КОЧОВЕ СКОТАРСТВО У ХХІ СТОЛІТТІ?

Недавно в багатьох інтернет-виданнях Дніпропетровщини, а що і у

         «Фермері Придніпров’я», так тим паче, було вміщене несподіване

             і трохи як ніби дивне, а насправді майже цинічне повідомлення 

                    про фермера, причому ветеринарного лікаря за фахом,

            Василя Антоновича, який, утримуючи два з половиною десятка

             дійних корів, короткою мотузкою їхні голови за роги прив'язує…

          до передніх ніг. Навіщо? З якої, вибачайте, потреби отаким чином 

        знущається над худобою? Все одно, що винайшов по суті дикунський

               спосіб «путати» своїх корів, аби вони нікуди не розбігалися

      і не розходилися, не тікали, якщо ще точніше. Щось справді, погодьтеся,

    з ненормального, даруйте. Люди у селі обурилися та поширили «новину»

           на всю область. Щоб порятувати беззахисних тварин, деякі з яких

     повідривали навіть свої ратиці. А ми при цій нагоді вирішили нагадати,

               що від справжніх і дбайливих господарів корови не тікають.

________________________________ “Дикі” корови Миколи Севєра

Колись довелося побувати в агрофірмі “Обрій” - це у Покровському районі відома агрофірма у всій Україні. Крім іншого, спеціалізується і на розведенні червоних степових корів. Які дають на рік по 7 – 8 тисяч кілограмів молока. І що цікаво: господарство повернулося до звичного випасу свого поголів”я на луках і по балках, на берегах річки і узліссях соснових борів. “Це вигідно, - переконаний директор фірми Віктор Головко, – бо не треба ніякого “зеленого конвеєра”.

І Віктор Миколайович запросив у степ подивитися на худобу. А там я несподівано звернув увагу, що в череді поміж корів з обрізаними рогами трапляються і з цілими. Як відомо, з міркувань безпеки такого не повинно бути. Може, варто було й змовчати, але я не втерпів і запитав: як же це розуміти?

Головко покликав Миколу Севєра – пастуха череди. Признавайся, наказав, звідки це в нас з необрізаними рогами корови завелися? Той мнеться, переступає з ноги на ногу, але діватися нікуди А це, каже, мої власні. Віктор Миколайович вносить ясність: Севєр дійсно має приватну череду, то з дозволу керівництва інколи пасе її разом з агрофірмівською.

- І скільки ж у вас своїх корів? – Питаю уже пастуха.

- Сам не знаю, - зашарівся Микола. – Може, десять, може, двадцять зараз. Навесні думав, що не більше трьох десятків було. Коли з'ясувалося, що більше сорока. Але давно не рахував...

Погодьтеся, що це дивно – мати цілу череду власних молочниць і не знати, скільки їх. Та найдивніше далі. Якщо ви гадаєте, наче Севєр утримує худобу вдома у стайнях або орендує чи викупив щось на зразок колишнього колгоспного корівника, то помиляєтеся. Його корови живуть на волі. Постійно. День і ніч. Узимку, навесні, влітку і восени. Де хочуть, куди забредуть, де зупиняться, там для них і “дах” над головами, і “годівниці”. Ведуть безприв”язний, дикий спосіб життя. Злучаються і теляться також стихійно. Теляток Севєр “ловить” лише тоді, коли “мами” приводять їх до спільного місця збору. Все відбувається дійсно як у дикій природі. За аналогією з дикими кіньми Пржевальського і цих корів місцеві дотепники нарекли дикими коровами Севєра.

Микола ніколи не переймається й заготівлею кормів для своїх корів. До приморозків вони самі знаходять поживні рештки на полях. Ті ж кошики соняхів або кукурудзяне бадилля, бурякову гичку. Згодом коровам вистачає соломи в скиртах по степу та гіллячкового корму у лісі. Поїдають і сухостій трави. Підніжної поживи всюди, зрештою, удосталь та вистачає. І коли їсти хочуть, то знаходять – голод не тітка. А прихистком від холодів і морозів, від вітрів служать лісові гущавини або закутки балок.

На місця зустрічей, які “міняти не можна”, приходять лише для того, щоб подоїтися. “З цим ми чудово справляємося, - посміхався Севєр. – Дружина, дві дочки, які “працюють” у режимі підмінних доярок, і я. Та й нікому іншому наші корови не дадуть себе видоїти. Чужому краще і не підходити, триматися подалі від них!”

- І не пропадають? – Допитуюся. – Адже Дібрівський ліс поруч, в ньому вовки водяться...

- Бог милує. Трапляється, що котрась заблукає. Але рано чи пізно знаходиться. Страшніші люди. Були охочі виловлювати моїх корів і здавати на ковбаси. Та останнім часом пропаж не помічаю. Просто мої корови навчилися не даватися чужакам у руки і захищати себе. Хто осмілиться їх зайняти, хай спробує потім ще втекти. От для цього я й не зрізаю їм роги!

- Подібного “експерименту” ніде більше в усій Україні певно не знайти, - прокоментував Віктор Головко. – Як зооінженер, мушу сказати: вважається, що корови, які поїдають мерзлі підніжні корми, не спроможні виношувати телят і навіть приречені на загибель. А виходить, що це не зовсім так...

__________________________ І острів “скарбів” Володимира Козиря

Не міг я не написати про незвичну череду Миколи Севєра. Написав і опублікував в одній з місцевих газет. А тижнів через два телефонний дзвінок з агрофірми: у нас переполох. У вихідні без попередження в господарство завітав академік УААН, професор, доктор сільськогосподарських наук, директор (на той час) Інституту тваринництва центральних районів України Володимир Козир. А завітавши, не полінився пішки пройти степом не менше десяти кілометрів. Щоб неодмінно зустрітися з пастухом Миколою Севєром. Зустрівшись же, довго з ним бесідував. Все випитав про “диких” корів. Як почуваються, як себе ведуть? – і т.д. “Чи не влетить нам за цю довільність на горіхи?” – запитували мене з агрофірми.

Я до Козиря. А він усміхається. І на повному серйозі запевняє, що несподіваний досвід Севєра для нього як знахідка. Володимир Семенович уже багато літ займався дослідженнями з утримання худоби на волі. З максимальним використанням природних пасовищ. Або ще інакше називає це маловитратною технологією вирощування м”ясних порід великої рогатої худоби.

І для початку розповів про випадок з власної практики. Навесні далекого 1959 року випускник сільгоспінституту Козир молодим зоотехніком потрапив у колгосп “Перемога” Синельниківського району - в село Діброва на березі Дніпра. А там якраз неприємність: рівно на сотню півторарічних телиць напав лишай. Як від нього намагалися порятувати худобу? Відпрацьованим моторним мастилом розчиняли солідол, брали квачі – і нумо змащувати вражені лишаєм місця. Однак помагало, як мертвим припарка.

- А я знав, що лишай загоюється під пекучим сонцем, - говорить Володимир Семенович. – Точніше, що від сонячних променів гинуть його спори. І запропонував “авантюру”...

Трохи нижче села посеред Дніпра майже стогектарний острів. Плаский і порожній, як бубон. Піщаний. Від спеки на ньому не сховаєшся. Лише по периметру колом обрамлений неширокою смужкою зелені. Така-сяка трава, далеко не лугова. От пропозиція Володимира Козиря і зводилася до того, щоб переправити баржею на острів усіх хворих телиць. І залишити їх там на все літо. На виживання. Що буде, те й буде. Одначе їм майже капець. Деякі уже і на ногах не стояли.

- Голова колгоспу вагався, не відразу зважився, - пригадував Володимир Семенович. - Боявся гніву високого начальства і “оргвисновків”. Але потім ідея йому «сподобалася». Це ж бо сховає подалі від «сторонніх» очей ушкоджених страшними виразками телиць!

Спочатку до худоби на острів навідувалися мало не через день, далі – рідше. Згодом роль “наглядачів” виконували місцеві рибалки. Які на човнах причалювали до острова. Доповідали, що телички вичухуються. Що багацько поміж них уже і нівроку почувають себе. Та й з берега було видно, як на долоні, що худоба не надто страждає.

- А восени ми ледве виловили тварин, - закінчив свої спогади Володимир Козир. – Прудкі, дужі і бадьорі. Хтось обізвав їх “спортсменами”. Вгодовані по зав'язку, аж лискучі. І ніяких слідів від лишаю. Шерсть чиста, гладенька. Вважайте, що колгосп задарма, надурничку виростив тоді сто голів прекрасного молодняка!

Однак пройшло немало часу, поки на початку 80-х років минулого століття Козир, уже очолюючи науково-виробниче об'єднання з розведення худоби, за всіма правилами провів експеримент. Мета його була виробляти яловичину в умовах, наближених до природніх. Щоб не відгодовувати худобу в приміщеннях і на прив”язі чи в загонах, підвозячи лафетами зелену масу. Або ганяючи щодня тварин туди-сюди степом – кілометрів п”ять-десять до випасів і назад. В даному разі підібрали понад 400 гектар неугідь. Знайшлися такі: балки, пагорби та схили, порослі деревами і кущами. Напередодні залужили їх, засіяли різнотрав'ям. В тому числі злаковим – житняк, кострець, вівсяниця, осока, лисохвіст і тонконіг. Плюс озиме жито, люцерна і кукурудза. Розчистили всі джерела і струмки, відкривши “постійнодіючі” водопої. Розставили й годівниці з кухонною сіллю та іншими мінеральними “добавками”. Нарешті обгородили, поділивши на три окремих сектори. І навесні, у травні, випустили туди три гурти молодих телиць та бичків м”ясних порід.

- І що ви думаєте? – Запитує Володимир Козир, щоб відповісти: - Худобі відразу припала до вподоби воля. Паслася з 3 годин ночі до 7 – 9 ранку. Після ховалася від спеки у лісосмуги. Лиш пополудню знову виходила на пасовища. А з 11-ї вечора і до 3-ї ночі відпочивала на відкритих ділянках. В темноті у посадки не лізла. Воду телички і бичечки пили, коли бажали. На паші чередою майже не трималися. І за всіма ними постійно приглядали тільки сторожі...

Жодна тварина не захворіла, підводив риску Володимир Козир, жодна не потерпала в негоду. Уже на початку червня скінчилося линяння. А восени, коли поставили на ваги, з”ясувалося, що в середньому на добу приріст живої маси кожної сягав від 610 грамів до 1 кілограма. Погодьтеся, у м”ясному скотарстві за традиційними технологіями такі показники обходяться в ого-го які витрати. А тут природа розщедрилася на усі сто відсотків!

___________________________________________ Далі  буде?

Згодом же Інститут тваринництва центральних районів УААН, котрий очолював Володимир Козир, запатентував винахід. Пов'язаний з виробництвом яловичини за маловитратною, ресурсозберігаючою технологією. З цілорічним і максимальним використанням природних пасовищ і довільних умов утримання тварин. Опікався цими дослідженнями заступник Козиря, кандидат сільгоспнаук Сергій Олійник.

- Мова справді про вирощування м'ясних порід телиць і бичків на природі, без їх прив”язу чи й захисту у приміщеннях, - розповідав Сергій Олександрович. – А ще і при постійному та безперешкодному доступі худоби до всіх кормів, в тому числі і тих, якими підгодовували.

Експеримент здійснювався і у дослідному господарстві “Поливанівка”, що поблизу Магдалинівки. Тут відгородили чималий шмат “дикого” степу і засіяли його еспарцетом, райграсом та іншими травами. Хоч обладнали і кільканадцять годівниць, в які регулярно закладали переважно грубі корми на зразок сіна чи силосу. Телиць та бичків випускали «на волю» порізно у восьмимісячному віці. І тримали літо, осінь та зиму – до повної “зрілості”.

До речі, я поцікавився, чи не переїдали тварини, допадаючись до поживи в годівницях, якої “неміряно”? Чи не “обдувало” їх потім? Уявіть собі, ні. Коли існує постійна гарантія не залишатися голодними, у телиць та бичків пропадає бажання “напихатися від пуза”. Тим паче за умови, що “снідати”, “обідати” чи “вечеряти” можна, коли заманеться. Влітку у спеку тварини віддають перевагу спочинку у тіні і переходять на вечірньо-нічний цикл “полювання”. А осінні чи й зимові випробування не страшні, поскільки подбали про обладнання майже природніх затишків і схованок.

Потім ще в одному дослідному господарстві – в “Руно” Криничанського району – приступили до вирощування 7 – 8 місячних бугайців за “дикою” технологією. Тут зуміли засіяти так невгіддя бобово-злаковими сумішами, що урожайність трави сягала 15 – 20 центнерів на гектарі – цілком достатньо для ситої годівлі. Але й сконструювали оригінальні самогодівниці для концкормів. Огорожі ж навіть пересувні – щоби рухатися на більш “соковитіші” місця. Де попередньо закладалися страхові запаси додаткової поживи.

Я тут знову поцікавився, а як же з прибиранням гною? А ніяк, сказали, себто ніяких проблем. Де-інде місця “стоянок” підсипалися соломою, то їх раз на рік доводилося чистити, вивозячи рештки геть. Оце і весь клопіт. На іншій території природа справлялася сама.

Ще Сергій Олійник розповідав таке. В давні-предавні часи велика рогата худоба не визнавала не тільки постійних стойбищ та тирлувань, а й стадного способу життя. Відтак “вожаків” поміж нею не було. Це знали ще степові кочівники, ті ж скіфи, котрі, як відомо, займалися скотарством. І те знали вони, що тварини, як і люди, є сильні та дужі, нахабні, а є слабкі і ніби безвольні, безхарактерні. То у корівниках або й загонах на зразок літніх таборів сильні пригнічують слабких. І слабкі пасують та не набирають максимальних кондицій. Відтак і худобі “колективізація” не йшла на користь. А на волі зовсім інакше. Тут кожна худобина дістає можливість незалежно ні від кого і собі на втіху “розвиватися”.

Звідси і суто господарсько-економічні результати. Якщо виробництво одного центнера яловичини за традиційними технологіями виливалася в 20 – 30 людино-годин трудозатрат, то за ощадливою на природних пасовищах не більше, ніж в 2 – 3 людино-години. Що для теперішнього фермерського способу на селі цілком доречно. Стосовно ж суто енергетично-ресурсних витрат, то вони на 70 – 80% нижчі. За методом Козиря-Олійника “додатково створена вартість” складала 50 і більше відсотків. Як той казав, різниця є, і велика.

Ось чому науковці переконанні, що їхні напрацювання неодмінно повинні отримати продовження і застосування. У конкретній практиці, ясна річ. Це, скажімо, неймовірно вдячна царина для малого та середнього бізнесу на селі. Як і для одноосібників та приватних селянсько-сімейних господарств. Зараз на Дніпропетровщині стільки невгідь, свідчить Сергій Олійник, що на них можна вирощувати й відгодовувати 30 тисяч голів худоби м”ясних порід на рік. Так може варто згадати напрацювання дніпропетровських вчених, повернутися до них, щоб взяти на озброєння? А то як здійснили у нас аграрну реформу, а Інститут тваринництва, який очолював Володимир Козир, недавно ліквідували як такий, що наче не потрібен, то про ідею та можливості «кочівної» відгодівлі худоби одразу забули. Володимир Семенович дотепер вважає, що даремно. Необачно. Нерозумно, якщо хочете. Чуєте, шановні фермери?