Матеріал написаний для американського видання "Vanitry Fair" на основі свідчень очевидців, зібраних The Reckoning Project – проєктом, що поєднав українських та іноземних журналістів, аналітиків, юристів, які документують воєнні злочини. Стаття перекладена з англійської й адаптована для української аудиторії авторкою тексту з дозволу "Vanitry Fair".
"Українська Правда" вже публікувала попередні матеріали проєкту.
Рік тому в березні 2022-го російські війська наближалися до Снігурівки, що опинилась на лінії фронту між Миколаєвом та окупованим Херсоном.
Медики великої районної лікарні надавали допомогу пораненим цивільним і військовим, яких привозили з Херсонщини, і тоді лікарі ще не усвідомлювали, що упродовж наступних дев'яти місяців будуть змушені співіснувати з окупантами.
Укладена після Другої світової війни Женевська конвенція надає особливий захист лікарням та медперсоналу в умовах бойових дій. Утім, лікарі та медсестри, які лишилися працювати у Снігурівці, засвідчили, що впродовж всієї окупації озброєні російські військові допитували їх, погрожували розправою, вимагали віддати коштовне медичне обладнання.
За даними Миколаївського обласного управління охорони здоров'я, у 2022 році 32 лікарні та амбулаторії Миколаївщини потрапили в окупацію. 45 були пошкоджені внаслідок воєнних дій. На сьогодні усі медустанови звільнені українськими військовими.
Загалом The Reckoning Project підрахував, що лише в п'яти прифронтових областях України після 24-го лютого 2022-го року під окупацією перебували 748 медустанов.
Цей матеріал – хроніка болісного досвіду, щоденних випробувань і складних рішень, з якими довелося зіштовхнутися медикам однієї районної лікарні в Україні.
***
Наталя Дворецька гадала, що за 27 років роботи в Снігурівській лікарні бачила все. Медсестра лікувала хворих із найрізноманітнішими травмами та хворобами. У березні 2022-го їй довелося вчитися новому – рятувати людей в умовах, коли медикам погрожують озброєні окупанти.
"Ви налаштовуєте колектив проти нас. Ви й ваші люди стріляють у нас очима. Ви можете сказати своїм співробітникам, щоб були з нами привітнішими?" – звернувся якось до неї російський військовий.
"Наші очі – це була єдина зброя, яку ми мали", – з подивом переказувала вона цю претензію росіян.
Снігурівська районна лікарня складається з кількох багатоповерхових корпусів, розташованих на околиці міста на пагорбі біля річки Інгулець. Перед початком великої війни у медзакладах Снігурівки працювало 215 медичних працівників. Вони обслуговували понад 22 000 жителів міста та прилеглих сіл.
Коли розпочалися бойові дії, чимало медиків вирішили, що лишатися у місті небезпечно і виїхали з родинами. Та все ж 80 медичних працівників – переважно медсестер – залишилися.
Незважаючи на потужні бомбардування, відсутність світла, перебої з водою і загалом нелюдські умови, упродовж дев'яти місяців медики, як вони самі зафіксували, надали медичну допомогу щонайменше 5000 місцевих жителів, які все ще проживали в Снігурівці.
Клініка виявилась єдиною працюючою установою у місті, яка мала хай і обмежений, але доступ до питної води та електроенергії. Лікарня мала генератор.
За рік до війни Дворецька звільнилася зі Снігурівської лікарні та влаштувалася до приватної лабораторії. Коли в березні 2022-го прогриміли перші вибухи, медсестра зрозуміла, що зовсім скоро до лікарні привозитимуть поранених, і колишні колеги можуть не впоратися з потоком пацієнтів.
"Якщо вам потрібні руки, я готова", – написала вона лікарю, який на той час керував медзакладом. За кілька днів отримала відповідь у месенджері – сердечко.
Дворецька негайно повернулася і взяла на себе роль головної медсестри. Упродовж наступних шести місяців вона стала правою рукою виконувачів обов'язків головних лікарів. (Згодом обох, погрожуючи розправою, вислали з міста).
Останні три місяці окупації головна медсестра керувала закладом.
***
Армія рф взяла Снігурівку під свій контроль 19-го березня 2022-го року.
Не минуло й тижня відколи Дворецька повернулась на роботу, як дорогою до шпиталю побачила танки та військові машини, що рухалися в напрямку медзакладу.
"Техніка була повсюди. Це було дійсно страшно", – згадувала вона.
Дворецька вирішила зайти через чорний вхід. Озброєні росіяни були в кожному приміщенні, на кожному поверсі та сходовій клітині. Військові наказали вийти з лікарні усім і поділили людей на три групи: медики, пацієнти, відвідувачі.
Дворецька вирішила залишитися всередині, щоб надати допомогу двадцятирічному хлопцю. Це був син співробітниці. Його, цивільного, було поранено осколками під час обстрілу. Медики зробили йому рентген і відправили зашивати рани.
У палату зайшов озброєний російський солдат азіатської зовнішності та недвозначно дав зрозуміти, щоб медсестра відійшла від пацієнта.
"Я боялася за себе, але більше боялася за хлопця", – згадує вона. Вона просила залишитися з пораненим, але військовий притулив до її живота приклад автомату. Вибору не лишилося і вона пішла на вулицю.
Така перша зустріч з росіянами змусила Дворецьку та інших медсестер боятися кожного наступного візиту військових російської федерації. Ті ж приходили мало не щодня.
Медики Снігурівської лікарні знали, що попри гарантії захисту, які надає міжнародне право полоненим військовим, беззбройні українські солдати могли стати жертвами катувань – такі випадки були зафіксовані після 2014-го.
У перші тижні війни, коли до лікарні привозили поранених українських військовослужбовців, а містечку загрожувала окупація, лікарі швидко стабілізували пацієнтів і вивозили подалі від лінії фронту на підконтрольну Україні територію. А тих, хто був у критичному стані і міг би не витримати дороги, перевдягали і реєстрували як цивільних.
Першим березневим рейдом на медичний комплекс керував високопоставлений російський офіцер у супроводі 40 озброєних солдатів. Він не так шукав українських бійців, як цікавився, чи зможуть тут лікувати його підлеглих. Снігурівські медики пояснювали, що після початку бойових дій багато досвідчених лікарів виїхали з міста, шпиталю бракувало фахівців.
Власне, 24-го лютого лікарню залишив і головний лікар – хірург. Найдосвідченіший зі старших лікарів – 61-річний невропатолог Валентин Шмигельський зголосився виконувати обов'язки головного лікаря. Йому ж довелося і спілкуватися з росіянами.
Шмигельський ніколи не приховував своїх проукраїнських поглядів. Проте, як і інші снігурівські медики, не припускав, що може порушити клятву Гіппократа.
"Коли десятеро військових наблизились до мене, я тримав руки в кишенях пальто, щоб уникнути рукостискання. Вони спитали, чи будемо ми їх лікувати. Я сказав: "Ми лікарі. Ми допомагаємо всім", – згадує Шмигельський.
Зрештою, росіяни вирішили не розгортати на території лікарні свій госпіталь та не відправляти сюди своїх важкопоранених. Натомість до медзакладу приходили російські військові з легкими пораненнями та хворобами, не пов'язаними з бойовими діями.
Як пояснив один із лікарів, російські офіцери з фсб зазвичай були в непоганій фізичній формі, але серед мобілізованих було чимало старших людей з букетом хронічних хвороб: нирок, серця тощо.
російські бійці приходили, коли, наприклад, хотіли приховати від свого керівництва травми, які отримали під час пиятики. Одного разу довелося лікувати солдата, який замість алкоголю випив електроліт – рідину для танкового акумулятора – суміш сіркової кислоти з дистильованою водою...
***
Через бойові дії з перших днів війни Снігурівка залишилась без світла й води.
Однак у лікарні була власна водонапірна вежа, вода з якої була потрібна і жителям міста. Зрештою медикам вдалося домовитися з окупантами. Вони ділилися водою для міста, натомість медустанова отримувала критично потрібне паливо для швидкої допомоги та генератора. Шмигельський час від часу намагався отримати бодай кілька додаткових літрів бензину.
У середині квітня окупанти прийшли до нього з погрозами і допитом. Дорікнули лікарю, що той відправляє хворих до Миколаєва, який називали "ворожою територією". В.о. головного лікаря Шмигельський наполягав, що на відміну від окупованого Херсона Миколаїв готовий приймати тяжких хворих.
Тиск посилювався. Співробітники ФСБ обшукали квартиру та гараж Шмигельського. Наступного ж ранку повернулися до лікарні та посадили його у лікарняну камеру – місце, де в мирний час лікували засуджених та ув'язнених.
"Мене били і розказували, що зі мною будуть робити: струмом, окропом. Але не катували, просто били", – каже Шмигельський.
Йому чітко дали зрозуміти, що залишиться живим, якщо поїде з міста. Медик зрештою зміг дістатися Миколаєва. Щоразу, коли згадуватиме про це, уточнюватиме: "Я не сам виїхав зі Снігурівки, мене змусили".
Перед від'їздом, остерігаючись, що окупанти можуть призначити власне керівництво, Шмигельський обрав виконувачем обов'язків головного лікаря уролога Володимира Тодосенка, який був найвідповідальнішим зі старшого медперсоналу.
***
На третій місяць війни лікарнею керували Тодосенко та головна медсестра Наталя Дворецька.
У травні 2022-го росіяни заборонили будь-яке пересування між підконтрольними Україні територіями та окупованими частинами Херсонської та Миколаївської областей. Як стверджують Тодосенко і Дворецька, не можна було ввозити ані ліки, ані гуманітарну допомогу.
Керуючись принципом, що окупаційна влада зобов'язана забезпечувати медзаклади всім необхідним, снігурівські лікарі передали адміністрації перелік необхідного. З 86 запитуваних позицій отримали лише 14. Та й то не ліки, а переважно пластирі, клейонки, шприци та фізрозчин.
Навесні росіяни заборонили містянам наближатися до місцевого цвинтаря. Люди ховали померлих просто на подвір'ях. Медики Снігурівської лікарні боялися, що влітку через спеку це викличе спалах інфекційних хвороб, і вмовили окупантів відкрити доступ до кладовища хоча б їм. Оскільки більшість персоналу були жінками-медсестрами, вантажити тіла довелося кільком чоловікам-лікарям.
Медики підстраховували одне одного: коли було потрібно, акушерки-гінекологи чи медсестри з педіатрії працювали в хірургії. Акушерка-гінекологиня Юлія Нагорна згадує, як їй довелося стати анестезіологом, асистуючи травматологу під час ампутації. "У мирний час я не повинна була б цього робити, але ми не мали вибору, людина б померла", – пояснює Юлія.
Неймовірно боляче було впізнавати своїх колишніх пацієнтів серед тіл тих, хто загинув під час обстрілів.
"Ніколи не забуду молоду дівчину, 1986 року народження. Вона приходила до нас із гінекологічними проблемами, аж ось після чергового обстрілу в лікарню привезли її тіло", – згадує головна хірургічна медсестра Наталія Лібеденко.
Фразу "Ніколи не забуду" Лібеденко повторює мов мантру. Наталії є що не забувати. Снігурівку окупували у день її 50-річчя. Квартиру розбомбили, і медсестра перебралася жити в лікарню разом із вагітною донькою та зятем. Влітку 2022-го народився онук, сім'я залишалася в медзакладі.
Навіть після деокупації лікарня лишалася єдиним місцем у місті, де було відносно тепло (у листопаді навіть у приміщенні лікарні ми спілкувалися з медсестрою одягнені у шапки й куртки).
Головна хірургічна медсестра була єдиною, хто міг зашити тяжкі поранення. Тож лікувала найскладніших пацієнтів – поранених через обстріли і тих, кого катували росіяни.
"Родичі та сусіди привозили їх уночі. Вони дуже-дуже боялися сюди приходити. Я пам'ятаю принаймні п'ять випадків, коли бачила пацієнтів-чоловіків з абсолютно чорними сідницями. Я бачила, як починався пневмоторакс (колапс легень)", – згадує Лібеденко. Навіть через кілька місяців медикиня здатна детально описати характер травм.
Її колега Наталя Дворецька уточнює, що пацієнтів, які прибували таємно після катувань, доводилося реєструвати під вигаданими іменами або ж не реєструвати взагалі.
"Я не знаю, звідки [росіяни] знали, але часом вони приходили до лікарні і шукали людей з відповідними видами травм", – пояснила вона.
Затримували і знущалися не лише над чоловіками. Лібеденко згадує жінку, яку лікувала після поранення щоки уламком снаряду. (Під час того обстрілу загинули чоловік і дівчина). Згодом та сама пацієнтка прийшла до лікарні після того, як побувала "на підвалі".
"Обличчя було синє, я впізнала її лише, коли побачила шрами на щоці від осколкового поранення", – каже Лібеденко. Жінка розповіла медсестрі, що до її будинку під'їхала вантажівка, всередину увірвалися чоловіки з автоматами і натягли їй на голову мішок. За словами вцілілої, її три дні тримали в підвалі і били.
Лікарі вважають, що серед загиблих, з якими їм довелося мати справу, були й закатовані.
Одного разу сусіди повідомили про чоловіка, який був замкнений у квартирі. Коли лікарі приїхали, побачили тіло чоловіка на дивані. Дворецька каже, що на тілі померлого вони виявили сліди побиття прикладами біля серця та правої скроні: "Можна було сказати одразу, що жертві зв'язували ноги і руки, окрім того, на статевому органі чоловіка були сліди, немов його затискали і припікали. Мозок відмовляється це сприймати".
Обидві медсестри детально описують випадки, з якими вони стикнулися: це й історія катувань хлопця з психічним розладом, і випадок зґвалтування, і щонайменше дві страти.
У Снігурівці – як і в решті окупованих регіонів України – російські війська арештовували місцевих без доказів, часто навіть не пояснюючи причину затримання. Людей звинувачували в тому, що вони співпрацюють з українською армією, політично підтримують Україну або ж просто мали вдома український прапор. Часом було достатньо вказати, що родич служить у Збройних силах Україні. Про це могли повідомити місцеві колаборанти.
У кількох медиків Снігурівської лікарні також були родичі, які воюють на фронті. В їхньому випадку росіянам про це не вказали ані колеги, ані місцеві.
За рік після початку повномасштабної війни українська прокуратура повідомила, що загалом у місті Снігурівка та селах навколо були виявлені 27 тіл загиблих цивільних, у вбивстві яких прокуратура Миколаївської області підозрює російських військових.
***
Міжнародне гуманітарне право вимагає від військових носити знаки розпізнавання. Це важливо, аби військове керівництво у разі порушення могло покарати винного у воєнних злочинах.
російські військові, що приходили до лікарні у Снігурівці, приховували обличчя, носили балаклави. Представлялися, як здалося співробітникам, вигаданими іменами. "Скажем, Максим" – казали вони. За словами керівництва лікарні, ротація росіян відбувалася що два тижні, тож запам'ятати й ідентифікувати загарбників протягом дев'яти місяців окупації було складно.
Загалом команда The Reckoning Project дослідила сотні порушень за участі російських військових та підконтрольних їм бойовиків так званих "ДНР" та "ЛНР", які не носили шеврони чи інші знаки розпізнавання.
Здавалося б, складно досягти правосуддя, якщо не можна ідентифікувати винуватців. Та аналітики й юристи The Reckoning Project, які досліджують воєнні злочини, стверджують: системна відсутність знаків розпізнавання вказує на те, що російське командування не планує будь-які дисциплінарні покарання щодо своїх солдатів, а отже, фактично заохочує насильство, створюючи середовище безкарності та вседозволеності. А відтак відповідальність за злочини – на вищому керівництві армії рф.
Все ж у деяких випадках можна було дізнатися, звідки походили військові, що стояли у Снігурівці. Деякі згадували міста чи регіони: Майкоп, Володимир, Дагестан, а також міста Луганщини та Донеччини. Інші – мали позивні.
61-річна Ганна Ткачук, головна стоматологиня лікарні, згадує солдата з позивним Скала – найжорсткішого з військових, з яким стикалась. "Він сідав за сестринський стіл і починав розряджати автомат". Ткачук здавалося, що Скала керував так званим "заградзагоном" – підрозділом, який контролював інших військових, аби ті не втекли. Солдати, які приходили до неї на лікування, робили це під його конвоєм.
Ганні Ткачук було особливо складно. Стоматологія розташована в окремому корпусі лікарні, тож дантистка по суті працювала сама у чотириповерховій будівлі. Її колеги, молодші стоматологи, виїхали ще на початку війни, Ткачук лишилася сама, приймаючи подекуди п'ять-шість пацієнтів щоденно.
Упродовж першого місяця допомогти не могла і її єдина асистентка. Вона мешкала в районі Снігурівки, який тоді постійно обстрілювали, тож жінка не могла дістатися до роботи.
Ганна Ткачук з тих, хто очікував великої війни росії проти України. І наскільки могла – готувалася. Наприклад, придбала собі налобний ліхтарик, щоб працювати з ним, якщо не буде світла.
Коли їй доводилося лікувати російських військових, вона часом не стримувалася і вичитувала їх українською, критикувала їхні погляди, говорила про злочинність дій. Пригадує, як одного разу лікувала гострий зубний біль солдату. Після чого той сказав: "Як я після цього зможу?.." Досі їй здається, що він хотів сказати "Як я після цього зможу тебе вбити?".
"Вони приходили і скаржилися, як їм боляче. Я ж казала, а хіба нам не боляче? Хіба нам не боляче, коли ви нас бомбите?". Якось сказала одному з пацієнтів: "Ви нас грабуєте і вбиваєте, але ви ні за що не будете жити краще. Вам треба їхати і наводити лад у власній країні. Ви маєте зрозуміти: аби жити так, як ми, наш народ горів на двох Майданах".
Коли ми спитали, як вона знайшла сміливість так говорити з окупантами, лікарка усміхнулась у відповідь: "Може, тому що всі бояться стоматологів?".
Ганна Ткачук закінчила Київський медичний інститут, у столиці живе її донька, теж лікарка. З перших днів війни та в сльозах благала матір виїхати. Марно.
"Наше покоління так виховали. У моєму будинку жили самі старенькі. Вони постійно запитували: "У кого нам попросити пігулку? А якщо зуб заболить?". Тож я залишилася разом із ними", – пояснила вона. Коли Ткачук поверталася з роботи додому, а це кілька кілометрів пішки, несла кілька пляшок з водою, яку набирала в лікарні, щоб поділитися з сусідами.
***
Завідувачка лабораторії Ольга Гоник звикла кип'ятити воду на туристичному примусі. Вона пишається тим, що її колектив знайшов спосіб рахувати лейкоцити без електроживлення. Лаборантки підсвічували тримач мікроскопа ліхтариком мобільного телефону.
Ольга показує відео, записане на телефон у серпні 2022 року. На ньому вона і двоє лаборанток, тримаючи в руках синьо-жовтий прапор, звітують старшому колезі, що змушений був виїхати:
"З моменту окупації, 19 березня, без світла, працюючи на генераторі, ми зробили понад 3500 аналізів: 901 аналіз крові, 814 аналізів сечі, 368 аналізів крові на глюкозу, 398 інших аналізів, 750 аналізів Вассермана. Валентине Михайловичу [Шмигельський], ми чекаємо, коли ви повернетеся, коли Збройні сили України визволять нас від російських окупантів, і взагалі чекаємо повернення всього нашого медичного персоналу, щоб разом відбудувати Снігурівку. І жити у вільній Україні. Слава Україні!".
Це відео, зняте напередодні Дня Незалежності України, не поширювалося публічно. В умовах, коли росіяни погрожували медикам, якщо просто бачили у них в кишені дві ручки – жовту і синю, працівниці лабораторії записали звернення таємно. Вони ризикували заради того, щоб дати знати колегам на "великій землі", що вони не просто виконують свою роботу, допомагаючи людям, а й залишаються вірними Україні.
Лікарі продовжували отримувати українські зарплати, які приходили на картки. Хоча банкомати у Снігурівці не працювали, люди знаходили спосіб розраховуватися онлайн. Одного разу медики почули, як місцеві колаборанти скаржаться, що лікарня досі фінансується українською державою, і це треба скасувати.
Військові та квазіадміністрація почали тиснути на тодішнього в.о. головлікаря Володимира Тодосенка, аби той перереєстрував заклад, віддавши його під юрисдикцію росії.
Чіткої процедури не існувало, росія не впровадила системи управління регіоном. Снігурівку, містечко у Баштанському районі Миколаївської області, та її околиці місцева квазіадміністрація називала "Снігурівським уєздом Херсонской губернии", посилаючись на Міністерство охорони здоров'я Херсонщини.
У сучасній Росії не існує таких адміністративних одиниць. Місцевим медикам здавалося, що вони опинилися в повістях Гоголя.
У середині серпня до Володимира Тодосенка прийшли представник окупаційної влади Юрій Барбашов (колаборант, призначений окупантами мером Снігурівки) та офіцер ФСБ Росії. На той час Тодосенко вже знав ФСБ-шника. Той не приховував ані свого імені – Ярослав, ані того, що сам з Московської області, ані віку – росіянин зауважив, що вони з Тодосенком однолітки. Барбашов і ФСБ-шник зайшли до ординаторської.
Двоє озброєних військових чекали за дверима. Це була п'ятниця. За словами Володимира Тодесенка, російський військовий сказав, що після вихідних в.о. головного лікаря має поїхати до Херсона і зрештою перереєструвати лікарню як російський заклад. "Інакше – яма і розстріл".
Окрім Тодосенка у медустанові на той час лишалося лише двоє лікарів, але найбільший авторитет після Тодосенка мала головна медсестра Наталя Дворецька. Навіть враховуючи окупаційну квазібюрократію він не міг уявити, що такий складний процес, як перереєстрація лікарні, може бути покладено на медсестру.
В.о. головного лікаря перепитав, чи може він звільнитися і виїхати. фсб-шник пояснив, що це не бажано, адже Тодосенко давав клятву Гіппократа, але в разі такого рішення той має попередити так звану місцеву адміністрацію.
Тодосенко вирішив упродовж вихідних виїхати разом з дружиною, яка працювала акушером-гінекологом. Вони розуміли, що попереджати росіян не варто, але не могли не попрощатися з колективом.
"Ми зібрали колектив, щоб пояснити свої дії. Ми не могли просто втекти. Але в нас не було вибору", – пояснювали вони і обіцяли повернутися якнайшвидше. Колектив зрозумів.
Родині Тодосенків знадобилися кілька тижнів, щоб безпечно дістатися Миколаєва: спершу Херсон, а далі – фільтраційний пункт у Василівці Запорізької області.
Як і сподівався Тодосенко, процедура перереєстрації затяглася на невизначений час. Снігурівська лікарня так і не стала російською. Через дев'ять місяців окупації, 10-го листопада 2022-го Збройні сили України звільнили місто.
13 березня 2023 року управління СБУ в Миколаївській області повідомило про підозру Юрію Барбашову. За пособництво державі-агресору і колабораційну діяльність йому загрожує від 10 до 12 років позбавлення волі. Перед звільненням міста він та двоє його заступників-колаборантів, Тетяна Мезіна й Олександр Ларченко, втекли до окупованого Криму. Нині всі троє оголошені у розшук.
Хоча після звільнення у Снігурівці ще довго не було ані електрики, ані водопостачання, регіон лишається замінованим і закритим, родина Тодосенків у перші дні повернулась до роботи у лікарні. Адже тут критично бракує лікарів.
***
Протягом останніх трьох місяців окупації закладом керувала головна медсестра Наталя Дворецька. Напруга у відносинах з росіянами зростала.
"Вони ненавиділи і нас, і цей шпиталь. Коли почали надходити сигнали, що вони скоро мають піти, ми з Наталією Анатоліївною [Дворецькою] подумали, що вони залишили нас наостанок", – пригадує Наталія Лібеденко, головна хірургічна медсестра.
"Коли вони вкотре прийшли з обшуками, то сказали, що їм не подобалося, як ми поводимося, що якщо наступного разу наш персонал їм не посміхатиметься, то нас ганятимуть по місту голими. Якби окупація тривала довше, нікого б не помилували, – вважає Лібеденко. І каже про Дворецьку: "Вона – наш герой", – пояснюючи, що та знайшла спосіб зберегти лікарню для людей.
Сама ж Дворецька зізнається, що її родина постійно вмовляла її виїхати, але вона не могла цього зробити.
"Я завжди попереджала колектив про свої плани, але якось повернулася на пів години пізніше. Коли приїхала, дівчата були майже в сльозах. Казали: "Ми думали, що ви нас залишили". Коли люди приходили по ліки, хочете – вірте, хочете – ні, вони цілували нам руки, говорячи: "Дякую, що залишаєтеся тут". Це могли бути звичайні пігулки – ацетамінофен чи анальгін… Інколи їм просто було важливо, щоб їх вислухали", – каже Дворецька, пояснюючи свій вибір лишатися як щось буденне, саме собою зрозуміле.
Дворецька народилася у Воронежі, що в росії, але в Снігурівці живе з п'яти років.
"Коли росіяни побачили мій паспорт, спитали: "Ти з Воронежа? Хіба тебе не влаштовує наш "русскій мір"?" Я сказала, що ні, бо я знаю, що значить жити у вільній країні", – згадує вона.
"Вони твердили, що нам промили мізки, я ж казала, що мені шкода їх. Я зверталася до них: господи, якщо ви виживете, ще згадаєте мої слова про те, які ви зашорені, наскільки мало ви розумієте. Увесь світ за нас. Увесь світ проти вас".
Та розмова, яку Дворецька запам'ятала найліпше, коли російський військовий, попередньо прочитавши Дворецькій лекцію про "братні народи", зауважив, що пішов в армію, бо йому потрібні були гроші на лікування матері.
"Мене аж заціпило. То, значить, ти прийшов заробити на лікування власної матері, вбиваючи наших матерів? Де ваша людяність?! Де це все?"
Автор: Наталя Гуменюк
Фото: Анна Цигима
"УП".