НАВІЖЕНІ, або Історія-притча про те, до якої біди призводить часом нав'язлива пристрасть копичити гроші

       Цю пару уже немолодих людей я раз, потім вдруге, втретє побачив на
одній з автобусних зупинок. Їздив якось улітку часто на вулицю давньої
заводської забудови до знайомого, і щоразу бачив там чоловіка та жінку. Люди
туди-сюди снували, чекали і їхали кудись, а вони сиділи на зупинці і гомоніли
тільки між собою та весело сміялися, як малі діти. Хоч зовсім і не смішним
було те, про що гомоніли. І ні на кого не звертали увагу, як наче ніхто поряд
для них не існував. А розповідали і розповідали одне одному, що вони сьогодні
разом снідали і що будуть вечеряти, в що зодягалися чи будуть зодягатися,
куди ходили чи підуть, що бачили чи хочуть побачити – і сміялися, сміялися,
сміялися. Однак воднораз не можна було не помічати, що очі в обох якісь
блискучі і то злі, то колючі, то наївно-розчулені і незахищені, то часом майже
дитячі. А на обличчях сліди знервованої і дратівливої втоми.
- Навіжені вони обоє, - тихо зашепотіла біля мене якось жінка, угледівши,
що я в пів-ока скоса позираю на дивну пару. – З глузду тобто з”їхали, розум
втратили...
        Виявилося, чоловіка і жінку, як і їхню трагічну історію, знала тамтешня
вся вулиця. І мій знайомий, до якого я їздив у справах, знав також. З жінкою він
давно колись навіть в одному цеху на заводі працював. Так от, побралися Марія
і Петро – назвемо їх лише іменами, бо прізвища чи прізвищ ніхто й не пам”ятав
– уже в зрілому віці. І всі, хто їх тоді знав, в один голос казали, що Бог нарешті
звів рідні душечки. Знайшли нарешті одне одного, так вони були схожими між
собою. І характерами, і звичками, і особливо метою життя.
      Марія, власне, перший раз виходила заміж геть молодою. Вона ще школу
кінчала, коли померла її мати. Батько швидко привів другу, і мачуха незабаром
вижила з дому не по літах дорослу дівку. Отак Марія опинилася на заводі і в
старому гуртожитку. Тут її і здибав не першої свіжості парубок, який привабив
дівчину передусім тим, що мав уже однокімнатну квартиру. Цим показався
Марії надійним. Насправді ж вона дуже помилилася. Чоловіком розгуляним
виявився, навпаки, парубок. І не сімейним, і не хазяйським. Щоб нести все в
хату та вити своє гніздечко, такого прагнення у нього не було. Як і гроші, хоч
заробляв їх і не погані, не трималися в хлопця. Сипав ними наліво й направо,
пропивав з дружками і майже нічого не приносив додому. Марія надто старалася
“переробити” чоловіка, перевиховати на свій лад – аби складав ту копійку до
копійочки! - але було уже, мабуть, запізно. Хоч кілок йому на голові теши, бо
він своєї вів. Недаремно кажуть, що горбатого лише могила виправляє.
           Швидко стало ясно, що й гуляти, волочитися за незаміжніми дівками та
молодичками надто звик, а також пити понад усяку міру. Що не день, приходив
напідпитку, якщо не п”яним зовсім. Ще добре, якщо опівночі, а частіше лише на
ранок. Тільки тепер Марія і розпізнала, якого поля ягода її чоловік. Що необачно
поспішила вона ускочити в халепу. А потім сталося таке: Марія завагітніла і

перелякалася на смерть від здогадки, що трапилося це, коли чоловік був добряче
напідпитку і прийшов до неї майже силоміць. Це ж дитина може народитися
розумово неповноцінною! Не довго думаючи, молода жінка, як її не вмовляли,
зробила аборт. Після якого лікарі сказали, що дітей у неї, на жаль, більше ніколи
не буде...
         То чи від гніву лише за це на чоловіка, чи за все те, що він не виправдав її
надій, але вигнала Марія свого милого з його ж квартири, як ото її раніше
вигнала з батьківської мачуха. І зуміла так повернути розлучення, кілька разів
перед тим викликаючи дільничого міліціонера утихомирювати розперезалого
“забіяку”, що квартиру відсудили Марії, і ніщо вже не допомогло її колишньому
“негіднику”.
          З цих пір життя жінки змінилося кардинальним чином. Точніше, набуло
того сенсу і способу, якого вона й воліла. Марія кинула завод, бо платили, як на
її думку, замало, натомість влаштувалася прибиральницею аж у дві невеличкі
контори, а за “сумісництвом” ще й двірничкою в сусідній ЖЕК. У вільний же від
усього цього час кінчила курси крою та шиття, і в неї напрочуд почало виходити
з пошивом жіночого одягу. Несподівано й для себе Марія стала на всю округу
знаменитою майстринею зі святкових суконь – старшокласницям на випускні
вечори та бали і нареченим на весілля. Заодно самотужки навчилася пекти
неабиякі торти, і їх теж аж бігом замовляли на іменини. Це ще було у ті часи,
коли в крамницях і магазинах путнього мало лежало на прилавках. То головним
чином діставали по блату з-під прилавків.
            А Марія на кожен день, коротше, мала клопотів по зав'язку. Їй ніколи
вгору було глянути, не те що довкіл себе, зате кожен день отримувала свіжу
копійку. Це її радувало та втішало більше від усього. Те, що тиждень гульк, а в
гаманці - червонці. Складала їх до купи, як коштовні камінці, але вдома берегти
не ризикувала – раз у раз відносила в ощадкасу. І так вечорами жінці на самоті
було приємно і лоскітно на серці, коли вона і гортала, і до грудей прикладала ту
ощадну книжку!
           Отак і повелося у Марії з дня на день, з місяця в місяць, з року в рік. І два,
і три, і десять років. Не зчулася, як непоборна сверблячка складати й копичити
грошенята взяла у ній верх, ніяких інших бажань не залишивши. Сама вона
чогось надто вишуканого за своє життя так і не зносила, зате шила іншим
чудесні обнови. Ясна річ, що приміряла й на себе: о, як гарно, як личить! Та таку
красуню обома руками схоплять і відпускати на захочуть! Але не зараз, потім –
щоразу своє майбутнє і благополуччя вона наче відганяла і відкладала на кращі
часи. Ось коли розбагатіє та заживе нівроку настільки, що багатьом-багатьом і
не снилося... А покищо Марія ходила в сякому-такому непоказному, аби нікому
не кидатися у вічі. І в харчуванні була неперебірливою: хліб, каша та вода, от і
вся її була їда. Щоб дозволити собі солодощів чи кусень жирного м'яса – зась.
        Мріяла лише, що купить колись цілу гуску, засмаже її з яблуками і з”їсть. Тож
ще прийде час і їй розкушувати, але зараз на ощадкнижку скласти б побільше...
Світ багато уже розмірковував над тим, чому деякі люди в усьому собі
відмовляють, живуть, як старці, зате громадять і громадять гроші в “панчоху”.
Марія ж над цим не замислювалася. Їй здавалося, що інакше просто й бути не

може. Точніше – не повинно бути, якщо маєш клепки в своїй голові. Подруга, з
котрою працювала ще на заводі і тепер зустрічалася вряди-годи, сміялася над
нею. Ти, Маріє, казала в очі, і озирнутися не встигнеш, як все минеться,
пролетить, зостануться лише болячки, то і з великими своїми нагромадженнями
нікому тоді не станеш потрібною. Одначе Марія її не слухала, навпаки, над нею
сміялася: а це, мовляв, ми ще побачимо, знадоблюсь комусь чи ні. Ти ж он уже
зараз, признавайся, заздриш мені! Е-е, і не заперечуй подруго – є чому заздрити!
           І коли сорок неждано-негадано стукнуло, наче усміхнулася жінці доля.
Дійсно треба було статися, що зустріла чоловіка, як крапля води, схожого на неї.
Одружувався чи ні Петро раніше, ніхто, правда, не пам’ятав. Достеменно відомо
було єдине: і він усі свої роки байдики не бив. Теж вдався на усі руки мастаком,
а особливо мав хист до зварювальних робіт – отримав навіть право на особисте
клеймо. І десять чи й більше літ поспіль “годував” комарів та не вилазив з боліт
Заполярної Півночі і Тюмені, де прокладалися газові і нафтові трубопроводи. І
де такі електрозварники, як Петро, цінувалися на вагу золота. Платили добряче,
тисячі, що по тих часах дуже багато, так Петро і у відпустки на “велику землю”
не їздив. Намагався якомога більше заробити. Не пив, не гуляв і марно не
тринькав заробленого. Щось справляти на себе з одягу або взуття також не
знаходив за потрібне, «оскільки у тайзі і тундрі немає перед ким гоголем
вишивати”.

              То як нарешті добрався «на велику землю» додому, і зустрів він
Марію. У мене, хвалився їй, грошей кури не клюють – озолочу. Та Марія його
остудила: не хвастайся, я також наскладала чимало. Однак поки обоє ми ще при
здоров'ї, заспокоюватися рано, рідненький ти мій. Адже гроші люблять гроші,
гроші тільки до грошей і йдуть, гроші тільки багатих і не обминають – не знав
хіба? Чи не згоден?
       Може, воно й інакше повернулося б, може, Петро з іншою метою вертався
додому, але і тут, у Дніпрі, виявився раптом затребуваним на розхват. Це ж бо
припало на той період, коли мода якраз пішла мурувати за містом не “дачки”, а
котеджі-хороми. На два-три поверхи та з підземними “бункерами”, автономним
опаленням та металевими гратами і огорожами. Газоелектрозварник Петро на
цілих три роки “набрався” замовлень, і не викисав з них ні взимку, ні влітку, ні
восени.
         - Нічого, потерпи, не стільки терпів, - підбадьорювала чоловіка Марія. – Я
ось, дивись, уже і вінки похоронні клею – ідуть за милу душу. На нещасний руб
дешевше пускаю, і беруть, хапають аж бігом у мене...
Петра, власне, уже не доводилося переконувати, що все ще мало. І що
поки є можливість, треба гребти й гребти. А там настане час, заживуть вони з
Марією, як у Бога за пазухою. Раз чи двічі дозволивши собі невеличкий
перепочинок, мріяв з жінкою, що й вони пристойний дім обов”язково за містом
змурують. І автомобіль придбають звичайно, морозильну камеру... Що ще там з
розкоші?
  - І заведемо хазяйство, - підхоплювала Марія. – Кури, гуси, індики. А з
городу буде своя і картопелька, свій огірок та помідор, своя цибулина...
- Цього тільки й не буде! – раптом “сердився” Петро. – Хату і машину
купимо, щоб нарешті пораювати, це однозначно. А довбатися у землі не станемо

– у нас грошей вистачить, щоби не тужити, а жити в достатках, щодня їсти і
пити від пуза, спати на перинах і маніжитися на сонечку. Ясно?
- Авжеж, - охоче погоджувалася на цей раз Марія і докидала свій “жарт”: - І
шоколади будемо їсти день і ніч, люблю я їх, часом так кортить накупити, та
покищо зась, ха-ха!
Якось же жінка ледве не похлинулася від захоплення і щастя. “Це ж
скільки у нас з тобою на двох грошенят, Петрику? – Затягувала штори на вікнах,
наче в них хтось міг підглянути, і діставала з шухляди свою ощадкнижку. –
Давай порахуємо. Петрику, давай, хіба тобі важко... Ось твоя книжечка, можна, я
перша в неї зазирну? Боже мій милий, невже скільки? Невже це правда? А якщо
їх скласти сотнями, ні, десятками, яка купа вийде?”
           А незабаром громом серед ясного неба для Марії та Петра і сталося те, що
їм не могло привидітися і в найжахливішому сні. Петро саме чи не в останнє
найнявся “варити помістя” – справжнісінький палац ну геть за шалені гроші, - як
у тоді ще Радянському Союзі все пішло-полетіло шкереберть. Ще ж ніби
вчорашні рублі незбагненно раптом перестали бути рублями. Зовні все ще ті, але
вже нічого не варті, як папірці чи обгортки-фантики. Марія спершу своїм
розумом і збагнути не могла, що ж воно скоїлося. І не вірила в те, про що всі
навколо говорили. Вона ледве діждалася Петра з “відрядження”.
      - Ти чув, що з грошима зробили? – Напала на чоловіка як шалена. – Я
місця собі не знаходжу, третю ніч не сплю, кому не скажу чи кого не спитаю –
тільки либляться чи плюються... То побігли мерщій в ощадкасу, розузнаємо усе,
поки не пізно...
       Виявилося, що уже пізно. Знецінилися радянські рублі, і чи не вперше
зрозуміти мусили чоловік та жінка, що це воно таке - інфляція. Ще в ощадкасі
Марія, мабуть, і втратила глузд. Вона вийшла з неї і до самісінького дому вила
на всю вулицю так, що зупинялися перехожі. “Людоньки добрі, як же це так, -
волала, - що моє життя коту під хвіст і у діряву панчоху, чи як?” Хтось
намагався заспокоїти або збагнути, про яку діряву панчоху жінка кричить. І вона
охоче пояснювала, що про ту, в яку все життя складала гроші. Які тепер
пропали. А Петро мовчав, як у рота води набрав, і тільки біля ганку мовив:
“Почекай, це все брехня, такого бути не може”. Петро “сам не собою” став,
певно, уже вдома. Адже увечері, коли Марія все ще голосила на весь під”їзд,
хтось із сусідів подзвонив до них у двері - в чому річ, кінці-кінців, яка біда-
халепа у вас зчинилася? Петро спокійно пояснив, що ніякої біди немає, і Марія
не кричить і не плаче, а співає і штопає носки-шкарпетки – що тут не ясного?
             Наступного ж дня вранці уся вулиця уже знала, що Марія та Петро стали
навіженими. Бо вони рядочком сиділи на автобусній зупинці і весело сміялися,
намагаючись заспівати якусь пісню. Що, як незабаром погодилися сусіди, і не
дивно. Приїжджала кимось викликана двоюрідна Маріїна сестра зі Львова і
призналася: в Марії та Петра разом лежало на ощадкнижках ніби цілих 490
тисяч тодішніх радянських рублів. Майже пів мільйона! Котрі, ясна річ, враз на
прах перетворилися. Правда, якась жінка, яка у тій ощадкасі наче працювала,
пізніше заперечила, що не 490, а ще й більше тисяч на сто, та яка різниця: в обох
випадках великі, погодьтеся, дуже великі на ті часи гроші. Яких ох як шкода,

коли вони зароблені були майже здичавілим і каторжним трудом, а тепер щезли
назавжди. Адже хоч і обіцяли пізніше вернути, однак же у новому перерахунку...
            А я, дізнавшись цю історію, спочатку і не збирався про неї писати. Схожа
вона, як мені здавалося, на притчу, котра чимось обов'язково повинна бути
повчальною. Але чим? Що не в грошах щастя – це вже давно звісно. Що всіх їх і
не заробиш, і з собою не забереш, бо в домовинах кишень немає, а жодної навіть
копійки, власне, на тому світі і не треба - скільки про це можна як воду у ступі
товкти?
         Ще я думав так, що сьогодні, коли навкруги ми з одного боку розвели
страшенну й суцільну бідність, а з іншого на порожньому місці розбагатіли
поодинокі “щасливчики” і, даруйте, бандити, ця історія-притча не буде
правильно сприйнята читачами. Швидше скажуть, що нас всіх навіженими
поробили. В межах всього колишнього Радянського Союзу навіч не лише світ
перевернувся...

          Однак для розумних, збагнув врешті-решт я, ця історія не мине безслідно.
Вже надто забагато з'явилося поміж нас жадібних нині багатіти за будь-яку ціну
і до немислимих та нестямно-фантастичних меж. Жадібність не дає спокою, і
багато хто сприймає її за теперішній спосіб життя. Забуваючи про те, що аби
достойно і пристойно жити, мільйони насправді не потрібні. А щоб потім
підвести підсумок свого життя, зовсім не важливо, мав ти мільйони, тисячі чи
тільки сотні. Хто тільки грошима вимірює своє життя, для того на тому світі
нажиток рівний нулю. Тому, як на мене, дуже схоже, що Марія і Петро сміялися
отак, як вони сміялися і сміються зараз, сміялися і сміються далеко не останні.