Великий українець - хірург світового рівня Микола Скліфосовський

   Микола Скліфосовський побачив цей світ у 1836 році, на хуторі у Херсонській області, в сім’ї бідного канцеляриста, який мав 12 дітей. Коли спалахнула холера, батько віддав менших дітей в Одеський притулок. Незабаром і сам захворів та помер.

   Здібному до навчання сироті Миколі вдалося вступити на медичний факультет московського університету. Під час практики досвідчені хірурги довірили Скліфосовському видалити пацієнту апендицит. У ті часи наркоз ще широко не застосовували, тож коли зробили перший надріз, хворий почав кричати, а студент… знепритомнів. Старший колега промовив: «Ех, не вийде з хлопця хірурга». Та за кілька хвилин юнак прийшов до тями і взявся асистувати.

   Отримавши диплом, Микола повернувся в Одещину і працював у міській лікарні. За короткий час Скліфосовський став заввідділенням. Але пішов на фронт, здобувати знання на практиці. Не спокусила залишитися в лікарні навіть велика заробітна плата: 23-літньому юнакові дали професорську ставку! Як військово-польовий хірург брав участь у трьох війнах. На фронті не поспішав ампутувати поранені кінцівки, а рятував. Оперував цілодобово.

   Після завершення воєнних дій Микола Васильович працював професором у московському університеті, завідувачем хірургічної клініки, яку розбудував і перетворив у потужний лікувальний комплекс. Нині це московський науково-дослідний інститут швидкої допомоги імені М. В. Скліфосовського.

Він одним з перших запровадив проведення операцій під анестезією. Першим у світі застосував місцеве знеболення розчином кокаїну.

   Коли втомлювався, їхав відпочивати у Полтавщину. Тут придбав ділянку у селі Дальні Яківці і збудував маєток «Відрада», куди сім’я приїжджала щоліта.

   Останні роки життя вченого були затьмарені важкою хворобою – інсультом. Він покинув Петербург і назавжди оселився в Полтавщині. Трохи оговтавшись від хвороби, не сидів без діла. Обирався почесним мировим суддею Полтавського повіту. На свої кошти побудував госпіталь для інвалідів російсько-турецької війни, а вдома звів окремий будиночок, де приймав хворих із навколишніх сіл. Грошей з людей ніколи не брав.

   Після відходу Миколи Васильовича (1904) в інший світ обірвалася нитка чоловічого роду Скліфосовських. Через рік син Микола загинув на російсько-японській війні, а Олександр зник безвісти під час Визвольної війни 1917 - 1921 років. Були у хірурга й дві доньки. Однак їхнє життя теж обірвалося трагічно. Молодша – Софія, мала інвалідність і втопилася у річці. Старша, Тамара, була красунею, яка вправно керувала маєтком, їздила верхи. Мала хорошого чоловіка, двоє дітей. Жили у Яківцях, бо треба було доглядати паралізовану матір.

   Коли у жовтні 1919 року в село увірвалися червоноармійці, то жорстоко познущалися над рідними Скліфосовського. Чоловік Тамари та доньки десь поїхали напередодні, і це їх врятувало. Всю лють більшовики вилили на двох жінок. Не зупинило й те, що у Софії Олександрівни був лист, підписаний леніним про те, що до родичів Скліфосовського репресій не застосовувати через його медичні здобутки. Матір зарубали лопатами, а Тамару зґвалтували та повісили головою вниз на дубі...

   Досі не відомо, де поховані нещасні жінки. Могили ж Миколи Васильовича та сина майже сто років ніхто не доглядав. Вони заросли бур’янами, і лише у 2009 році їх відновили. На мармуровому надгробку написано: «Світячи іншим, згораю сам».

(Руслана Татарин)

   Про те, як країна-терорист століттями чинила геноцид в Україні та що поцупила у світової культури, йдеться у книзі "Історія для дорослих" відомого журналіста та історика Олега Криштопи та Івана Дерейка.

Усі бестселери Книжкового Клубу: https://bit.ly/3gJukN6