Завше будьте українцями, - заповіт офіцера ЗСУ Василя Лавришина із Царичанки
Григорій Давиденко
29.01.2025
1524
В День Соборності України, 22 січня 2025 року, стали відомі обставини загибелі легендарного командира взводу, старшого лейтенанта ЗСУ Василя Лавришина, жителя Царичанки. Свій звитяжний шлях Воїна Василь Михайлович розпочав наприкінці 90-х років, у Прикордонних військах України. За його плечима і сумлінна, 12-річна служба у правоохоронних органах рідного селища, де він від рядового міліціонера дійшов до капітана Національної поліції, і майже 8 років (!) героїчної служби на передовій, в лавах Збройних Сил України, у степах і містечках Донеччини.
Останні 2 роки В. Лавришин вважався зниклим безвісти. Рідні і земляки увесь час сподівалися: можливо, він у полоні? Але, на жаль, сталося інше.
За нещодавно встановленими обставинами, у своєму останньому бою командир взводу Василь Лавришин вів вогонь по ворогу із будинку. Та від вибуху ворожого снаряда дім був зруйнований, а В. Лавришина накрило багатьма тоннами бетону...
В житті і роботі Василь Михайлович був щирою і привітною людиною, від старших колег у міліції перейняв найкращі риси справжнього "опера", постійно був із "важкими" підлітками, якими опікувався, залучав до занять спортом, допомагав знайти їм істинну мету життя, бути самостійними і гордитися приналежністю до Українського Роду. На спомин про Воїна Світла Василя Лавришина друкуємо цікавий матеріал про нього у Царичанській районній газеті "Приорільська правда", надрукований незадовго до широкомасштабного наступу огидних, задрісних російських фашистів.
БО ХТО, ЯКЩО НЕ Я?
Наш земляк і з Царичанки Василь Лавришин вже ось п'ять років - боєць Збройних Сил України. Цьогоріч своє вже професійне свято зустрічає на ротації, не в зоні АТО - яка за ці роки стала йому другою домівкою. «Зараз навчаємось на Львівщині, на полігоні. Ще місяць – і знову туди…» - коротко інформує у розмові.
Автор: Наталія Мельник, "Приорільська правда", 2021 р.
«Гроза малоліток….» – так називали Василя Лавришина, коли працював у райвідділі поліції (тоді ще, певне. міліції) у Царичанці. Працював саме із підлітками. І вони його побоювались і поважали – ті, хто схильний був до правопорушень…
У 2015 році, коли прийшла повістка – не шукав шляхів уникнути служби. Хоча вдома родина – діти, зовсім невеликі… Тож із травня 2015-го і по цей день наш Василь Лавришин – у лавах Збройних сил України. Зовсім із невеликою перервою після демобілізації, контузії, госпіталів…
Свого часу, після закінчення школи у Царичанці. був призваний на строкову службу до Прикордонних військ України, звільнився в 1999-му. З 2001-го по 2013 р. - служба в системі МВС, від рядового до капітана, здобув спеціальну освіту у Харківському національному університеті внутрішніх справ України, який закінчив 2009-го.
Коли демобілізувався у 2017-му, не дивлячись ні на що, вирішив іти служити далі. На контракт. «Я розумів, яка небезпека нависла над моєю країною. Упевнився, побачив на власні очі, що метою цієї війни є знищення держави Україна… - і для цього у ворога усі засоби в ходу – від підлої брехні до найновішого арсеналу потужної зброї, полчищ російських найманців, логістика, засоби масової інформації, навчені жорстокі вояки… А від лініЇ фронту до мого дому - де діти, сім'я, родина, друзі – всього якась пара сотень кілометрів! Це - майже ніщо. Хоча я бачив, як безтурботно, так, наче й немає цієї війни, живуть мої земляки… Повірте, для тих, хто щодня баче загибелі, баче серйозного ворога, який за якихось кількасот метрів – серйозного, оснащеного до зубів найновітнішою технікою ( а не місцевих "ополченців", як малює нам ворожа – російська і місцева пропаганда) – цей рожевий, безтурботний світ просто нереальний. Як так можна?… Але думаєш про дітей. Про друзів своїх дітей. І кажеш собі: хто, якщо не я, має захистити їх від цієї зловісної машини, яка у будь-який момент може посунутися, дуже швидко, на нас? Що з ними буде, якщо всі до одного будуть мислити, як більшість наших людей на «гражданці»… у тому числі чоловіків! Так, усі хочуть миру, заморились від війни, особливо ті, хто її не бачив і не чув – але ж мир досягається лише перемогою! Або здачею своїх позицій, інтересів. Та й своєї державності. Але знайте: ті, хто пролив вже багато крові у цій священній боротьбі – ми цього не допустимо».
Якось був у нього випадок, ділиться Василь. Стояв він на КПП, у зоні розмежування. Були саме весняні канікули. «У мене завжди у кишенях жменя цукерок. А тут дітвора йде. Троє – дівчатка. Пригостив я їх, розбалакались. Дивлюсь – віком приблизно десь як моя донька і син. Питаю дівчинку: Як звуть тебе? – Саша, відповідає. У мене наче всередині щось обірвалося: не дай Боже і моїй Саньці оце так жити, як ці діти війни! Розповіли, що вже кілька місяців у підвалі. Бо щодня ж над їхнім будинком літають снаряди! Не дай Боже нам у Царичанці такого – а тут же до нас рукою подати!
Тож і служу. А діти мої ростуть. Вдома, на мирній землі. І я робитиму все, щоб захистити їх, усіх наших дітей від такої долі… І дітей, і дорослих, які, на жаль, не всі і не завжди розуміють ціну миру у їхніх домівках. Яку платимо ми, воїни – не бачити, як ростуть наші діти, звикаючи до розривів снарядів і загибелей друзів, хоча до цього звикнути неможливо. Живучи тижнями і місяцями у холодних, сирих бліндажах»…
З початку служби і до 2019 року Василь Лавришин служив у легендарному 1-му штурмовому батальйоні «Нічні тіні» 14 ОМБР . Вони – гроза ворогів. Гранітне, Мар'янка, Світлодарська дуга, нещасливе місто Щастя, Зайцеве, Шуми – ось неповна географія їхньої служби, боротьби за Україну. Вороги навіть просили у них пощади – коли дізнавалися, що «Нічні тіні» в бою. Ті спуску не дають…
«Ми давали зрозуміти, що просто так ми їх не пропустимо ні вдень, ні вночі. Коли в бій вступали «Нічні тіні» - ворогам завше було, скажімо так, трошки незатишно», - згадує із гордістю наш співрозмовник.
Були важкі бої. За кожне місто, кожний населений пункт. У щоденних боях в Мар’їнці «Нічні тіні» протрималися шість місяців. Були і поранені, і вбиті. Ворожі снайпери вбивали вдень. Убивали підло. Підходили близько і стріляли тоді, коли бійці цього не чекали. Вбивали не в бою, а коли хлопці були без зброї: рубали дрова або йшли в магазин. Чеченці, чи то п'яні, чи обкурені, кричали: «Виходь, хохол, вбивати буду». Але й наші снайпери, як то кажуть, дарма хліб свій не їли…"
Що найбільше вразило, запам'яталось? – Василь роздумує. Каже, всяка служба – це великі емоції. Щодень – тобі й адреналін, і враження. Щодень треба бути «на чеку». Розслаблятись ніяк. Каже, емоції заколювали, коли йшов на мінне поле встановлювати наш стяг. «Це не пуста бравада - от так треба було – мені, всім нам, нашим ворогам – щоб показати, хто є хто, за ким буде перемога. А вона обов'язково буде! Знаю, треба себе берегти, не ризикувати без діла. У мене ж діти, родина вдома! Але то так треба було! – каже Василь.
"Негр" у лавах ЗСУ
А ще згадує курйозний випадок. Він описаний у відомій книзі «Карателі» Влада Якушева. «Мене "негром" охрестили. Ще й показали по ворожих каналах… а ми з товаришем допомогли місцевій бабусі розвантажити, впорядкувати вугілля на зиму – це ж вугільний край, люди опалюють домівки ним. Працюємо. А тут бій розпочався. Так, не вмитим, ухопив автомат і побіг. Ворожа кінокамера і вихопила мене, такого. Показали сюжет по багатьох їхніх каналах. Отак їхні байки і народжуються: за Україну і афроамериканці воюють, – сміється наш співрозмовник. – Викликали тоді на "килим" навіть наше начальство: що, мовляв, за самоуправство. Де взявся негр?».
Василь – розвідник. Тож багато про себе розповідати і не годиться йому.
У червні цього, 1921 року, отримав офіцерське звання. Командир розвідувального взводу, старший лейтенант ЗСУ.
«Про нагороди і поранення не дуже хочеться говорити. Це дуже необхідно? Маю і те, і те».
«Мотивація? Чого так довго служу? – Це мої діти. Щоб ВОНИ не знали, як це – війна…»
«Що хочу сказати землякам? – Землякам, надто тим, хто на сьомому році війни голосує за антиукраїнські сили, побажання стати українцями, виховати дітей українцями і любити свою Батьківщину. Я щодня бачу, що сталося із територіями, в яких переважали прихильники «узького міра», і здригаюся від думки, що таке могло бути і в моїй рідній місцевості.
Україна, свобода, мир – понад усе. І це не просто красиві слова. За це ллється кров. Щодня. І навіть зараз, попри бадьорі рапорти із зони ООС, є і вбиті, і поранені. Це – чиїсь сини, батьки, чоловіки (і доньки, й мами теж!). Із великим жалем дізналися, що позиції, на яких ми стояли і які після нас зайняла частини, де служив загиблий Ярослав Журавель, який вмирав 4 дні, не дочекавшись підтримки своїх – здані без бою, добровільно, ворогу. Просто відступили… Що це дало? Мир? – сумнівно. Це просто здача наших територій, политих рясно кров'ю наших бійців, моїх бойових товаришів. І мені це незрозуміло».
Але він, каже, оптиміст. Вірить, що переможе у людей здоровий глузд, любов до своєї Батьківщини, прийде до всіх розуміння її особливого шляху. Поки ж – буде воювати. За нас усіх...
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ