Ущербні. Як виїхали від них із Херсонщини

           Ємним словом «ущербні» моя попутниця в маршрутці Запоріжжя – Київ Марія, ще молода, симпатична жінка з собачкою на руках, іменує російських загарбників. Їй із чоловіком довелося бути певний час у Херсонщині, в окупації. На виїзді із Полтавщини, де великий плакат нагадує історію і майбутнє подорожнім

«Київ москву хрестив,

Київ москву і відспіває»,  

Марія розповіла про пережиті жахи і те, як виїхати на підконтрольну Україні територію:

    - Ми з чоловіком і двома вже дорослими дітьми живемо у Києві, а моя мама, пенсіонерка, в Херсонській області. У лютому вона лікувалася в стаціонарі. З лікарні зателефонували, що забрати маму додому можна 23 лютого. То ж ми з чоловіком і поїхали власною машиною. А наступного дня почалася швидка, незрозуміла нам, та і всім українцям, окупація Херсонщини російськими військами.

    Я називаю їх ущербними. Це несповна розуму люди. Вони – непотріб на планеті Земля. У них немає нічого за душею, ніяких моральних цінностей. За гроші вони ладні вбивати і грабувати, що і роблять на нашій землі.

      Непросто позбутися цих «визволителів», але жити під їхнім гнітом іще тяжче. Бо до нас прийшли із раші їхні «спеціалісти» по вбивствах, крадіжках, знищенню і підлості. Спочатку ми не мали інформації, як здихатися їхнього «визволення», та згодом знайшли в Телеграмі групу «Як виїхали». Там пишуть люди, кому пощастило виїхати. Скористалися їхніми порадами.

   Для виїзду на власному авто потрібні оригінали паспортів, документи з правом власності на автомобіль. З дорученням небезпечно, можуть «віджати» авто. Їхати краще з дітьми, тоді менше питань. Військовий одяг категорично заборонений, небажані коротка стрижка, національні татуювання. Коли вони є, слід пояснити це молодістю. Планшети, телефони повинні бути чистими, їх можуть забрати. Потрібен запас продуктів, воду слід заморозити і накрити покривалами, щоб була холодною у спеку. Їхали побіля Дніпра – на Олешки, мимо Нової Каховки, на Велику Лепетиху і Дніпрорудне, далі на Василівку Запорізької області.

     У Василівці на блокпосту рашисти пропускають на українських номерах. Головне – не боятися їх. Перед Василівкою люди збираються на трасі, ми спочатку були 263-ми. Ночувати там не можна, треба шукати ночівлю поруч в селі. Люди там привітні, пускають, варто залишити їм за це продукти. Наступного дня о 5-й ранку всі зібралися, хто за ким був, це треба запам’ятати, були в черзі вже 130-ті. Швидкість перетину блокпосту залежить від тих, хто саме чергує сьогодні. Ми виїхали аж на третій день, майже три дні були на сонці, нелегко все це. Зате коли потрапили на наші вільні землі, наче знову на світ народилися…    

       Під окупантом сумно, скрушно і судомно

    Трохи згодом у Дніпропетровщині довелося зустріти земляка Олега, середніх літ самозайнятого селянина. Він розповів свою історію визволення:

   - У мене в Херсонській області живе мама-пенсіонерка. Щороку наприкінці лютого їду до неї, допомагаю в саду з обрізкою, потім садимо картоплю. Та цього року на третій день приїзду розпочалася війна, і того ж дня - окупація. Під окупантом сумно, скрушно і судомно... Та витримали. Хоч і жив під дулами автоматів тих виродків, та після всього побаченого перестав їх боятися, як і більшість херсонян.

      Від рашистів треба їхати автомобілем не по Мелітопольській трасі, а селами понад Дніпром, через Дніпрорудний на Василівку. На крайньому блокпосту у Василівці окупанти забрали в нас бак води. Що ж, сперечатися з ними небезпечно. Тепер кожен день життя на волі наче свято.