А йому уже ніколи не вернутися з Майдану

Десять років тому, у січні 2014-го, першим на бруківці Революції гідності у Києві загинув вірменин Сергій Нігоян – двадцятилітній юнак, котрий народився і виріс та встиг закінчити середню школу у нас в Україні. Пропонуємо матеріал, який було написано і вперше опубліковано тоді ж, у 2014-му після похорон героя-українського патріота у його рідному селі Солонянського на той час району,

Майже два кілометри до кладовища на руках пронесло село Березнуватівка у заквітчаній домовині Сергія Нігояна, якого назвало своїм першим за всю історію героєм. І тепер над усе хоче знати, а чи мати-Україна визнає нашу дитину, як висловився голова тутешньої сільської ради Володимир Хрон, за достойного Героя? Адже це гірка правда, що існуючи уже більше трьох сотень літ на українській землі, Березнуватівка досі не мала жодного вихідця, котрий би прославився на всю країну, тим паче щоби на увесь білий світ. А Україна, уже більше тридцяти літ тому здобувши незалежність та далі не в простих перипетіях розбудовуючи власну державність, до цих пір весь цей час єдина на пострадянському просторі уникала крові. Та рано вранці 22 січня у вирі боїв і сутичок на вулиці Грушевського у Києві пролилася перша кров. І доля чи випадок розпорядилися так, що це виявилася кров 20-річного сина вірменської сім”ї  з села Березнуватівка, яке у Солонянському районі на Дніпропетровщині. Уродженець і вихованець глибинного степового села першим віддав своє життя за свободу і гідність українського народу, на які замахнулася теперішня влада.

Та чи такої долі для себе і для свого тоді ще ненародженого сина хотіли Гарегін Нігоян і його молода наречена Венера Будурян, коли восени далекого 1991-го року вони разом приїхали в Березнуватівку з мрією про постійне тут проживання? З Вірменії тікали від війни, котра не на жарт спалахнула тоді в Нагірному Карабасі. Сьогодні убитий горем Гарегін Серьожаєвич каже, що Україну вибрали «для притулку» не випадково. Багато земляків їхніх на той момент встигли уже «сховатися в Україні, і в один голос твердили, що кращої, щирішої і щедрішої країни не знайти». І що «наскільки добрих, привітних  та подільчивих людей більше ніде немає». Як, власне, Венера і Гарегін швидко й переконалися. Бо все той же березнуватівський сільський голова Володимир Хрон розповідає, що «приїхало у село сім вірменських сімей, і ми всіх взяли у наш тоді ще колгосп-мільйонер, дали їм роботу і помогли купити більш-менш пристойні житлові будинки».

І не пригадує Володимир Іванович, який тоді працював механіком у колгоспі, щоб когось з вірмен у Березнуватівці образили чи обійшли чимось – «не чув від них ні скарг, ні нарікань». Далі уточнює, що «й з нашого боку не виникало до вірмен претензій». Працьовиті, сумлінні, безвідмовні і на всі руки мастаки! У них, продовжує сільський голова, «якийсь особливий талант у злагоді й порозумінні жити з людьми». То «і прижилися, і обжилися у селі дуже швидко, майже непомітно, наче знали їх усі ми тут з давніх давен». На мить Володимир Іванович задумується, тепло посміхається раптом і уточнює: насправді спочатку прибуло то лише шість сімей – Венера та Гарегін приїхали молодятами і побралися уже тут, в Березнуватівці. А тільки встиг початися серпень 1993 року, «коли літо зі своїми селянськими трудами по зав”язку сягнуло апогею», у них і знайшовся синок. Якого назвали Самвелом. І якого односільчани-березнуватівці, одразу як став хлопчик підростати, нарекли для себе більш зрозумілішим ім”ям Сергій. І батьки не заперечували – «навпаки, раділи, що їхнього сина їх нові земляки прийняли за свого». Хоч ще ж бо не могли ні знати, ні передбачати Нігояни, що їхній Сергій уже в підлітковому віці раптом по-синівському щиро полюбить українську мову та літературу. Та так, що, уже навчаючись в середніх класах, знатиме їх якщо не краще від ровесників-українців, то і не гірше. А що «захоплено вивчатиме, як мало хто дійсно інший у тутешній школі», це правда. Ми всі пам”ятаємо трагедію, коли від снайперських куль Сергій Нігоян упав на київських барикадах, а П”ятий телеканал показує вражаючу стрічку, у якій живий Нігоян, міцно стискуючи свої кулаки, читає українською Тараса Шевченка: «І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас сила. І воля святая!» То тепер і треба на повен голос сказати, а ще точніше заявити, що і в крайній хаті крайньої вулиці ім. Т. Шевченка великого й розкиданого по два боку від колишньої річечки Грушівки українського села, до якого зараз і регулярним пасажирським транспортом, на превеликий жаль, не доїхати, у вірменській родині виріс не байдужий і до землі, на якій йому випало народитися та жити, і до народу, який став йому рідним та близьким, справжній патріот нашої з вами Вітчизни.

Від цього стає ще страшніше і моторошніше, що а привели нас минулої неділі у Березнуватівку похорони Сергія, якому лише торік виповнилося 20-ть літ від роду. І поки у тісному сільському клубі спочатку священик Вірменської Апостолівської церкви отець Амазан, потім і Української православної  Київського патріархату отець Андріан правили прощальні панахиди і молебни за загиблим, на майдані перед мов розгубленим клубом зібралося не менше двох тисяч людей. Провести в останню дорогу героя несподівано кровавих протистоянь прибули посланці дніпропетровського майдану і вірменської громади на Дніпропетровщині, козацьких загонів обласного центру, Нікополя і Кривого Рогу, десятки і сотні мешканців довколишніх населених пунктів. З”їжджалися не тільки автобусами – приватних легкових автівок зібралося стільки, що для них не вистачило місця на сільських дворах і вулицях, площах біля сільради, школи та виробничих приміщень. Біля мене стояли літні віком жінки і чоловіки, перебуваючи немов в шоковому стані.

--Весь вік прожила у селі, нікуди й ніколи з нього не їздила, а стільки народу у нас бачити не приходилося, -- мовила Лідія Галан, котра, як потім виясниться, живе по-сусідству з Нігоянами.

--Це і в нашу Березнуватівку Майдан прийшов, -- пояснив їй чоловік геть у літах, що тут же назвався «вічним механізатором», а нині «злиденним пенсіонером» Петром Синчуком.

А мені хотілося над усе зрозуміти, як сталося так, що у далекому селі у вірменській родині появився воістину винятково патріотично налаштований юнак, котрий ще до героїчної загибелі зміг стати ледве не візитною карткою чи й окрасою революційного Майдану з-поміж тих, хто за покликом сумління та власних переконань прийшов туди «з низів». Це ж правда: Сергій вирішив сам їхати до Києва, і хоч його туди ніхто не кликав, ніхто там його і не знав, а він не знав жодного однодумця навіть у Дніпропетровську, за лічені дні став одначе відомим ледве не усім майданівцям, мов усі вони на його й чекали там. Хлопця, що день і ніч вартував охоронцем біля Лядських воріт, а у «вільні хвилини перепочинку» допомагав рубати дрова кашоварам, узнали як свого рідного активісти майдану Ольга Микитюк, Марія Драгіна і Марта Шокало, хлопці з Івано-Франківська та зі Львова, журналістка Христина Берданських, художній керівник Черкаського драмтеатру Сергій Проскурня і київський художник  Борис Єгіазарян. Та й відеозапис, на якому Нігоян читає уривок з поеми «Кавказ» Тараса Шевченка не єдиний документ, який увічнив відтепер людину, котрій випала доля першої жертви в борні за українську долю і волю з часів нашої з вами вистражданої незалежності. А фото уже змарнілого, виснаженого боротьбою Сергія, на якому він тримає плакат «Голосом народу говорить Бог», а сам уже схожий на проповідника?! А численні вислови та фрази, мовлені ним, що нині стали майже крилатими?! Скажімо, «Ось побачите, ми свого доб”ємося – головне, зробити це мирно і не допустити кровопролиття!» Або: «Можливо, я наївний, але вважаю, що добро має перемагати зло». Ще  риторично запитував, що «якщо ми самі не будемо боротися за свої права, невже хтось робитиме це за нас?» Нарешті коли уже його запитували, що ж привело хлопця на майдан служити в загоні самооборони, він відповів, як відрізав : «Це і моє майбутнє теж. Мені жити у цій державі!»

Що, все це випадково чи несподівано проявилося в юнака з глибиного села? Звідки взялися у ньому настільки виваженні, зрілі, тверді переконання? Поки лунала й тужила траурна музика над селом, здіймаючись під самісіньке небо, і плакали, не витираючи сліз, старі, молоді і малі його жителі, вдалося коротко, напівшепотом, але ж поговорити з кількома з них. З Володимиром Галаном, котрий «знає усіх тут вірмен, як своїх п”ять пальців», з Григорієм Гуньком, Володимиром Вареником і Миколою Богданом,  з Іриною Півненко, яка вчилася з Сергієм Нігояном в одному класі. Дивовижно, але усі і вони, усі і інші розповідали про Сергія як про рідну та дорогу людину, «яку тут, кого не запитаєте, любили і поважали». Ви не повірите: пророчили йому, виявляється стежину… політичного діяча. Тобі, казали, Сергію «та в народні депутати іти». Він лише усміхався і відповідав, що «досить, що я щирий, як і ви, українець». Ще така деталь: кожен ніби по-своєму характеризував Нігояна молодого, але всі, мов змовившись, відмічали, що «гарячкуватий був, по-перше, а по-друге, упертий чи хай наполегливий, бо дивовижно з юних літ самостійний і  завжди на своєму наполягав». Причому, якщо одні земляки з докором про це говорили, як і про не зовсім хороші риси, то інші вважали їх, навпаки, такими, що «красили хлопця». А остаточно я зрозумів убитого підступною кулею снайпера Сергія (Самвела) Нігояна, коли директор тутешньої школи Юрій Пивоваров показав другий примірник характеристики, котру видали Сергію по закінченню ним 10-го класу. У ній чорним по білому написано: «Наділений загостреним почуттям справедливості і надмірно вразливим власної гідності. Захоплювався спортом, а також історією, особливо свого села, України та Вірменії». Прочитав я оці рядки, і все стало на свої місця. І його однокласниця Ірина Півненко погодилася: Сергій ніколи не дозволяв себе принижувати, а собі інших людей не поважати. І докинула, як поставила крапку: «Він з тих, хто ні друзів, ні Батьківщини не зміг би ніколи продати чи зрадити. З тих, з ким можна ходити в розвідку».

Зі свого боку і Ірина, і багато хто в Березнуватівці запитував уже мене, як же це сталося, що в Україні почали убивати людей, і першим убили нашого земляка-вірменина? Люди тут не вірять, що Нігоян загинув випадково. Певні навпаки, що «його вибрали у першу жертву» і «стежили та полювали, поки не поцілили». Себто з якимось умисним і недобрим наміром, «який покищо нам не понятий, але очевидний». І тепер я погодився, що,убиваючи Сергія, цілком мали підстави розраховувати «на непоправні та до болю трагічні наслідки для Майдану».

Насамкінець ще про одне. Про те, що Сергій Нігоян два курси відучився у коледжі фізичної культури. Але торік мусив його покинути. Справа у тім, що останнім часом, після так званої аграрно-селянської реформи в Україні, його батьки жили не надто кучеряво. Бодай сякі-такі статки з сім”ї зникли. Нігояни так і зосталися у старій благенькій глиняній хатині, яку по приїзду тимчасовою для себе вважали. Ні придбати, ні збудувати згодом нової реформа їм так і не дозволила. От Нігоян-син і відклав навчання, щоби у чужі краї вирушати на заробітки з Нігояном-батьком. І їздили минулого літа та минулої осені. Однак на довший час, себто надійної роботи так їм ніде і не запропонували.

А тепер він і не зможе допомогти батькові і матері. Та не лише у батьків забрали сина, а і в України вірного патріота також. Забрали юну душу і юне серце, які воліли добра для всіх. Не просто убили хлопця – знищили людину, повну благородних задумів і намірів та безліч мрій. Усього, чого прагнув цей юнак, ми уже ніколи і не дізнаємося. Але про дві мрії Сергія, яким уже не судиться здійснитися, ми знаємо. Він мріяв стати актором і обов”язково побувати на батьківщині своїх пращурів у Вірменії. То батько Сергія Гарегін Нігоян воліє тепер, щоб збулася бодай основна мета, задля якої віддав своє життя його син. На похороні він раптом сказав слова, які від нього навряд чи хтось чекав.

--Майдан має вистояти і перемогти, якщо задля цього загинув мій Сергій!

                                                                                                  Микола НЕЧИПОРЕНКО.