Тридцять п”ять літ тому, у 1989-му році останній солдат колишнього Радянського Союзу залишив Афганістан. Для наших хлопців закінчилася війна у моторошних горах чужої країни, яку незабаром назвуть безглуздою. Москва на весь світ признається, що введення в Афганістан “обмеженого контингенту радянських військ” – фатальна помилка. У Дніпропетровську на Набережній древнього Дніпра наперекір ще існуючим компартійним вождям відкриють перший на теренах усієї зникаючої уже супердержави-імперії пам”ятник землякам, котрі загинули в жовтих вітрах під пекучим афганським сонцем. І на рідному дніпровському вітрові чарівних степів запалять чотириста двадцять шість свічок – рівно стільки, скільки сюди додому вернулося вихідців з області у цинкових домовинах. І ось зараз, коли диявольська москва і вся її русня затіяла ще більш божевільну та цинічну і теж безглузду війну на знищення незалежної України, коли щодня гинуть і не вертаються живими у рідні села, селища і міста українські хлопці на нашу думку є потреба і навіть обов’язок нам згадати загиблих юними земляків наших в горах Афганістану. Адже досі колишня країна зі столицею, яка зветься москва, досі не пояснила, навіщо відібрала життя і українських юнаків-солдат та в чому полягав їхній інтернаціональний обов”язок, виконувати який відправила вн а виконувати, не питаючись їх батьків. Як і зараз відверто уже фашистська путінська росія до цих пір фактично до пуття ясно не поянила, задля чого вона вдерлася в Україну, окупувала її землі і убиває, знищує та тероризує український люд. Все вигадує, бреше і викручується. Хоч нам тут вже давно зрозуміло, що спокою її не дає те, як ми краще живемо від неї і на відміну від неї близькі світові та Європі.

РАНІШЕ Ж, ПОКИ везли з Афганістану домовини у міста та села Дніпропетровщини без права їх тут відкривати, було табу, щоб про це говорити й писати. Гіркої правди боялися і не хотіли знати. А особливо про те не поширювалися, що послали дітей своїх же людей на не потрібну смерть. Мовчки, тихо, прикушуючи язики, а то й намагаючись, аби швиденьки і по-можливості без зайвих свідків та церемоніальної ходи ховали юнаків, котрі, власне, нічого ще й не встигли здійснити у своєму житті, крім як бути наче щиро покликаними Вітчизною на службу, натомість нею ж підступно посланими виконувати свій ніби інтернаціональний обов”язок богзна куди.

Але чи справді мовчки та таємно ховали? Довелося у ті роки стати свідком не одного привезеного “чорними тюльпанами” похорону в сільських районах області. Виходило так: куди було не поїдеш і коли не приїдеш, всюди почуєш напівшепіт: “У нас сьогодні похорон цинкового гробу”. Не раз на власні очі бачив: усе село проводжало в останній путь свого вихованця-солдата. Проводжало і плакало, ридало, умивалося слізьми. Не можу забути, як на кладовищі у Царичанському районі промовляв сивий чоловік, на грудях якого брищало десятків зо три орденів і медалей. “Гідні похорони потрібні не мертвим, -- говорив він. – Гідні похорони потрібні нам, живим. Щоб ми, значить, пам”ятали”. І всюди люди запитували, в чому ж провина їхніх дітей, навчених змалку старшими вірити рідній державі, і чим винні вони, батьки цих дітей, які вчили їх любові до Батьківщини?

Це, мабуть, і не так, але складалося враження, що найбільше гинуло в Афганістані сільських хлопців. І вже точно, що сільські тоді були виховані і батьками, і вчителями набагато сумліннішими та свідомішими, ніж їхні міські ровесники. Хай вибачають зараз ті, хто не поділяє такої точки зору чи думає й зовсім навпаки, але факт залишається фактом: юнаки, які виростали у сім”ях одвічних селянських трудівників, відрізнялися своєю вихованістю. Наше село і в другій половині минулого століття, як і споконвіків, народжувало фізично сильних та дужих, благородних і одержимих, духовно багатих і щедрих, красивих, характерами добрих і порядних, єством та внутрішнім світом достойних дітей. Генетичний фонд патріотів і лицарів, носіїв кращих національних рис і чеснот зберігало та відтворювало таки передусім українське село. Воно виколисувало тих, ким згодом ми пишалися і прирощували свою славу. А комуністичне керівництво колишнього Радянського Союзу у випадку з примарною спробою навести свій лад у несвоєму суспільстві цим безсоромно й цинічно скористалося. І не переймаючись аніякими гризотами совісті, розпорядилося молодими хлопцями, як пилякою, пущеною за вітром.

У сім”ї Дарини Михайлівни та Миколи Петровича Струків у селі Андріївці Широківського району виростало троє дітей. Дві дочки – старша Олена і менша Наташа, -- а між ними синок Коля. Гордість і радість, надія батьків. Служив він в Афганістані танкістом. Заряджаючим гармати. В бою гранатомет моджахедів пробив танкову броню і тяжко поранив Миколу. Та він, і стікаючи кров”ю, продовжував подавати снаряди. Помер, коли бій уже скінчився. А мати вдома у день похорону цинкової труни стала інвалідом першої для нас безглуздої війни – у неї трапився серцевий напад. Не витримало материне серце. Лікарі навіть не сподівалися, що вона виживе. Від народження Дарина Михайлівна була оптимістичної вдачі і над усе вірили у щасливу зорю свого сина. Матері снилося і Бог казав, що її Микольці судитиметься неабияка доля. Вона в цьому ні на йоту і не сумнівалася.

А Надії Петрівні Шаповал у село Гупалівку Магдалинівського району син Володя у першому ж листі написав: “Я уже за річкою, все може зі мною трапитися, то я дуже прошу, тебе, мамо, якщо щось справді трапиться, не переживати і не хвилюватися – обіцяй це мені”. Надія Петрівна тепер рве на собі чуб: “Не інакше, як Володя передчував біду. Навіщо я його відпустила?” Натомість рядовий і кулеметник Юрій Федосеєв за два неповні роки написав звідтяля додому аж 321-го листа. І в жодному не скаржився та не нарікав на долю, не натякав на можливість найгіршого. Але хіба матері тепер від цього легше? Вона й понині картає себе за те, що сама не передчула загибелі сина “смертю хоробрих при штурмі ворожого укріпрайону”.

Тетяна Терентіївна Чорна, доярка тодішнього радгоспу “Чаплинський”, що у Петриківському районі, останньою в селі дізналася про загибель її сина Віктора. Уже все село знало і плакало, а їй сказати ніхто не зважувався. Жінка прибула навіть на вечірню дойку. Лише тут директор радгоспу підійшов до неї і, відводячи очі убік, мовив: “Терентіївно, треба їхати зустрічати...”. Або така ще історія: дев”ятнадцятилітній Олександр Увлахович з села Василівки Солонянського району поліг від рук “духів” 5 березня 1980 року. Матуся його ж – теж Тетяна Терентіївна, до речі – останнього листа від сина одержала 7 березня. Так, з ніжним привітанням з жіночим святом. З побажанням щастя, здоров”я та добра. Від тих пір мати мало не щодня перечитувала цього листа: “Дорога моя, здрастуй! Ти не можеш уявити, як мені хочеться додому. Треба побувати так далеко, щоб зрозуміти, хто такі для тебе батьки. Мені часто ввижається, відчувається навіть у роті на смак домашній борщ зі сметаною і твої вареники з сиром. Ще часто хочеться напитися нашої води з колодязя”.

ЯКИЙСЬ ЧАС Я, відвідуючи там і тут села Дніпропетровщини, записував міні-новелки та етюди-спогади про хлопців, котрі зовсім юними, вважай підлітками – вісімнадцятилітніми – пішли з дому і не повернулися живими. Як ось старша сестра полеглого Олександра Удовицького з села Благовіщенка Ірина Матияка розповідала: “Може, й добре, що не дозволили відкривати цинкову домовину. Мама до цих пір надіється, що поховала не Сашу. До цих пір не вірить, що він поліг, чекає й виглядає його до цих пір. Але стала печальна, як згасла свічка. Батько ж посивів за одну ніч після похорону”.

-- Я знала, -- говорила у селі Зелений Гай на Криворіжжі мама загиблого сержанта Васі Кражана Ганна Семенівна Кражан, -- що несправедливо це, коли батьки хоронять дітей. Але не знала, і нікому іншому бодай не знати, наскільки це й страшно. Я теж померла разом з сином...

І далі розповідала, яким він хлопцем був. Слухняним, чемним. До дорослих завжди вітався. Любив поратися в садку. Ще школярем на одному дереві сам навчився прищеплювати по кілька сортів яблук і груш. За приклад іншим одноліткам ставили і в селі Червона Воля П”ятихатського району Сергія Костирю. Повірили відразу батьки рядового Віктора Косовщука, вихідця з Новопетрівки Широківського району, що міг загинути він так, як розповіли солдати, котрі привезли його домовину на батьківшину. У бою біля кулемета розгубився новобранець. “Ану геть звідси в укриття, салага”, -- підповз до нього Вітя і схопився за кулемет. А через мить ворожа куля влучила йому в самісіньке серце.

“Зростав вольовим, наполегливим і з твердим характером”, -- пригадувала про Олександра Карандаша в Синельниківському районі його перша вчителька Людмила Михайлова. І про кожного, ким там і тут цікавився я з хлопців, які повернулися додому в домовинах, згадували тільки хороше. Не тому, що так прийнято, коли і юні гинуть. Тому, що сільські підлітки та юнаки справді добрими людьми росли. Далека й потворна, не наша війна забрала кращих з кращих, яких для себе плекало сільське середовище. І зараз гірко, прикро та глибоко обидно від того, що нашому скаліченому кучмівською реформою селу відбивають і пам”ять про своїх вихованців. Достеменно знаю: у кожному районі Дніпропетровщини були іменні поля, названі на честь полеглих хлопців. У П”ятихатському районі в колгоспі ім. Котовського на честь Михайла Шияна, у селі Коханівці Петропавлівського на честь Валентина Чубаса – і т.д., і т.д. А тільки де вони сьогодні, після розпаювання, ці поля?

Або як боляче мешканцю Покровського району Володимиру Федоряченку приїздити на кладовище невеликого й вимираючого зараз села Степового. Колись тут – уже, гай-гай, сорок чотири роки тому – у сім”ї колгоспників народився Олександр Рудь. Сталося так, що Федоряченко служив разом з ним, своїм земляком, в Афганістані. “Мені, -- каже, -- повезло, я вернувся живим, а Сашко ні за що поліг. Виїхав у рейс з вантажем, а коротка, як відлуння у горах, автоматна черга зупинила його поїздку навік”. Нині ж чи не єдиний Володимир і їзде ще на напізабуті, занедбані й убогі гробки класти квіти на могилу побратима. Не інакше, міркує, як теперішні реформатори навмисне зтирають з лиця рідної землі не лише села та кладовища, а й пам”ять про тих, хто тут жив чи звідси пішов. Таке враження, що реформа задумана і для того, аби поховати й найостанніші кривди, завдані селянському роду.

ТРОЄ СІЛЬСЬКИХ хлопців з області, які загинули в Афгані, носили одне прізвище – Шевченко. Володя Шевченко з Томаківського району, Микола Шевченко з сусіднього Нікопольського і Віктор Шевченко з Межівського. Коли першого з них його мати проводжала в армію, говорила військовим: “Мені не прийдеться за свого сина червоніти”. Коли ж Володю привезли їй у цинковій труні, вона не змогла пробачити військовим. “Чому я не маю права, - кричала, -- пересвідчитися, що у цьому ящику лежить дійсно мій син?” Матуся другого весь вік відпрацювала у колгоспі телятницею, батько – трактористом. І сподівалися, що син не зганьбить ні їх, ні себе – продовже хліборобську справу. А про останнього Шевченка, про Віктора, розповідали таке: “Був неймовірно обдарованою дитиною. І математику знав на зубок, і фізикою захоплювався, і дуже любив літературу, багато читав і сам писав вірші”.

Як тут не згадати, що відкриття пам”ятника загиблим афганцям у Дніпропетровську свого часу ледве не відмінили. З одної-єдиної причини, що на вимогу патріотично налаштованого загалу області викарбували на ньому слова Тараса Шевченка. Ось ці:

                                                 ... Лягло костьми

                             Людей муштрованих чимало.

                             А сльоз, а крові? напоїть

                             Всіх імператорів би стало

                             З дітьми і внуками, втопить

                             В сльозах удов”їх. А дівочих,

                             Пролитих тайно серед ночі!

                             А матерніх гарячих сльоз!

                             А батькових, старих, кровавих,

                             Не ріки – море розлилось,

                             Огненне море!

Ще ж існували компартійні міськом та обком. Вони категорично і виступили проти такого напису, вимагали зітерти його, щоб і сліду не залишилося – інакше пам”ятнику не бути, і квит. Лише кількагодинне бурхливе зібрання матерів загиблих хлопців, котре відбулося, як тоді казали, несанкціоновано, переповнивши невимовним горем театр ім. Т. Шевченка, змусило більшовицьких босів скоритися волі людей і відступити. Та тільки ж і зараз, на превеликий жаль, знову треба народу виступати й захищатися, щоб разом з селянами, селами та кладовищами в них не дати зітерти до тла і пам”ять про невинно убієнних прекрасних синів селянського роду на чужій і безглуздій війні.

                                                                         Микола НЕЧИПОРЕНКО.