Як санінструктор Аліса Шрамко служила вагітною в ТрО і народила під час війни

Аліса Шрамко на псевдо Доля — санінструкторка Фастівського ДФТГ, субінструкторка в Добровольчому медичному батальйоні Госпітальєри та мама.

Вона не лише народила друге маля під час повномасштабної війни, але і продовжувала навчати українських бійців тактичній медицині буквально з дитиною на руках.

Ця історія — частина спільного проекту Вікон та СТБ до Дня матері. Він є присвятою незламним українським матусям, які під час повномасштабної війни народжують нових українців, щоб життя тривало. І стають щитом для своїх дітей. Більше читай у спецпроекті Мадонна. Життя триває.

Які були ваші перші думки, коли дізналися про початок повномасштабної війни?

— З приводу того, що повномасштабна війна буде, сумнівів у мене й у мого оточення не було. Просто ніхто не знав точно, коли це почнеться. 24 лютого зранку, коли я почула вибухи, першою думкою було “Блін, як невчасно!” Тому що єдине, як уявляла свої дії під час повномасштабної війни, це активний спротив, участь у бойових діях.

А тут я із животом, причому вагітна з певними ускладненнями, мала б довший час лежати в лікарні на збереженні, а тут така ситуація…

Тож насамперед вирішила покинути місто Київ, виїхати до друзів за місто, тому що одразу прокинула собі окупацію столиці можливу і життя в облозі. Розуміла, що мені зі старшою дитиною, який було сім років, і з животом робити точно тут нема що. Адже не буде ні їжі, ні санітарії, нічого. Тому вирішила переїхати в село під Київ. Добре, що воно опинилося не по Житомирській трасі, а по Одеській. Від нас десь на 13 кілометрах російська армія була зупинена, і бойові дії точилися не у безпосередній близькості до нас.

Бути вагітною під час війни — як це?

— Щоб дати на це питання відповідь більш лаконічно і стримано, напевно, можна сказати, що це погано.  Незалежно від того, яку роль в суспільстві планувати собі відігравати під час повномасштабної війни: чи то біженки, чи то волонтерки, чи то учасниці бойових дій. 

Скрізь вагітність — певний вразливий період, який потребує особливої уваги, не дозволяє ризикувати собою. Є великий острах, що я можу десь не догледіти за малям і якимось чином порушити його розвиток.

Водночас є надзвичайно великий душевний моральний біль за те, що я не можу зараз їхати на місце бойових зіткнень і допомагати нашим солдатам, ставати безпосередньо до зброї, до евакуації поранених. 

Загалом, не готувалася я до того, щоб зустріти повномасштабну війну вагітною.

А які були найбільші труднощі, з якими ви стикалися під час вагітності та народження дитини в умовах війни?

— З того, що мені закарбувалося, найбільшою трудністю була відсутність провізії в нашому селищі через логістичні проблеми, незрозумілість ситуації й паніку суспільну. У магазинах в перший день закінчилась будь-яка їжа. Єдине, що я змогла докупити, це залишки старих дорогезних сухофруктів. Потім десь через тиждень в інший магазин привезли смалець. І це все в принципі все, що було на вітринах. 

Завдяки фастівському хлібзаводу, у нас час від часу завозили хліб. І це було велике свято.

Напевно, через свої певні родові травми й через те, що в мене дуже велика частина роду загинула під час голодоморів, я мала величезний страх.

І коли зрозуміла, що їжі може не бути, що я і діти можемо загинути просто через відсутність їжі, було дуже страшно. Ми ділили все дуже обмеженими порціями, не їли удосвіта, а старалися розтягнути їжу, оскільки було абсолютно незрозуміло, коли вона з’явиться знову.

Моя посестра госпітальєрка Мавка через якийсь час направила цілу машину з гуманітарною допомогою до нашого селища. Ми розподілили її між тими, хто подобував найбільше, і це дало трошечки спокій. 

За що турбувались найбільше під час вагітності?

— Думаю, це питання вже містить відповідь. Звісно, під час вагітності кожна мама турбується про життя і здоров’я тої дитини, яку носить в лоні. Це було найбільшим моїм переживанням. Смішно і приємно водночас було почути дзвінок своєї гінекологині, яка сказала не переживати, адже природа так влаштована, що дитина з мене буде забирати все, що їй треба. Навіть якщо я не буду їсти нічого, то вона забере з моїх тканин потрібні їй елементи, і буде розвиватися нормально.

Це було, звісно, спробою підтримки, але трохи сумнівна, адже я все одно переживала, особливо опинитися в полоні.

Адже з моєю біографією мені б не вдалося уникнути жорстоких насильницьких дій стосовно мене, мого плода і старшої доньки з боку окупантів. 

А які способи знаходили, щоб заспокоїтись та стабілізувати моральний стан?

— Як не дивно, зберігався інтернет. У моєму просторі інформаційному є художниця Ольга Машевська, яка непорушно в Києві зустрічала повномасштабне вторгнення. Вона вирішила морально підтримувати дітей, жінок та всіх, хто потребує. Створила безкоштовні онлайн майстер-класи із самчиківського розпису. 

Її голос спокійний, попри повітряні тривоги й вибухи, впевнені майстерні рухи пензлика. Коли вона творила, хвилювання кудись дівалося.

Вона надзвичайно заспокоювала мене, мою доньку і ще одну сусідську дитинку, яка до нас приходила.

Ми всі сідали разом і малювали онлайн з Ольгою. Ці малюнки досі зберігаються в мене на пам’ять. Нагадують про часи, коли рухи пензлика, ці яскраві кольорові квіти дійсно впорядковували все всередині й давали можливість набратися сил, сміливості та стійкості.

Чи були проблеми з медичним обслуговуванням?

— У кінці лютого і в березні я навіть не потикалася до лікарень, тому що вони не працювали у штатному режимі. Був жахливий дефіцит палива, небезпека на дорогах. Відповідно старалася зайвий раз не їздити туди.

Водночас був досить сильний дефіцит обстежень і приватних якихось консультацій. Так, цього звісно бракувало. Враховуючи, що в мене була певна патологія вагітності, я мала бути під пильним спостереженням і, можливо шпиталізована. Але я розуміла, що шпиталізація зараз є дуже небезпечною для мого життя і життя моїх дітей, тож не погоджувалися.

Довелося просто довіритися Богові, власній інтуїції й жити, як мені підказував досвід, знання і відчуття.

Як відбувалися пологи під час війни?

— Оскільки вагітність у мене була з певною патологією, я мала б бути шпиталізована з 28-го і до 40-го тижня. Але розуміла, що на наразі я дуже потрібна на волі, а не в лікарні.

Я викладала тактичну медицину, починаючи з березня, коли в лютому стало зрозуміло, що в нашій територіальній громаді немає більше таких медиків. Були цивільні медики. Я їх пробувала навчити, але жоден з них не виявився придатним, щоби працювати на полі бою, витягати прямо з-під обстрілів людей, надавати першу домедичну допомогу і вести до стабілізаційного пункту.

Тому на шостому місяці вагітності я підписала контракт з місцевим добровольчим формуванням територіальних громад. Це було досить смішно, коли я прийшла до комбата і кажу: “Ну, я ж на шостому місяці, але це правда, можу допомогти, організувати стабілізаційний пункт, навчати бійців.”

Він подивився на мене і каже: “Підписуємо контракт!” І з березня я підписала контракт з місцевим ДФК. 

Проводила регулярні навчання наших бійців, військових суміжних підрозділів та новосформованих підрозділів ЗСУ, які зверталися до мене. Організувала стабілізаційний пункт, евакуаційну машину, підготувалася повністю до того, щоби здійснювати медичний супровід у разі активних бойових дій.

Тож відмовлялася від будь-яких шпиталізацій. Смішно було почути, коли приїхала в пологовий на плановий кесарів розтин, а мені сказали: “Так ви вже пізно приїхали, до таких термінів з вашим діагнозом не доживають!” Дуже боялися навіть дмухнути на мене, не давали на ліфті самій їздити чи сходити навіть туалет самій. 

Переживали, щоб я дожила до, власне, кесаревого розтину. У червні в Києві уже такої загрози безпосередньої не було, тільки ракетні обстріли. Кесарів розтин відбувався під звуки повітряної тривоги. 

Знаючи той факт, що росіяни дуже люблять бомбити саме лікарні, було трішечки “стрьомно” перебувати у приміщенні лікарні. Під час повітряної тривоги я б воліла бути подалі від лікарень чи адміністративних будівель,  але народити без пологового мені не було можливості. Після пологів я попросила швиденько мене виписати.

Пройшла короткий досить період реабілітації після кесаревого, і за місяць продовжила викладати.

Просила друзів, знайомих і волонтерів допомогти з малою і в той час продовжувала навчати бійців.

Таким чином моя малеча втягнулася в таке життя від народження. Можна сказати, стала моїм помічником на курсах з домедичної допомоги й побувала зі мною в різних казармах і місцях, де ми проводили навчання. Чим дивувала людей, волонтерів, військових і створювала незабутню атмосферу цих навчань.

Як ви дбали про безпеку своєї дитини під час війни?

— Буквально за сім хвилин після першого почутого вибуху ми зі старшою дитиною зібрали швидко всю медицину, взяли по змінному комплекту одягу й чкурнули з Києва. Розуміючи, наскільки важливо не залишитися в мегаполісі під час можливої облоги, якнайшвидше перебралася на землю в село, де є можливість якось виживати.

Багато хто з моїх близьких, мій коханий зокрема, дуже сильно вмовляли мене поїхати за кордон. Багато хто виїжджав організовано, були автобуси з нашого селища. Дійшло до того, що мені ставили ультиматуми, щоб я поїхала. Але зваживши потенційну небезпеку для своїх дітей і всі фактори, я все одно не змогла поїхати з України.

Коли Україна в біді, розуміла, що я вагітна і що багато чого зробити не можу, але серце не дозволяло мені поїхати, знаючи, наприклад, що в цій територіальній громаді немає медика. Хоч і тримала завжди на по готові повний бак бензину і тривожну валізку, але поїхати так і не змогла.

Я вирішила, що якщо вони будуть відступати вже зовсім близько, то я поїду, щоб уникнути окупації. Але до останнього буду залишатися на місці й робити все, для чого я народилася — буду допомагати бійцям захищати Україну.

Як повномасштабна війна змінила ваше життя та життя вашої родини?

— Війна у нас з 2014 року. Повномасштабне вторгнення, звичайно, суттєво змінило моє життя і родини.

Я переїхала з Києва у передмістя, втратила контакт з рідними, тому що моя мама не змогла сприйняти моєї позиції у цій ситуації. Наразі вона перебуває за кордоном. Ми з березня минулого року з нею не спілкувалися.

Війна завжди розставляє все по своїх місцях, вона є каталізатором, розкриває, які є люди навколо мене, якою я хочу бути й дає можливість реалізувати все і залишитися з тими людьми, які насправді твої близькі.

Як ви вважаєте, чи змінилася роль матері під час повномасштабної війни?

— Думаю, вона не змінилася, а просто посилилася. Завжди мати має показувати, якими мають ставати діти, що в цьому світі є насправді цінним, дбати про безпеку власних дітей. Але під час повномасштабного вторгнення це все посилюється і стає набагато концентрованішим. Це дає можливість дійсно матері виховати своїх дітей більш правдиво, показати на справжні цінності й можливості людей.

   "Вікна".