Як посадити бджолиний рій, що летить?

  Більшості селян, певно ж, доводилося бачити великий бджолиний рій, що з потужним гулом, дещо схожим на гул літака, летить прямо над головою чи неподалік. Що робити, чи можна допомогти Божим комахам знайти надійну домівку?

   Щоб посадити такий рій, існує давній спосіб, про який навіть не всі пасічники знають. Зазвичай раніше в літню пору український селянин мав при собі косу з мантачкою, для скошування  трави на сіно чи для негайної годівлі худоби. Вгледівши рій, косар одразу починав бити мантачкою по косі. Дзвінкий звук коси нагадує бджолам грім, швидкий дощ. Відтак спрацьовує захисний рефлекс, і бджолина громада одразу сідає на найближче дерево.

   Після цього рій, якщо він сів не надто високо, знімають відомими бджолярам способами: струшуванням у роївню чи каструлю, підставляють під нього переносний ящик із рамками суші тощо. Або, якщо місцезнаходження рою високе, застосовують драбину чи навіть довгою жердиною подають рою по одній рамці, і так поступово садять у ящик.

   Сімдесятип’ятилітній пасічник Олексій Кривоніс із Китайгородської ОТГ, який відзначає цього року півстоліття любительської праці з бджолами, розповів про випадок, який трапився під час його з побратимами кочівлі на Кряжі. На тонкій гілці надто високого дерева сів бджолиний рій. Дістати – абсолютно ніяк. Тоді придумали: внизу простелили брезент, стали вчотирьох по його кутах, а один із товаришів вистрелив із рушниці по гілці. Влучає, рій падає з гілкою на брезент, який негайно згортають, а бджіл висипають у підготовлений вулик. Як зазначає Олексій Кривоніс, бджоли рою зазвичай не жалять, бо кожна з медом для далекої дороги.

   Про описаний прийом поведінки з летучим бджолиним роєм автору цих рядків довелося почути у двотисячних роках від ветерана Другої світової війни Миколи Антоновича Смика із села Кравцівка Царичанського району. Це людина легендарної біографії. У 1942-му він двадцятилітнім захищав Кубань від німецької навали, штурмував із десантом Керч та кілька місяців воював у Аджимушкайських каменоломнях. Після повного фізичного виснаження, порятунку їх із побратимом кримською татаркою, потім полону, а згодом визволення радянськими військами  у 1945-му, Микола Смик устиг повоювати і на німецькій землі.

   Після війни вчився і став учителем фізкультури, виховавши не одне покоління патріотичних, завзятих до спорту земляків. І сам Микола Смик, із земляками,  комбайнерами і водіями у складі легендарної волейбольної команди - збірної Царичанського району, яка захищала спортивну честь Дніпропетровщини – в 1950-му стали «срібними» призерами серед сільських спортсменів, а наступного року – чемпіонами України! За його спогадами, волейбол у Приоріллі був популярним ще до Другої світової, і в Царичанці вже кілька десятиліть успішно працює місцева ДЮСШ.

    А бджоли – кілька сімей для своєї родини - Микола Антонович тримав аж до 92-річного віку, скільки судилося топтати ряст на рідній землі…

  Тож, шановні угодні Богові люди, як здавна величають в Україні бджолярів за працю на благо невтомної крилатої помічниці людини, та всі прихильні до бджоли – вже цього, за словами пасічників рійливого року, із першої зустрічі з летючим роєм застосовуйте цей давній народний метод. Хай щастить!