Його фотосвітлини - його багатство

   Уже більше, ніж півстоліття тому, в газетярсько-журналістських колах
Дніпропетровщини раптом зчинилося щось схоже на сенсаційний переполох: виходило тоді тут три повноформатні обласні і мало не десяток міських газет, в редакції кожної, кого не візьми, то геній, корифей і класик ясна річ - бо як інакше могло бути. Однак наперекір цьому факту ніби ні з того та й з нічого за взірець стала правити досі мало кому відома районна. Котру місцеві «метри» і знати не хотіли, не те що поважати. Ще й, до речі, на переконання багатьох, далеко не кращого Томаківського району. Як сприймати це, якщо журналісти, люди творчі та амбітні, ого-го якої високої думки про себе і свої здібності, а тут їх все одно, що нахиляють брати приклад з районної газетки? Вчіться, кажуть, і писати, і передовиків та фоторепортажі знімати у колег «низової преси, бо вона насправді вам носа втирає» - ось так і не менше. 

   Багато літ від тих пір минуло, а старші віком наші колеги «феномен» і зараз пам’ятають, а молодші з переказів від них про нього знають.
Але чому такий «парадокс» справді «що був, то був» і який дотепер не
спростувати? А тому, що за дивним та щасливим збігом в редакції Томаківки майже одночасно появилися два молоді та початкуючі працівники, наділені, як швидко виявиться, неабиякими талантами. По закінченню журналістського факультету Київського університету на посаду літпрацівника працювати сюди прибув Василь Закревський, а після служби в армії фотокореспондентом нині Заслужений журналіст України Анатолій Бас. Останній, син відомого у Полтаві Заслуженого художника України Олексія Баса, достеменно пам’ятаючи, що «з рук фотоапарат не випускав з третього класу», на фініші армійської служби у кільканадцять редакцій розіслав запит, пропонуючи свої послуги фотокора. І запрошення отримав саме з Томаківки. Так і виник тандем двох обдарованих та молодих на ту пору журналістів, котрі бурхливо та голосно й заявили про себе геть для всіх і інших редакцій області.
   Затриматися довго в Томаківці хлопці з власної, образно кажучи «вини»
не змогли. Обох бігом забрали спочатку в обласні газети, а незабаром і рангом вищі. Василя Закревського запросили працювати власним кореспондентом газети «Сільські вісті». А оскільки серед постійних читачів нашої газети багато давніх передплатників, то не сумніваємося, що й зараз вистачає тих, хто ще пам’ятає завжди гарні, красиві та зворушливі, мов художні новели, публікації Василя. Своя доволі непересічна творча біографія склалася в Анатолія Баса – не фотографа навіть, якщо хочете знати, а фотохудожника та фотофілософа, як настане час і визнають його колеги. Першими, мабуть, визнали полтавчани-земляки, котрі звабили Анатолія переїздом в «Зорю Полтавщини». 

  Інша річ, що дніпропетровці з цим не погодилися і мерщій повернули його назад. А надалі свою напрочуд плідну кар'єру Бас пов’язав з журналом «АПК: наука, практика, техніка», а особливо та надовго з цілою обоймою періодичних видань видавництва «Дім. Сад. Город». І ось не встиг він ніби опам'ятатися, як наздогнали його, нині Заслуженого журналіста України, 75-ть прожитих літ, і за винятковим збігом аж 55-ть з них професійної діяльності.
   Сьогодні залишається тільки заздрити творчому доробку фотомайстра,
котрому ще в Томаківці читачі тамтешньої тоді райгазети придумати дружній псевдонім – Фотобас. Тепер же Анатолій наче склав іспит і воднораз звіт свій за усі творчі надбання та досягнення. Бо видав книгу власних мемуарів, якої у нас, прямо скажемо, ніхто ніколи не видавав – книгу фотосвідка цілої епохи свого покоління. «Світлини мого життя» - так назвав він книгу, однак це книга фотоспогадів і про звичайне людське життя українського народу, переважно сільського, у другій половині минулого століття, і про суспільні та й політичні, економічні і культурні події і процеси, котрі відбувалися і перепали на долю його, а тому й нашого, його ровесників, покоління. І все це не розповідями-текстами, а фотокартками, наче зібраними в фотоальбом.
   То про що не можна принципово змовчати, це про те, що підготувавши
та видавши таку книгу, у якій на 336 сторінках форматом журналу-альманаху близько тисячі фотосвітлин, Анатолій Олексійович у нашому розумінні дуже сміливий вчинок здійснив. Адже мемуарна література стосовно нашої з вами минувшини, яку іменують радянською, причому часом іменують зневажливо чи й презирливо, осудливо також, зараз мало в пошані. Неначе не становить вона громадського інтересу, відтак не варта уваги і тому, на жаль, подібного.
   Зверніть увагу, що навіть про героїв та загалом про неординарних і знакових особистостей радянської епопеї ледве не усього минулого століття забули та не згадують зараз. Обидно, прикро і гірко, адже люди жили, творили, діяли й дерзали, і насправді гідні того, аби нащадки та спадкоємці, внуки і правнуки пам’ятали їх незлими і добрими словами. А «Світлини мого життя» Анатолія Баса пропонують не читати про недавню історію рідної Батьківщини, позаяк текстами його книга скромна і навіть скупа, а переглядати її власними очима і воднораз бачити небайдужою фотокамерою Толі Фотобаса. Особисто для нас, скажімо, портрети на сторінках фотомемуарів плеяди відомих в минулому хліборобів не лише Дніпропетровщини, а практично всієї України - це зустріч
з давніми знайомими, товаришами і друзями, які залишили по собі глибокий слід на землі. За що дякуємо і низько вклоняємося колезі.

    Анатолій Бас із дружиною Тетяною

   Ні в якому разі не можна забувати ні батьків своїх та рідних і близьких,
ні історії рідної країни та знатних і уже легендарних її людей – ось мораль та наука, якими наснажує фотодокументальна книга Анатолія Олексійовича. Як і сам Анатолій, до речі, з особливою теплотою та шаною пригадує свої перші кроки, зроблені у сільській, провінційній ніби Томаківці. О, як йому хотілося тоді, щоб його фотороботи якомога швидше з'явилися на сторінках київської преси. І вдався якось задля цього до зухвалого, мабуть, вчинку. 

   У районі була своя томаківська зірка-співачка Валентина Стус. Працювала вона у місцевому кафе, але пропадала в гуртку художньої самодіяльності районного Будинку культури. Надто любила українські народні пісні і виконувати їх їй вдавалося блискуче. Мінялася обличчям, передаючи усі свої почуття та переживання від того, про що співала. Якось Анатолій Бас мало не три фотоплівки витратив, знімаючи
Валю під час виступу на районній сцені перед земляками. І відібрав навіть не кадр, а шедевр, як говорить і тепер, районної знаменитості. Відіслати його ризикнув у популярний на ті часи столичний журнал «Україна». Однак чи ж надрукують нехай і гарну та одухотворену сільську дівчину з маловідомої Томаківки? 

    Посумнівався та поміркував Анатолій Бас, повагався і зважився
«для гарантії» дописати, наче Валентина Стус, яка на фото, не тільки учасниця сільської художньої самодіяльності, але також і передова доярка колгоспу. У гордій, вимогливій редакції цей аргумент мав спрацювати на її користь.
    Фінал де цієї затії був такий: літаком полетів Анатолій у далекий край за
своєю нареченою Тетяною, коли ж повернувся з нею готуватися до весілля, у Томаківці цілий скандал: на першій сторінці обкладинки часопису «Україна» видрукували портрет зірки сільської самодіяльності. Вказавши, звісна річ, що вона і краща доярка в районі! А тоді ж існував, нагадаємо, райком компартії.
    Його розгніваний перший секретар викликав Анатолія Баса на килим: що ти оце, хлопче, начудив? Кажи, як нам тепер бути? Та побачення з першим секретарем кінчилося миром. Та хто, запитав фотокор районки, бодай хоч щось досі знав про Томаківку? Далі області ніхто й нічого! «Зате зараз усі знають!» - докинув.
   Перший секретар заперечити нічого не зміг. Так що клопоти дісталися тільки несподіваній героїні Валентині Стус. Вона замало не півроку після з усіх кінців отримувала від зацікавлених парубків письмові пропозиції познайомитися і листуватися. Мовляв, сподобалася дуже Валя, запала в душу, а відразу і в серце...
   А чому дивуватися, якщо фотознімок натхненної сільської співачки було
зроблено талановитим фотохудожником? Який тепер підвів і риску під своєю непересічною професійною кар’єрою, видавши унікальну книгу «Світлини мого життя». Щоб узнавали її читачі, в який дивовижний насправді час жило його покоління. З чим «Сільські вісті» вітають Анатолія Олексійовича ще й як свого вірного уже майже тридцятилітнього передплатника і шанувальника.