Юрій Чижич: «Із кухаря в сапери»

За матеріалами інтернет-видань 06.01.2025 191

ДСНС України розповідає про своїх героїв без зброї, тих людей, які щоденно ризикують заради інших і знаходять сили підтримувати колег і залишатися опорою для своєї сім’ї.

Юрій Чижич, водій-сапер у Закарпатській області.

«Колеги з інших областей розповідали, як знаходили вибухівку навіть у чаї. Ворожі сапери могли заховати її в пачку, запакувати назад і поставити на полицю. Ти відкриваєш чай – і залишаєшся без пальців або й без рук», – розповідає Юрій Чижич, водій-сапер у Закарпатській області.

З такими історіями Юрій морально готувався до відрядження в Донецьку область, усвідомлюючи, що приємного буде мало. Але навіть він був вражений масштабами руйнувань. Спочатку це лякало, але згодом Юрій адаптувався й разом із колегами знайшов спільну мову з місцевими мешканцями, які пережили окупацію. Люди активно допомагали інформацією про заміновані поля, місця обстрілів і рухи ворога.

«Нам для роботи потрібно знати, з якої сторони можна під’їхати до поля, де велися бойові дії, де були прильоти, де ворог щось клав чи переносив. Місцеві мешканці нам підказували, показували на карті, де саме це могло бути», – розповідає сапер.

Юрій швидко зрозумів, що його успіх залежить від концентрації та дотримання правил безпеки.

«Головне – не поспішати, бути уважним, іти заданим маршрутом, маркувати дорогу й завжди повертатися своїми слідами», – розповідає він.

Небезпека чекала не лише під ногами: над саперами нерідко пролітали ворожі винищувачі, що атакували місцеву інфраструктуру. Але Юрій знав: паніка – найгірший ворог.

Окрім розмінувань, наш герой дбав і про побут колег. До війни він шість років працював кухарем в ужгородських ресторанах, тому під час ротацій балував саперів вишуканими стравами:

«Люди були раді з’їсти щось смачне й незвичне, окрім тушонки з макаронами. Готував їм карбонару, тальятеле, боґрач, борщі, бульйони – це дуже підіймало настрій».

Вдома на Юрія чекають дружина Руслана й п’ятирічний син Кирило. Спочатку розлука була важкою, але з часом сім’я звикла.