Зізнання в любові до Меморіального будинку - музею академіка Дмитра Яворницького

"Музеї - це не лише скарбниці минулого, -  це лабораторії майбутнього. Тут кується наша ідентичність». Так сказав 18 травня  під час виступу з нагоди музейного свята директор Львівського Дому Франка Богдан Тихолоз. І він, безперечно, правий. Скільки б не минало часу,  а суть цих слів завжди відбивалася у діях очільниці Садиби Д.І.Яворницького у Дніпрі Яни Тимошенко. Вона завжди наполягала на тому, що дніпровці мають в першу чергу у культурному просторі відштовхуватися від Легенди Придніпров'я - Дмитра Яворницького.  Їй спільно із однодумцями вдалося створити у будинку - музеї   своєрідну оазу високого творчого гатунку і затишну атмосферу гостинності. Незважаючи на господарські проблеми Садиби ( потреба ремонту, відсутність наукових співробітників, крадіжка бронзового барельєфу Дмитра Яворницького з фасаду ), Яна Тимошенко мужньо тримає свою "булаву" і  не звертає зі свого шляху через труднощі.
З нагоди Міжнародного дня музеїв я хочу зізнатися в любові Садибі Дмитра Яворницького. Якщо мене хтось запитає із гостей Дніпра, до якого музею варто навідатися? Я скажу: "До Садиби Козацького Батька". Скільки б разів я в ній не бувала, завжди відкриваю щось унікальне. І кожного разу розумію, що будинок живий. У ньому захоплює дух від Високого Духу господаря.
Ось білосніжна сорочка, лежить на ліжку, яке стоїть на  другому поверху Садиби. Хіба вона не щойно випрасувана? Здається, чекає свого господаря.

А цей футляр для окулярів, схоже, придбаний у  катеринославського власника Хейфец на вулиці Караїмській, 4? Здається, його забули, де залишили, і зараз за ним  пошлють домогосподарку.

А ця книга, готова до доторку авторських  сторінок, лишень приберіть окуляри!

Все у Садибі дорогоцінне: і вітальня з фортепіано, і робочий кабінет, і коридор із дзеркалом, затьмареним часом.  Стіл, де стоїть порцеляна, з якої пив чай Дмитро Іванович і пригощав своїх побратимів. Все дихає теплом і добром, яке збирав і розмножив  Козацький Батько. Воно вкарбувалося у кожну його побутову річ і тепер нам говорить, хто ми такі. Бо ми забудькуваті. А музей нам очищує пам'ять. І ті, хто в музеї на варті. За це велика сердечна дяка!

В принципі, можна багато не писати. Все доносить до відвідувача створений з ініціативи Яни Тимошенко  аудіо гід.  Він доступний як альтернатива екскурсійному супровіду (на вибір відвідувачів) через сканування кюар-коду з особистого смартфону  або (для груп від 2 осіб) через гучну трансляцію з портативної колонки.

Ну, і як годиться,  завершити ж маємо  "Дніпровими порогами" Дмитра Яворницького? Бо вони століттями відгукуються у думках січеславців.

"Старі люди кажуть, що для лоцмана пороги самі по собі не страшні: добрий лоцман знає всі пороги, як свою власну кишеню; він знає і всі лави кожного порога, і всі скелі коло нього, і всі ходи поміж скелями. Лоцманові страшніше те, що сидить у воді кожного порога, тобто чорти: в кожному порозі сидить свій чорт і робить свою роботу. Так, у Кодацькому порозі чорти топлять людей; до Сурського порога сходяться всі чорти, щоб хезати в ньому, бо то неважний поріг, а хезають вони чорним, як смола, гноєм; у Лоханському порозі сидить найголовніший чорт — Вернивод; там чорти розбивають плоти; у Дзвонецькому порозі перевертають човни; в Ненаситецькому воду бушують, та лоцманам у дуби сцять; до них їздить Вернивода платить їм за те, що вони воду бушують та такі капості роблять лоцманам; у Вовнизькому порозі чорти нічого не роблять, а тільки гострять вила, що в Пеклі; в порозі Вовчку живе головного чорта жінка з чортицями; вона там у воді Вовчого горла теж бучу збиває".

Щоб у Вашій воді ніхто бучу не збивав, ходіть до Садиби видатного українського історика, письменника, етнографа  Дмитра Яворницького.