Розповідаємо про феномен Панаса Мирного, його творчість і життя під прикриттям, достойне щонайменше Агента 007.

   Джерело: "Метінвест медіа".

   Найбільше й найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота схованка людського духу, його багата скарбниця, у яку народ складає своє давнє життя і свої сподівання, розум, досвід, почування.

   Курний шлях, що тягнеться від Кобищан до Полтави, вже не раз бачив цього чоловіка. Ставний, хоч у віці, простий чорний костюм влітку доповнює звичайним солом’яним брилем. Здалеку неуважний або далекий від української літератури спостерігач міг би сплутати його з Михайлом Грушевським: така сама розкішна борода, благородне обличчя, елегантні окуляри… Але, звісно, то не він, а статський радник Панас Якович Рудченко рішуче прямує до міста. Що ж веде його туди? Точно не азартні ігри чи бали, котрі так ваблять інших чиновників. Наш герой, начальник першого відділу Полтавської казенної палати, кавалер ордена Станіслава ІІ ступеня, ордена святої Анни ІІ ступеня, святого Володимира всіх ступенів, не саме охочий до чиновничої кар’єри. Тож сьогодні він залишив удома ненависні нагороди – разом з пафосною золотою табакеркою, інкрустованою діамантами. І поспішає до театру, де вже невдовзі виступатиме його близька подруга – Марія Зяньковецька. Настільки близька, що, на відміну від пронирливих царських жандармів, знає: Панас Рудченко та невловний письменник Панас Мирний – це одна й та сама людина. Так-так, та сама, яка зараз прямує курним полтавським шляхом на прем’єру. А скільки всього йому довелося пройти до цього… Про це й поговоримо.

                Тихий хлопчик з великим майбутнім

   Починається наша історія 13 травня 1849 року, коли в родині освіченого миргородського бухгалтера народилася третя дитина. З ранніх літ хлопчик, охрещений Афанасієм, сильно відрізнявся від забіякуватих сільських дітлахів: мав тихий норов, не терпів чвар та обожнював Шевченка. Знав напам’ять майже весь «Кобзар», а замість гамірних ігор з однолітками міг годинами сидіти на пагорбі, милуючись краєвидом та думаючи про щось своє. Без сумніву, на любов до рідного слова вплинули й родинні традиції. Через багато років ровесниця письменника Олена Пчілка розкаже про них так:

   Діти виростали в близькім товаристві слуг, на лоні простого українського життя. Тим-то українське слово, українська пісня, українські звичаї оточали й Панаса Рудченка змалку. Часто заходили і в їх господу кобзарі, лірники; вони грали дітям «Чечітку», «Щиглика», а всім – пісень поважніших.

   Попри напружене матеріальне становище, батьки Панаса зробили все, щоб він здобув якісну освіту: навчався спочатку в Миргородському парафіяльному, а далі – в Гадяцькому повітовому училищі. Однак дитинство швидко закінчилось: пішовши стопами батька, у 14 років Афанасій починає працювати помічником бухгалтера. Роботу не те щоб любив, але виконував завжди сумлінно, уважно, чим здобув повагу колег і керівництва.

   Непривітне воно само по собі те сидіння з дня у день над столом, те брязкання на щотах, те поставлення усяких сведєній та відомостів, само тоді уїдається у серце, а коли ж нема хіті того робить, коли робиш заради шматка хліба, – о, яке невеселе і тяжке таке життя!

   Довгі роки служби єдиною відрадою для Панаса служила, як він сам те називав, «літературна писарщина». Особливу пристрасть мав до фольклору – охоче допомагав старшому брату збирати українські казки та чумацькі пісні. Цей досвід дуже допоміг у становленні письменника: пізніше навіть на офіційній роботі Панас Рудченко не розлучався із зошитом, у який записував нові для себе прислів’я та приказки.

          Кохання й журба симфоніста української прози

   Ще одна річ, яка об’єднує Мирного та Бонда – патологічні невдачі в сердечних справах. Перше кохання прийшло до Панаса Яковича в 16 років. Покохав письменник не абикого, а місцеву панночку, Олену Олексіївну. Так 21 травня 1865 року на сторінках його щоденника з’явився ось такий запис:

   Моє серце якось аж зраділо і неначе всміхнулося, як почуло, що Олена Олексіївна приїде. Ні, я таки її любив, тільки цього ніхто не знає і не відає, та й лучче, – ніхто й не насміється.

   Звідти ж знаємо, що вже на той час писав багато, старанно – і навіть мріяв показати обраниці один з перших примірників поеми «Безталанна». На жаль, не склалося: чи то через нерішучість, чи з інших причин здобути прихильність дівчини молодому письменнику так і не вдалося.

   У моїй душі плач, і досада, і туга…Надворі так хороше, весело, сонечко світить, – а мені не одрадно… Так якось тяжко та важко, з рук усе валиться, ніщо не миле, не любе. Хоч би закохатися в кого? У кого ж? Де тут є така, щоб покохала моє серце? Нема її! Та, мабуть, і в цілім світі немає. Моє серце – мій ворог!

   Утім, час минав, розбите серце письменника поволі гоїлося. Наново зібрати його допомогла проста дівчина-наймичка, яку сам Панас Мирний у своїх нотатках називає не інакше як «В». Але й цьому зв’язку не судилося протривати довго: попри обопільну симпатію, обраниця вела досить приземлений спосіб життя, не бачила жодного сенсу в освіті та не зуміла розділити творчі поривання письменника. 

   Фінальним ударом у вервиці особистих нещасть стала зрада пасії. Не оцінивши спроби Панаса дати їй освіту та вивести в люди, дівчина закрутила стосунки з солдатом-москалем і назавжди зникла з життя Мирного. Засмучений численними невдачами, молодик заповзявся присвятити себе творчості – і протягом кількох років створив чимало знакових творів, які й до сьогодні вважаються вершиною української класики.

               Перші кроки в літературі

   А тепер давайте дещо відступимо від справ сердечних та подивимося, як велося українському письменникові в умовах царату. А велось, треба сказати, непогано: кар’єра йшла тільки вгору, та й вище керівництво не обділяло увагою. Панас Рудченко одну за одною отримував престижні відзнаки та підвищення, і вже ні в кого не виникало сумнівів, що зліт його буде стрімким та плідним. Ось тільки літературній діяльності робота в державній установі аж ніяк не сприяла. А все тому, що в рік, коли 14-річним юнаком Панас вступив на службу, було видано сумнозвісний Валуєвський циркуляр – документ, який забороняв видавництво книжок українською мовою. Тому й фольклорні розвідки, які Мирний дбайливо формував разом зі старшим братом, врешті були видані російською. У 1869 і 1970 роках світ побачили дві збірки українських народних казок, а за ще за чотири роки – «Чумацькі народні пісні». Звісно, науковою працею Рудченко не обмежувався: повертаючись увечері з роботи, діставав зі сховку художні рукописи рідною мовою. Нерідко засиджувався за непростою працею аж до світанку.

   Не маючи змоги друкуватись на батьківщині, письменник надсилав рукописи до австрійського на той час Львова. Так у 1874 році на сторінках львівської «Правди» під псевдонімом Мирний з’являються його перші твори: вірш «Україні», нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» та оповідання «П'яниця», а 1877 року в Женеві видають повість «Лихі люди». Завзятий, не полишав спроб публікуватись і на рідній Наддніпрянщині. Щоправда, марно, бо саме тоді цензурний наступ на українську мову продовжив Емський указ – розширена версія Валуєвського циркуляра. Тож закінчений у 1875 роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» до друку так і не дійшов – вигулькнув аж за п’ять років і теж у Женеві.

           По Фройду: Мирний і його «Повія»

   За 40 років плідної літературної праці Панас Мирний написав 718 оригінальних та перекладних поезій, 9 драм, 69 великих та малих прозових творів, 40 прозових уривків без назв – усього понад тисячу творів. Утім, прижиттєве визнання письменник заслужив більше якістю, ніж кількістю, адже левова частка його праць довго залишалася невиданою. Зокрема, феномен письменника в тому, що період його творчості припадає на час становлення науки психології. Бувши людиною освіченою, Панас Мирний одразу ж упіймав цей тренд і першим в українській літературі почав застосовувати нові способи пізнання героя – внутрішні монологи, сновидіння, рефлексії та спогади про дитинство. Такий підхід приніс неабияку славу. «Хіба ревуть воли…» став першим в історії України соціально-психологічним романом, а «Повія», крім того, що викривала несправедливість та утиски щодо українського селянства, підійняла важливу, хоч і непопулярну на той час, тему жіночої емансипації. Попри те що образ героїні зібраний з реальних жінок (пам’ятаєте дівчину, що проміняла Мирного на москаля?), жодної зневаги до неї ви тут не знайдете – лише глибокий сум та біль за загубленим життям молодиці.

                 Письменник під прикриттям

   Зосередивши у своїх руках чималу владу, Панас Якович Рудченко взявся за становлення української культури. Зокрема, з 1875 року активно співпрацював з підпільним гуртком «Унія», підтримував тісний зв’язок з Коцюбинським, Лисенком, Старицьким, Лесею Українкою та іншими діячами. З 1905 працював у редколегії журналу «Рідний Край» – мабуть, одного з найпомітніших видань свого часу, яке публікувало твори українських митців, аж поки не було заборонене через неблагонадійність.

   На той час Панас Мирний уже був відомий у Полтаві незгірш за самого Рудченка. Влада підозрювала, що таємничий митець мешкає в місті нелегально, тому раз за разом проводила обшуки, наміряючись запопасти його зненацька. Найбільш ризикованим видався для Мирного 1914 рік, коли, не маючи снаги терпіти, він написав гостро критичну статтю про заборону царатом вшанування пам’яті Шевченка. Різка та щира, публікація стурбувала владу. Як наслідок – весь 1915-й у місті проводилися обшуки. Не оминули навіть посадовця Рудченка. На щастя, жандарми пішли ні з чим: служаки просто не додумалися зазирнути в ящик для зберігання сала, де він переховував рукописи. Уявляєте, який конспіратор?

    Ні, не хочу тієї слави, їй-богу, не хочу. Вся моя слава – Україна.

   Іронічно, що весь цей час особа письменника була відома досить широкому колу людей. Знали про неї і Лисенко з Пчілкою, і Коцюбинський, і навіть знайомий лікар Рудченка, якому Панас писав в одному з листів:

    ...багато моїх знайомих знають, хто такий «Панас Мирний», але я за життя свого не хотів би рекламувати свого прізвища, серйозно вважаючи себе негідним тих прославлянь, які створилися навколо імені Мирного.

   За все своє життя письменник порушив конспірацію лише раз, на прем’єрі вистави за п’єсою «Лимерівна». Кажуть, коли захоплена публіка почала скандувати «Автора! Автора!», він так розхвилювався, що встав і вийшов на сцену, забувши про все. Ото був фурор! Потім ще довго доводилося відмовляти журналістів від наміру написати матеріал про загадкового митця. Та Мирний їх, звісно, переконав, лагідно повторюючи:

   Про те все облиште думати тепер. Хай як умру, то і псевдонім розкриють, і біографію напишуть, і портрети змалюють. Якщо тільки все це буде потрібне. А тепер, на мою думку, усе це лишнє.

                         У родинному колі

    Велика справа потребує чимало часу та сил. Однак Панасові Мирному пощастило, як небагатьом: уже в старості він став свідком перших кроків незалежної, бунтівної України, яку так любив і якою пишався. Крах царського гніту зустрічав у родинному колі, в будиночку, який придбав лише в 1903 році. Довкола невеличкої садиби росло чимало яблунь та груш, з плодів яких сам робив варення – частувати друзів та родину. В листі до Марії Заньковецької так розповідав про родинне гніздечко:

   Хоч і далеченько від города, зате серед саду зеленого, на підгір’ї пишному примостилася і рада-радесенька прикрити вас і від спеки сонячної, і від гаму, і кіптяви городянської. Приїздіть, будь ласка.

   А найбільше щастя – що замешкав там не сам, а з коханою дружиною, яку зустрів уже сорокарічним. Кохав її шалено, а вона подарувала йому трьох синів. Садиба, до речі, збереглася й досі та понад 80 років працює як музей – ще й один з найавтентичніших в Україні. Тож якщо трапиться побувати в Полтаві, обов’язково зазирніть і пригадайте талановитого митця, який поклав життя, щоби збагатити нашу культуру та вирвати Україну з-під російського гніту.