які ще три хвилини тому неслись лісом зі швидкістю олімпійських чемпіонів в повному бойовому спорядженні, а зараз поважно розляглися на схилі в різних положеннях. Колос лежав на боку підперши руку під голову. Борис на спині просто дивлячись в небо. Всі сміялись крізь пришвидшене дихання.
Нікого не дістала арта. Ніхто не підірвався на міні. Вдалося вибратись цілими, а головне - живими. Перевели подих й прикинули де орієнтовно знаходимось. Треба рухатись далі, шукати своїх. Робити це слід обережно під прикриттям гущавини дерев, щоб черговий ворожий БПЛА не зафіксував наш рух. Виходжу на звʼязок:
— Черговий, небо чисте?
— Лютий, небо чисте!
Продовжуємо рух поки не зустрічаємо затишне укриття, де хлопці вже очікували на гостей. Зустрічне, таке напрочуд звичне, але цінне запитання:
— Всі цілі?
— Так, встигли вибратись. Весело було.
— Води?
— І доступ до старлінка будь ласка.
В грудях ще пекло. Всі кашляли. Але вже пили воду. Обговорювали з власниками цього місця наші пригоди та дізнавались що ж відбувалось зі сторони. Я лежав на карематі під маскувальною сіткою на вулиці, спершись спиною на мішок з грунтом. Сонце пробивалось крізь дерева. З поміж них, з опущеним до підлоги куцим хвостом до мене бігло маленьке цуценя.
Місцевий охоронець на мінімалках Бім злякався вибухів і втік кудись до лісу. Тепер, коли все стихло, біг назад й щось там пискливо бурмотів. З розгону пригнув мені на руки й намагався облизати обличчя. З того дня напевно в кожного з нас залишилось багацько фото з Бімом.
Поміж усіх доповідей та обговорень сарафанне радіо встигло швидко дістатись одного з чатів нашого взводу. Хлопці хвилювались й звісно по чорному жартували.
— що там у вас? Стріляють?
— пора копати новий бліндаж.
— зато не буде так холодно.
Рокі:
— ну нічого, скоро перемога
Фауст:
— та да, сьогодні прям відчув наскільки близько вона була.
ПІСЛЯМОВА.
У нас, військових, тих хто знаходиться на фронті, розуміння відстані до омріяної перемоги зовсім інше від тих хто кожного дня розповідає про неї. Ця відстань часто вимірюється метрами до прильоту міни, розриву авіабомби чи пролітаючого над пікапом дрону. Іноді вона настільки мала, що є лише коротка мить.
Написане вище не героїчна історія. Це лише маленький пазл, з мого досвіду та моїх побратимів. Пазл, з яких складається реальне життя, за яке нам не соромно.
(Всі позивні змінено в цілях безпеки)
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ