МОКРЕ ЦЕ ДІЛО - СУХИЙ ЗАКОН

                        (ІЗ ВЕСЕЛИХ СПОГАДІВ ПРО НЕДАВНЄ МИНУЛЕ)

Свого часу мені довелося бути свідком одного з «приватних» приїздів у місто свого народження, ще у Дніпродзержинськ, тобто, тодішнього дорогого і всіма гаряче любимого Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва. Повезли його і у прокатний цех Дніпровського металургійного заводу, де він у молоді роки починав свою трудову кар'єру. А там раптом робітники чи то з власної ініціативи, чи за підказкою місцевих «вождів» поділилися з високим гостем «сенсаційною» новиною: у їхньому цеху недавно створено первинну організацію… товариства тверезості. Щоб, мовляв, не пити прокляту оковиту, навіть і не пригублювати. Літній віком прокатник слідом трохи ніяково, однак від імені, ясна річ, усього робітничого класу ще й запропонував Леоніду Іллічу запровадити в СРСР «сухий закон». А то, сказав, від горілки багато ж бо горя – страждають сім'ї, в першу чергу жінки, діти та батьки, страждають і суспільство та трудові колективи і підприємства.

- Та ви що, хлопці! - напівжартома «обурився» раптом Брежнєв. - Не інакше, як хочете посварити мене з народом? Щоб народ розгнівався на мене, анекдоти про мене почав складати, чи як?

Гримнув сміх, і на цьому розмова про тверезий спосіб життя скінчилася. Я ж веду ось до чого: багато хто ще пам'ятає, як згодом, у травні 1985 року, з'явився таки Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про посилення боротьби з п'янством та алкоголізмом», який і назвали «сухим законом». Пам'ятається, точніше, що затія ця дуже швидко обернулася провалом. Дурниць та всіляких засторог понавигадували скільки, що тільки викликали все той же сміх, а то й глум та роздратування. Так щиро заходилися боротися з пиятикою, що дійсно з народом розсварилися.

Згадайте безалкогольні весілля – хіба не абсурд? Директор однієї сільськогосподарської науково-дослідної станції у нашій Дніпропетровщині не послухався – видав доньку заміж за традиційною тоді «програмою». І що ви думаєте? Мого знайомого, відомого тоді фейлетоніста Михайла Кавуна – прізвище навмисне змінюю – заставили «розбити» в пух і прах директора в обласній газеті. Далі чоловіка звільнили й з посади. Одначе директор на ті часи знаменитого Всесоюзного інституту кукурудзи Валентин Циков не злякався нишком забрати талановитого вченого своїм заступником у Дніпро. Так він і перебрався в обласний центр. А в цього вченого та був ще менший син. Минув якийсь час, і приводить цей менший додому розчервонілу дівчину-красуню. Оце, тату й мамо, каже, моя Клава, яку я полюбив. Ми хочемо побратися. Тато по-батьківськи й запитує синову наречену, хто ж вона, якого роду-племені?

- Вчуся я в університеті, буду вчителькою, як і моя мама, - говорить дівчина. – А мій тато працює в газеті, ви про нього, мабуть, чули – він відомий фейлетоніст Михайло Кавун…

Отакий сюрприз доля піднесла. Проти волі дітей же не підеш. І мусили тепер звільнений з суворою доганою у компартійній обліковій картці вчений та войовничий фейлетоніст разом думати й гадати, як по-людськи справити весілля, щоб обом на пару не загриміти «під фанфари». Але чи тільки таке було? У Дніпропетровщині у трудових колективах навіть проводили «з'їзди алкоголіків» - аби ніби у хвіст і в гриву «проробляти» тих, хто ловився на зловживанні спиртними напоями. Практикувалися такі «з'їзди», зокрема, на знаменитій колись «Дніпрошині».

Або якось приїхав я у знаменитий колгосп на ювілей його голови, а там таке враження, наче у колгоспі ніколи й раніше не пили, а зараз не те що не п'ють, а й не нюхають. На горілку табу! Сухий закон! І навпаки – у Павлоградському районі з тріском виганяють з роботи голову найзаможнішого колгоспу тільки за те, що його підсобний цех, як тоді казали, спеціалізувався й на виноробстві. При цій нагоді весь СРСР мав змогу читати фейлетон «Бормотуха на чорноземі»! Бо його надрукувала тоді грізна компартійна газета «Правда». Ви не повірите: буквально через пару років у всесоюзному професійному журналі «Журналіст» - виходив колись такий в Радянському Союзі - можна було прочитати статтю із претензіями на дуже глибокі науково-дослідницькі узагальнення, ніби «горбачовська перебудова і особливо гласність» у нашій партійно-радянській пресі почалися фейлетоном у «Правде» «Бормотуха на чорноземі».

Його автор, Віталій Черкасов, на ті часи уже палкий поборник тверезого способу життя і перший, хто на весь Союз РСР розтрубив про перше товариство тверезості, котре виникло у нас, якщо мене пам”ять не підводить, в Інституті «Дніпродіпрошахт», перед колегами пишався цим фактом з іронією, але коли треба було, коли у колі компартійних діячів, то з гордістю. Як тим, за що слід його поважати й цінити. Ще інший наш спільний колега якось не стерпів і при ньому ж майже йому у вічі кинув: «Та ти носишся зі своєю «Бормотухою», як із орденом на грудях!»

Черкасова нині уже немає серед нас. З Дніпропетровська він вимушено (але на те була уже зовсім інша причина) перебрався аж у Волгоград, де став працювати власкором газети «Социалистическая индустрия», і там помер. А про покійників або хороше згадувати, або нічого. Та нічого, як на мене, поганого я не скажу про нього, якщо тепер уточню: в оте тверезе товариство Віталій «вляпався» через проблеми зі своїм здоров'ям. Це коли лікарі категорично заборонили йому вживати спиртне. Раніше він не належав до тих, хто міг відмовлятися від чарки. Часто жартував, що згоден – пити дуже шкідливо, навіть категорично не можна, але ось похмелятися – обов'зково!

От я з ним як познайомився? Ще працюючи у Харкові кореспондентом популярної в Радянському Союзі газети «Комсомольська правда», Віталій Федорович приїздив у Дніпропетровськ на звітно-виборну конференцію обласної комсомольської організації. А я працював тут власкором «Молоді України». І сталося так, що перший секретар вирішив обом нам разом дати своє велике інтерв'ю. Розмовляли ми з першим не менше двох годин. Бесіда скінчилася пізно увечері. І коли настав час прощатися, Черкасов і сказав, як відрізав:

- А тепер познайом нас із людиною, якій доручаєш годувати нас і поїти...

В ресторані уже мені несподівано запропонував «на спір, що ти мене не переп'єш». Я, слово честі, й не сперечався. Згадаю тепер тут лише один інший випадок, який стався, коли Віталій працював кореспондентом головної газети Союзу РСР уже у нас в Дніпрі. Якось близько першої ночі хтось почав дзвонити і стукати у мою квартиру. Причому, явно наполегливо, без перестану. Ніби щось страшне трапилося і я маю миттю вилазити з ліжка. Дзвонитимуть, поки не відчиню, коротше. І я підводжуся, навіть не питаю, хто там, і швидко відчиняю. На порозі – Віталій Черкасов. Добряче напідпитку. В руках тримає коробку цукерок і пляшку коньяку. З посмішкою на обличчі радісно, як це може тільки доволі нетвереза людина, повідомляє:

- Конфеты жене, чтобы не  сердилась, а я пришел к тебе поговорить о судьбах русской интеллигенции. Хотя какая нынче у нас интеллигенция?! Гнилая! К черту интеллигенцию! Предлагаю поговорить про Чайковского. Про Чайковского и его танец маленьких лебедей…

І пройде кілька літ, настане знаменита епоха боротьби з алкоголізмом, і мені з Черкасовим довелося говорити про неприємність, у яку потрапив дуже поважний і воднораз ввічливий, інтелігентний і приязний чоловік – директор на ті часи ще одного-єдиного у Дніпропетровську книжкового видавництва «Промінь». Він поїхав у Київ на всеукраїнську нараду книговидавців. Вона тривала там до самісінького кінця дня. З «балу» учасникам наради довелося їхати відразу на «корабель» - на залізничний вокзал. І на вокзалі директор «Променя» разом з колегою - здається, з Харкова - знайшли де «перекусити». Зрозуміло, взяли і по сто грам коньячку. І тільки-но випили – тут як тут наряд міліції. Хто такі і що собі дозволяєте?

Санкції настали миттєво. Не знаю, які стосовно харківського директора, а стосовно нашого дніпропетровського – наступного ж дня вранці найбільші, котрі тільки могли бути. Адже попередили, що, прибувши з Києва,  на роботу він може не поспішати, оскільки звільнений. Бо як може керувати настільки важливим ідеологічним «фронтом» чоловік, котрий в той час, коли партія і уряд рішуче розгорнули непримирену боротьбу з пиятикою і алкоголізмом «на знищення», дозволяє собі розпивати спиртне на столичному вокзалі у всіх на виду»?! Одначе після обіду викликали на роботу, оскільки відбудуться партійні збори: поступила з обкому команда виключити його й з партії.

До речі, майже аналогічна пригода сталася згодом не просто з двома моїми колегами, а і з близькими товаришами, з котрими довелося працювати молодим в комсомольській обласній газеті «Прапор юності». З Володимиром Балинцем та Миколою Ульянченком. Та обидва вони на момент появи Указу про боротьбу з алкоголізмом працювали в обкомі партії. І одного разу разом поїхали до того ж Києва у якихось суто службових справах. В одному номері і поселилися в готелі ЦК Компартії України. В якому після роботи дозволили собі за зачиненими дверима готельного номера трішки «розслабитися». Все б нічого, але Ульянченка «понесло»: готував він якраз до друку свою першу книжку оповідань, і тут, у київському готелі, у нього раптом виник сюжет чергової новели, найшло натхнення хапатися за ручку, а чистого паперу то під рукою катма. Не довго думаючи та довго не вагаючись, Микола Павлович спустився вниз до адміністраторки попросити бодай кілька  аркушів. Як там він просив, як поводив себе – нам, його приятелям, ніхто не розказував. А тільки ранком наступного дня черговий «швейцар» готелю (а в таких готелях чергували, як правило, колишні кадебісти-відставники!) подав доповідну, наче «жилець такого-то номера перебував у нетверезому стані і варнякав та заважав працювати адміністратору».

Погодьтеся, то була не скільки доповідна, стільки донос. Балинцю, котрий «залетів» явно «за компанію», і Колі Ульянченку, уявіть собі, збиралися навіть пробачити. І треба було статися, що не в якусь іншу газету, а в «Правду» «доброзичливець»-анонімник якийсь послав гнівний допис про їхній обурливий і ганебний вчинок, не гідний працівників обласного партійного органу. А підписався ну дуже «оригінальним псевдонімом» - П. Ушкін. Себто Пушкін – так читалося. Так що про «мирний» фінал не могло уже бути речі. Дякувати Богу, що хлопців з партії не виключили, а «понизили» - працювати повернули у пресу.

Отоді й відомий наш поет Віктор Корж і прокоментував цю «пригоду». «Мокре це діло – сухий закон», - з посмішкою сказав він у колі журналістів. І докинув більш серйозніше, що ще й слизьке та небезпечне. А далі дивувався та радів, що «а на моїх колег поетів і прозаїків, на щастя, ніхто не доніс, як виїжджали вони у села читати хліборобам вірші, гуморески і оповідання». Хоч тільки трохи більше місяця після появи у травні антиалкогольного Указу минуло, як славні дніпропетровські літератори дійсно ризикували цілою купою «попасти під гарячу руку». Зрозуміло, що у кінці червня чи на початку липня в області починалася інша боротьба – так звана боротьба за хліб. Себто хлібні жнива – косовиця ранніх зернових. А здавна була заведена традиція, що у цей час місцеві майстри слова – інженери людських душ! - бригадами вирушали до селян і  на токах, біля комбайнів у полі комбайнерам та всім і іншим жниварям читали власні твори. Надихали тобто селян на трудові подвиги, покращували їм настрої – і так далі, і тому  подібне.

Одна з таких «бригад» рушила, настільки я пригадую, у Криничанський район. Весь день вона гастролювала по степах – в поті чола також помагала молотити хліб та іншу пашницю. За рекомендацією ж з райкому вечеряти цей десант привезли у найвіддаленіший колгосп «до ставка за глухою посадкою» – отож за лісосмугою, де рідко ступала людська нога. Оскільки побутувала думка, що «письменників, як і артистів, і медом не годуй, а дай їм випити», то накрили «поляну», якій нині й найвишуканіший ресторан міг би позаздрити. Може, на кожну письменницьку душу по пляшці горілки і не було, але ніби ж бо достатньо, «щоб хлопці не обижалися», як наказав колгоспний парторг. Певно, парторг винахідливо - на всяк випадок - схитрував: сам з десантом чародіїв натхненного слова не залишився, а «відповідальним приставив до нього комсорга колгоспу». З погрозою, що «ти ж дивись там, не підведи!»

І комсорг не підводив, поки горілка лилася «неміряно». І поки закуски вистачало на всіх. Тільки  ось яка прикрість трапляється у подібних випадках: і те й інше має властивість швидко закінчуватися. А хлопцям-письменникам як на біду мало! Що робити, як бути? У «глухій» посадці чимось подібним точно не розживешся. Послати когось в село комсоргу було боязко. Та слати й куди – сільмаг давно зачинився, а продавщиця тітка Людмила «такий товар тепер вдома не тримала»! І тоді наш комсорг знайшов єдино можливий і реальний вихід: заїхав з веселою компанією, котра горіла від нетерплячки ще випити, до себе додому, де прихопив власні – домашні – запаси спиртного. А щоб було чим заїдати, повіз у дім своїх батьків. Бо знав, що у матері «завжди наварено і напечено». Що вона «завжди має чим почастувати і несподіваних гостей». Так хлопці-літератори потрапили під грушу у затишному сільському дворі. Одначе знову аналогічна халепа швидко повторилася. Правда, з тією різницею, що чим заїдати, у матері колгоспного комсорга ще було, а ось що випити – домашніх запасів самого комсорга не вистачило. А гості посумніли знову, втратили настрій настільки, що «порядок, якого вимагав від комсорга парторг, як вітром здуло з їхніх облич».

І тут батько комсорга, який зрозумів, що сина треба виручати, підозріло почав м'ятися. Ніби як мав для «все ніяк ненапоєної» компанії приємну вість, та чомусь не зважувався її оголосити. І це була правда. Інженери людських душ, як дійсно називали в радянські часи радянських «геніїв»-літераторів, не помилялися. А батько комсорга потім зізнавався, що йому «якось ну невдобно» – незручно тобто – було пропонувати «поважним людям – відомим письменникам! – таке смердюче питво».  Але ще трішки пом'явшись та повагавшись, він таки сказав: «У мене то є ще що випити, але чи будете ви його вживати? Бо це, хлопці, самогон».

- Ура! – закричали на все село письменники так, що справді загавкали там і тут собаки по дворах. – Чого ж ви мовчали!?

- Та як пропонувати письменникам, котрі, мабуть, до коньяків звикли, - мовив батько комсорга, - смердючий самогон-первак, який я ще не очистив…

- І хто це вам сказав про коньяки? – Заволали гуртом поети й прозаїки місцевого пошибу. – Хіба ми не люди, як і всі? Ми також п'ємо усе, що горить! Та ще первак! Що може бути краще первака? Наливайте!

- А Горбачов же розпорядився, - несміло озвався сільський чоловік, - що з пиятикою пора зав'язувати як зі злом…

- То не Горбачов, - заспокоїли дядька письменники, - то Єгор Кузьмич Лігачов з такою ідеєю вистрибнув, як Пилип з конопель. І ви скажете, що розумного він батька син?

- От ваш син, - похвалив при цій нагоді хтось із гостей, - розумного батька має! Факт!

Після цих слів уже ніяких сумнівів не виникало, що самогон також напій  хороший. А той, хто розповідав мені цю історію, не уточнював, весь чи не весь його, наявний у батька комсорга запас, видудлили майстри слова. Сам я тепер думаю, що ввесь. Бо яка може бути невіра, що дніпропетровські таланти не подужали його до останньої краплі?

Якось же один мій колега-журналіст і за сумісництвом теж прозаїк-новеліст, пізно увечері електричкою повертався з відрядження – із П'ятихаток. Там його прямо з ресторану посадили у потяг. Наступного дня вдома, виспавшись із дороги, цей мій знайомий зрозумів, що має похмелитися – так «розвалювалася» його голова. Згадав, що лишалося у нього три тодішніх карбованці. Яких у ті часи ще вистачило б похмелитися. Став ритися в кишенях, шукаючи троячку. Рився-рився – немає. Як вітром видуло. Заходився вивертати кишені - таки немає, хоч плач.  Вивернув лише папірець якийсь. У великому трансі розгорнув його. І зрозумів, що то… фінансовий документ. Котрий засвідчив, що учора в електричці за безквитковий проїзд «зайцем» він заплатив три карбованці штрафу.

І останнє: у тому ж П'ятихатському районі якось і мене пізно увечері на електричку проводжали у Дніпро. Але не з вокзалу, а з якогось кілометра на перегоні. Із села, у яке завела мене тоді журналістська доля, сюди було ближче. А на цьому блочку лежали складені залізничні шпали, на них сиділи два куми – п'яні далі нікуди. Намагалися заспівати, та нічого в них не вийшло. Коли це один кум другому виголосив свою «промову».

- Та ви, куме, не дурний же, давно могли б замінити Пантелейовича. Який з нього бригадир? Пхі, а не бригадир! Ні риба, ні м'ясо! Ума ніякого! – говорив, а язик у роті заплітався. -  От ви, куме, друге діло! Запхнете його за пояс, як миленького, і пікнути не дасте! А чого вас не ставлять бригадиром – знаєте? О, а я знаю! Бо не партійний ви, куме! Так що збирайтеся, завтра вранці разом їдемо в райком поступать у партію. Без неї нам достойної путі не буде! Тому ідемо зараз спати, щоб завтра бути свіжими, як оці огірочки, яких уже у нас не зосталося…

І хлопці підвелися та, підтримуючи один одного, подибали у казарму, що була на цьому залізничному зупинковому пункті. Чи згадали вони наступного ранку, коли продерли, вибачайте, свої очі, куди збиралися негайно вирушати, я й по сьогодні дуже сумніваюся.