ПЕРЕПИС КОРІВ, СВИНЕЙ, КОНЕЙ І ТАК ДАЛІ

Зрозуміло, що ніхто ніякого перепису свійської худоби і тварин у нас не влаштовував. Та у цьому й потреби немає.  Від тих пір, як в Україні запровадили практику ідентифікації усієї сільськогосподарської живності, яка утримується у всіх формах догляду за нею чи її використання, на будь-яку дату статистика вам точно назве загальну кількість справді корів, свиней та коней, і навіть кіз та овець. Кому б вони не належали – аграрній фірмі чи аграрному підприємству, одноосібнику, селянському чи фермерському господарству. Головне, щоб були, образно кажучи, «приписані» - взяті на облік, як цього вимагає нинішнє законодавство.

Так от, щойно повідомили ці дані станом на 1 січня нового 2023 року. І маємо наразі в Україні таким чином перш за все великої рогатої худоби 1 мільйон 975 тисяч 890 голів. Запевняють, що перераховано до останньої ще живої 31 грудня минулого року голови. Найбільше нараховується у Вінницькій, Полтавській і Черкаській областях.

Тепер щодо свиней. Їхнє поголів'я на даний момент сягнуло 130 тисяч 884 голови. Тут попереду всіх Сумська, Львівська і знову  Полтавська області. А за загальною кількістю третіми після корів та свиней ідуть, якщо хочете знати, такі творіння, як вівці. Єдиний державний реєстр повідомляє, що їх в Україні нині 327 тисяч 260 штук. Передусім в Одеській, Хмельницькій та Закарпатській областях. Далі кози – 44 тисячі 663 голови. Переважно, ясна річ, у селянських, присадибних та індивідуальних господарствах. Причому наче тримають кіз найбільше селянські родини старшого і похилого віку. Особливо у сільських дворах та селянських господарствах знову в тих же Одеській та Львівській, і Київській областях.

Нарешті окремо про коней – тяглової і трудової сили, якій колись давно, поки не з'явилися «коні залізні» з сотнями кінських сил у своїх моторах, не було заміни у селах. Цікаво, що коли брати окремо винятково приватний садибний та одноосібний сектор, то якраз у ньому й спостерігається приріст. Сьогодні коней селяни тримають не мало і не багато - 18 тисяч 176 голів.

Та коней хоч по дворах у людей і прибавляється, одначе на них далеко тепер то не заїдеш і не поїдеш. Як раніше у колгоспах «посаду» чи «професію» конюха заміняла горда професія просто тракториста, а надалі і механізатора широкого профілю, так і зараз ті селяни «на коні» насправді, у яких у дворах не конюшні, а гаражі з «колесами». Себто з автомобілями і на гірший випадок з потужними мотоциклами чи чимось подібним. Лише в першу чергу коровам та свиням то заміни немає і не знайти. Адже споконвіків для селянських сімей в Україні корови правили за годувальниць. Є корова – завжди є на столі і для дорослих, і для дітей молоко, сметана, вершки та вершкове масло, кисляк та сир. А вже про свиней зовсім годі і говорити: як українцям прожити без сала, тобто майже національного продукту харчування? Без обов'язкової щорічної свіжини, кров'янки та начинених ковбас і ковбика й поготів не прожити…

До чого ми ведемо? А до того, що весь час вести достеменний і наче реальний «перепис» передусім, звичайно, худоби та свиней – це добре, але замало. Результати невтішні і все гірші та гірші – ось в чому біда. Колишній директор Інституту тваринництва південних регіонів нашої України, доктор сільськогосподарських наук і академік Української академії аграрних наук Володимир Козир за підсумками першої ще по суті десятирічки земельної реформи, а точніше у 2003 році, писав, що «чисельність великої рогатої худоби в порівнянні з кінцем 90-х років на Дніпропетровщині скоротилася в 7 разів, окремо дійних корів аж в 11 разів». І далі: «Свиней же в 6 разів, овець в 54-ри, птиці в три рази стало менше». І всім же зараз зрозуміло, що процес згортання поголів’я худоби і свиней від тих пір не те що не припинявся, а ще й наростав.

Якщо за даними того ж академіка В. Козиря на початок 2004 р. рівно половина колишніх і новоутворених господарств усіх форм власності фактично звели нанівець тваринницьку галузь, то нині й поготів мало охочих нею займатися. Сподівалися, наче виручить приватний суто селянсько-домашній сектор. Не заперечуємо, сплеск був. Багато селянських сімей за рахунок корів виживали. Поки реформа не почала їх, селян, самих виживати зі своїх насиджених гнізд. За приблизними лише, на жаль, підрахунками, уже за роки нинішнього століття у селах у 5 - 7 разів скоротилися череди домашніх корів. І враження таке, що на скільки люди менше по села тримають тепер годувальниць, нікого це не цікавить, ніхто цього  й знати не хоче…

То що ж чекає українське село? Є у нас знайомий ветеран Олександр Степанович Яценко, котрий живе у селі Маломихайлівка колись Покровського, а нині Синельниківського району. Він немов підвів риску для цієї публікації.

-Колись говорили, що коли немає у селі дитячого садочка та бодай початкової школи, значить, не стане незабаром і села, - нагадав Олександр Степанович і продовжив від себе: -А не буде у селянських дворах і сільських господарствах кому мукати, бекати, мекати, хрюкати, кукурікати і кудкудакати, не стане кого слідом й носити у дитячі ясла та водити у дитячі садки, а далі кому і в школи ходити.

І зітхнув насамкінець Олександр Яценко, що сумно усе це, шановне панство! Адже дожилися, мовляв, що гній і перегній, щоб удобрювати землю, уже на вагу золота. За тонну гнояки, чуєте, ладні віддавати якщо не півцарства, то живого коня точно.