АРМАГЕДДОН НА НАБЕРЕЖНІЙ ПЕРЕМОГИ У ДНІПРІ

Страшений передвечірній вибух минулої суботи 14 січня, який на мить все одно, що заглушив весь навколишній світ, ніколи не забути нам, мешканцям кількох багатоповерхівок навколо глибокого подвір'я у Дніпрі між проспектом Героїв та Набережною Перемоги. Здалося, ніби десь зовсім близько, поруч не інакше, як земля провалилася. Або стався землетрус, який так штовхнув наші будинки, що вони аж заскрипіли, а швидше заскреготіли своїми сходами. Переляку не було. Але завмирання на мить сталося. Далі запала наче тиша, вслухатися в яку встигнути то не вдалося: з двору через відчинені вікно такий крик, вереск та навіть виття донеслися, що стало нарешті чи відразу страшно. Тим паче коли сусідній 118-й дім по Набережній особисто я побачив у хмарах то чорного, то сизого диму і клубках пилюги, і уже явно смердючої кіптяви…

Це і був той вибух, який уже за лічені хвилини почув не лише весь Дніпро, а і вся Україна. Далі і весь приголомшений ним світ: прямісінько в під'їзд там, де дев'ятиповерхівка літерою «Г» завертає вздовж трьох шкільних спортивних майданчиків, влучила безжально нищівна ворожа ракета. Тільки наступного ранку дізнаємося ми тут, що то була крилата ракета Х-22-ПС, тільки руйнівна її вага сягає майже тонни. І яка призначена для знищення морських суто бойових суден. Але в даному разі нею рашистські терористи й фашисти поцілили у житловий будинок. І не просто в суботній вечір, а коли чи не у кожній родині, причому й з гостями також, за давньою та дивною у нас традицією збиралися відмічати прихід Старого Нового року.

А чого б і ні, якщо затіяна здичавілою й навіженою рашньою війна відібрала в українців будь-які приємну емоції, а ось страждань та переживань посіяла і продовжує сіяти стільки, що від них ні порятунку, ні спокою, ні терпіння уже не вистачає?

До речі, у Дніпрі ще й половини завалів одного повністю зруйнованого під'їзду і двох сусідніх, напівзруйнованих, не розібрали, рятуючи з-під уламків людей, а в міноборони російської федерації мерщій доповіли, що напередодні «по усіх призначених об'єктах удари відбулися». Отож виходить, що це цілком свідомо цілилися у житлову багатоквартирку «на враження». Слідом раптом заходилися ж пояснювати свій злочин тим, наче знищили помешкання, в яких Україна розселила мало не натівських посланців-наставників, а поруч ще й зі своїм бойовим арсеналом розмістила ніби підрозділ ППО. Як людина, на очах якої щодня будинок № 118 та наш увесь двір, з повною відповідальністю свідчу: нічого подібного не було і немає. Весь масив Перемога – це спальний мікрорайон, як то кажуть.

А ось те страхіття, котре угледів через кілька хвилин після вибуху, тепер ще довго не забуду. Вірити в побачене не хотілося, однак і не вірити не можна було. Бо ж дивишся і бачиш, що усі дев'ять поверхів все одно, що провалилися і не склалися навіть, а одразу й спресувалися, а також розвалилися назовні. А крайні квартири обох сусідніх під'їздів як хтось гострою сокирою обрубав, чи не менш гострим лезом обрізав. Нерівно, звісна річ, а по-варварськи. Купи залізобетонних уламків та шматків і скрученої та погнутої металевої арматури, скла і ще чогось іншого битого по обидва боки розлетілися в радіусі до ста метрів. Знівечені віконні рами не лише під ногами, але й на гіллі дерев, попід будинком в обидва боки. І згорнуті ударною хвилею автомобілі – десятків зо три, не менше.

Тільки це жахливе, сказати й більше, наче в страшному кінофільмі ледве не про кінець світу видовище, але лише «видовище». Мурашки побігли по тілу, кинуло в холодний піт від криків, плачу та голосіння, волання «Рятуйте!» і «Поможіть!» Першим мені потрапив на очі доволі молодий чоловік, який не знаходив собі місця, поривався туди, де ще недавно стояв під'їзд квартир, і невідому від кого вимагав його туди пустити та невідь кому говорив і говорив, що «там же моя дружина з маленькою донечкою». І старенька бабуня, котра не своїм голосом волала, поки не охрипла, що «за що ж ви, іроди, убили мого сина?!» А ще в одному халаті вибігла жіночка, тримала на руках кошеня і також невідь кого питала: «А що нам тепер робити? Куди вертатися? Куди іти?». Сама собі і відповідала: «Немає куди!». І певно, не могла ще збагнути, що в жахливій ситуації опинилася.

Маю і мушу сказати, що до місця цієї трагедії швидко примчали екстрені медичні допомогти, екіпажі пожежників та на своїх машинах зі своєю технікою рятувальники Служби з надзвичайних ситуацій. Вони в першу чергу прибули сюди. Причім у мене склалося враження, що не минуло й п’яти, від сили десяти хвилин після того, як тут появився я сам буквально за двісті метрів зі свого дому. Хоч цілком можливо, що це мені здалося. Оскільки якось відразу плачі і крики людей, перш за все мешканців потерпілого будинку, глушило виття сирен і вигуки команд. Серед них і командирів нарядів поліції, котра може теж не останньою прибула. Також жіночий гучний та владний голос, який усіх нас тут називав чомусь цивільними і вимагав негайно «відійти за трубу в безпечне місце, бо ось-ось обваляться й інші стіни». Пролунав потім і майже надривний чоловічий голос з рішучою вимогою не заважати і обіцянкою «коли ваша поміч знадобиться, ми покличемо усіх добровольців». Бо люди дійсно намагалися голими руками мерщій розбирати купу уламків, котра перегородили підхід з двору.

А далі запам’яталася зовсім раптова тиша, якої ніхто не чекав. У світлі вогню ніби як з надр обвалу то мов на екрані з вікна обламаної на четвертому поверсі квартири рятувальники в кошик свого автокрану підхоплювали жінку з вкутаним у щось малям в руках. Унизу усі так затамували подих, затаїли свої язики і, смію запевнити, точно стиснули кулаки, чекаючи благополучної висадки на землю, що стало чути чиюсь молитву шепотом «Боженько, поможи!». Коли ж жінку з дитям уже підхоплювали, мабуть, медики, пролунали навіть оплески на адресу рятувальників, однак враз і обірвалися.

Бо у тиші ми усі почули з-під уламків людський стогін. Стало страшно. Хтось вигукнув «О-йо-йой!», хтось запитав «Ви чуєте?» Мені у ту мить здалося, що до людей приходить остаточне розуміння страхіття, яке сталося «не десь на цей раз, а у їхньому дворі». І яке вчинила підла рашня, котру тут же літня віком бабуся заходилася проклинати «до сьомого покоління» та просити Бога «страшними карами карати їх і на цьому, і на тому світі». І уже чи не усі теж майже застогнали та й заволали, коли за півгодини після того знову гучний жіночий голос зажадав «контрольної» тиші, а в ній з-під завалу, який продовжував чадіти задушливим димом,  прорвався ледве чутний крик «Допоможіть! Я тут!»

Рятувальні роботи тривали всю ніченьку до ранку, до якого розібрали не менше половини обвалу. Тільки половину – так точніше казати. Масштаб біди сягнув занадто великих розмірів. Згодилася і поміч усіх нас, мешканців двору, бо один за одним прибували великовагові автомашини, в які, розчищаючи двір для проїзду рятувальної і медичної техніки, треба було вантажити бетонні уламки зруйнованих стін. Таким ось чином і вивезли до ранку, стверджують, не менше чотирьох тонн «сміття». І до кінця недільного дня рятувальні роботи не припинялися. Опівдні неділі знову довелося стати свідком зворушливої до сліз події. Як розповіли бійці Служби з надзвичайних ситуацій, спершу вони ще близько 11-ї дня почули кволий голос з товщі обвалу: жінка просила визволити її звідти. Визволити вдалося ж лише близько 14-ї години. Її відразу доставили в обласну лікарню Мечникова, і на вечір стало відомо, що рятують покищо в реанімації від переохолодження. Температура тіла молодої жінки на момент прибуття не перевищувала 31 градуса. Потім доведеться й оперувати її через серйозні тілесні пошкодження та травми.

Загалом за останніми у нашому розпорядженні даними травмованих тут лікують уже 73 осіб, в тому числі 14 дітей. Але це не враховуючи 38 чоловік, в тому числі 6 діточок, які отримують медичну допомогу поза мідзакладами. Як розповідає головлікар лікарні Мечникова Сергій Риженко, «практично у всіх постраждалих обличчя, руки та ноги залиті в крові, вони присипані цементним пилом, тіла у всіх побиті й поштамовані в перемішку з пошматованим і одягом та скалками бетону, камінців і скла, у багатьох у головах, грудях, кінцівках та животах і металеві уламки». Тим часом число загиблих наразі сягнуло 40 осіб, а покищо не знайдених чи зниклих безвісти нараховують не менше сорока. Хоч це приблизно, може бути і більше. Триває опитування дніпрян, чи знають вони долю усіх своїх знайоми та родичів, котрі мешкали у знищених під'їздах 118-го будинку по Набережній Перемоги. Зовсім – вщент! - зруйновані 72 квартири та частково, одначе також не придатних надалі для проживання в них 230. Зараз же, коли ми ставимо крапку у своєму репортажі, рятувальна операція триває. Найбільше, що ятрить серце і душу – нелюдський крик близьких, стогін поранених і плач та ревіння тих, хто впізнає серед загиблих своїх рідних.