ПЕКТОРАЛЬ І ВЕРЕТЕНО

                            СИНІМ СВИСТОМ НАД СИНІМ СТЕПОМ

                           СЛАВИТЬ ВІТЕР СКІФСЬКЕ ІМ”Я

4 лютого 1936-го, 88 років тому, народився видатний вчений-археолог, дослідник скіфських курганів в степах Придніпров”я і поет Борис Миколайович Мозолевський. А майже 53 роки тому, 21 червня 71-го, о 14 годині 30 хвилин, розчищаючи долівку підземелля Товстої Могили на Дніпропетровщині, він натрапив на скіфську дивину – нагрудну царську пектораль. Річ досі не бачену, високохудожню і виповнену багатющим сказанням про народ, якому належала. Вона як послання від давніх предків своїм нащадкам, аби ті не забували їх. Моя фантазія, писав згодом Борис Миколайович, виявилася надто убогою, щоб уявляти собі щось подібне до початку розкопок. Його потім запитували, що він відчув, коли знайшов пектораль? «Розуміння неповторності, дивовижності та унікальності знахідки, радість побачення з нею, як з вічністю», -- сказав вчений.

                                                        Колись цю річку звали Бористеном,

                                                        а Скіфією – всі оці краї.

Але спочатку Мозолевський написав, що у могилі все було у первісному стані – після похорону, який відбувся ще у першому тисячолітті до нашої ери, “ми спустилися сюди першими – жоден археолог не міг сподіватися будь-коли побачити таку багату і непограбовану скіфську могилу”. А пізніше у віршах Бориса Миколайовича похований предок обізветься до нас: “Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах, і стугонять століття по мені”. А далі цей скіфський повелитель скаже нам, сучасникам, що “це наша з вами Батьківщина, бо як ви з неї вирвете мене?”

Колись вважалося, що нинішні Причорномор”я та Придніпров”я тільки у першому тисячоліття до нашої ери звалися Скіфією. Як стверджував “батько історії” Геродот, скіфи прийшли сюди з Азії. Одначе Мозолевський зрозумів, що навряд чи правий Геродот. Перші тутешні скіфські пам”ятки пізніше були датовані другим, третім і навіть четвертим тисячоліттями до нашої ери. І вони тісно пов”язані з пам”ятками й древніших часів, котрі залишили по собі ще арії. Точніше – орії, які чи не першими займалися тут землеробством та скотарством і називали себе “сонячно-земною расою”. Ці орії згодом перекочували в Азію. Та пройшов час, і вони повернулися назад, діставши тепер назву скіфів.

Так чи інакше було, історики сперечаються. Аргументи Мозолевського для них лише привід дискутувати. Однак безсумнівно інше: якщо нам зараз дошукуватися, хто ми і звідки пішли, де наші насправді корені, мусимо визнати себе передусім спадкоємцями скіфів-кочівників і скіфів-орачів. Котрі, як писав Борис Миколайович, “у своїх звичаях і ставленні до рідної землі зберегли і багато в чому розмаїтили риси правдавньої орійської культури”. Це мудрий був народ, волелюбний і неймовірно хоробрий, працьовитий і талановитий. Свого захоплення від нього не приховувала навіть Біблія.

Скіфи підкорили величезні території від Дону на сході і до Дунаю на заході, Крим на півдні і в межах теперішньої України всю північ. А центром Скіфії були степи вздовж Дніпра від його порогів до Гілеї-Таврії та Великого Лугу, як їх назвуть пізніше запорізькі козаки. Тут мешкали царські скіфи. Все скіфське суспільство ділилося на кілька племен, кожне з яких очолював цар. Але володар “центральних”, себто царських скіфів, був верховним царем всієї Скіфії. Небувалої могутності вона зажила за царя Атея, який скіфські племена об”єднав в одну і дуже міцну державу. Атей дожив до 90 літ і не скорився навіть батькові Олександра Македонського, який накидав око на Кримський півострів та Чорноморське узбережжя. Грізне ім”я скіфів пережило віки, античні автори ще довго не переставали нагадувати його нащадкам, називаючи країну Атея Великою Скіфією.

                                                            А вітер знов полин колише,

                                                            і сплять віки в глибинах дня.

Про те, як жили та чим займалися скіфи кільканадцять не нашої ери століть, тепер можемо читати у книзі Бориса Мозолевського “Скіфський степ”. Борис Миколайович зміг істотно доповнити і збагатити історію наших древніх предків, «виструнчити і майже повно відтворити», як висловлюється вихований ним нині заступник директора Нікопольського краєзнавчого музею Мирослав Жуковський. А посприяли йому в цьому розкопки скіфських курганів – “листів у вічність” чи “безписьменних книг”, як їх називав сам Мозолевський. Тисячі цих могил залишили по собі скіфи. Від Журавських на території теперішньої Кіровоградщини та Мордвинівських на Одещині і Німфейських у Криму до багатьох гарноіменних по запорізьких степах і Семибратних на Кубані. Але основні розташовані на Придніпров”ї. Перегорніть, писав Борис Мозолевський, хроніки тих, хто мандрував цими степами у давні часи – “перше і найбільше, що завжди дивувало й приголомшувало їх – нескінчені курганні пасма, що простягалися серед духмяного степового безмежжя”.

Першою зафіксованою істориками була розкопана – у 1763 році – Лита Могила поблизу сучасного Кіровограда. Забажалося це вчинити тодішньому генерал-губернатору Новоросійського краю. І знайдені старожитності – золоту діадему, окуття руків”я і піхов меча, коштовні оздоби вбрання – запопадливо подарував він Катерині Другій. Тому суто з археологічних цілей першою лише у 1830 році розкопали Могилу Куль-Оба на околиці нинішньої Керчі. З неї вдалося вийняти теж ціле багатство: платівки зі слонової кістки і золота, золоті гривні у вигляді крученого джгута, золоті браслети, підвіски і діадеми та золоті стрічки, медальйони та ланцюжки, а також амфори і келихи. На останніх були викарбувані сценки з життя і побуту скіфів. І наскільки вони були довершені, що кращі на ті часи ювеліри Петербурга та Парижу не змогли виготовити їх копії.

Останню могилу, яку встигли розкопати до Жовтневого перевороту 1917-го, була Солоха. Це вже на території теперішньої Дніпропетровщини. Але вона виявилася спустошеною. Пограбованою тими, хто заселяв або загарбував наші землі після скіфів. За радянських же часів дослідили сотні скіфських курганів. Особливо вдалими були розкопки Гострої, Гайманової і Хоминої могил. Вони відбулися в повоєнні п”ятидесяті роки, коли новітній етап вивчення скіфских курганів започаткував Олексій Тереножкін.

Росіянин за походженням, він після Московського університету працював у Середній Азії. Здійснив там епохальне відкриття цивілізації стародавнього Хорезму і розкопав древній Самарканд. І натрапив там на сліди оріїв та скіфів. Зрозумів, що вони -- унікальне явище найстародаванішої історії. І далі Олексій Іванович вчинив щось неймовірне – перебрався в Україну, щоби досліджувати скіфські могили. Став у нас доктором наук, професором і лауреатом Державної премії, заслуженим діячем наук України. А в 1964-му в експедиції Тереножкіна, котра мерщій, аби встигнути поперед кар”єру гірничого комбінату, подалася розкопувати Страшну Могилу, і з”явився молодий Борис Мозолевський. Чи міг тоді знати хто-небудь, що саме йому судитиметься незабаром розкопати понад 150 курганів Великої Скіфії і віднайти чи не найбільші і не найдорогоцінніші їхні скарби, прочитати чи не все, що написали “листами у вічність” про себе горді й непокірні скіфи? Знав. Сам Мозолевський. Коли Борису Миколайовичу виповнилося 23 роки, він раптом збагнув, що посланий скіфськими царями розгадати для сучасників усі таємниці стародавнього народу. Не зважаючи на те, що така мета невдячна і дуже трагічна. Але намагатися розминутися з нею було марно. Вибір предків припав саме на нього.

                                                Я скіфським золотом курганним

                                                залишусь в пам”яті твоїй...

Мозолевський пам”ятав своє народження. То був не сон, хоч так спонукав думати здоровий глузд. Одначе “з першого погляду, з першого мого подуму досі бачу наді мною дивний степ”. І далі: “Пройшло вже багато років, але пам”ятаю, як зараз: був похмурий лютневий ранок, імжив в”їдливий дощик, коли мене знайшли у розгрузлій ріллі під прадавньою могилою і на водовозці привезли додому. Пам”ятаю, як парували крупи у коней. І вже зовсім світліли вікна у світлиці, коли баба Настя-повитуха перерізала мені пупа, сповила у чисту пелюшку і віддала мамі...”.

Спочатку він прагнув злетіти у небо і навіть далі – у космос до зірок. Вчився в училищі авіації разом з майбутніми космонавтами Добровольським, Шоніним і Волковим. Та коли до здійснення мрії залишалася ніби мить, доля розпорядилася інакше. У Мозолевського знайшли якусь хворобу – і «списали». Найдивовижніше, що легко розпрощався з авіацією – махнув рукою і подався до Києва. Влаштувався кочегаром, вступив на заочне відділення історичного факультету Київського університету і за якихось неповних десять літ видав аж чотири збірок поезій. Закінчував готувати і п”яту, яку назвав “Веретено”. Але одного ранку прокинувся і не міг збагнути, наснилося-привиділося чи наяву щось йому сказало: “Кидай усе і їдь розкопувати скіфські могили. Не небо і не поезія твоя стихія і твоє призначення, а споконвічний український степ з його курганами”.

Знову й десяти років не мине, як Мозолевський-археолог накопає більше скіфських скарбів, ніж до нього всі інші археологи, разом узяті. І не тільки неповторну золоту пектораль знайде. А й меч у золотих піхвах, подібного до якого ніхто досі не знаходив. Та не тільки дорогоцінними знахідками він міг пишатися, котрі нині зберігаються у скарбницях Національного банку України і Музеї історичних коштовностей. Не менш значущий і звичайний дерев”яний скіфський віз. Тим не менш значимий, що геть схожий на набагато пізніші українські чумацькі вози.

Ось що розповідають зараз у Нікополі і Мирослав Жуковський, і Світлана П”ятигорець, які не один сезон працювали в експедиції Мозолевського. Якось, коли Борис Миколайович радів, мов дитина, черговій знахідці, до нього підійшла літня жінка і сказала: “Ви не хизуйтеся цим. Ви дякуйте Богу за це. При народженні у вас вселилася душа стародавнього скіфа-царя, який точно пам”ятає, де що лежить. І ви тепер просто приходите і берете, а не знаходите”.

В це важко вірити, якби не історія з розкопками Товстої Могили, в якій і натрапив Мозолевський на золоту пектораль – 1150-грамовий шедерв скіфсько-античного мистецтва у вигляді триярусного півмісяця з зображеннями скіфів, їх військового та побутового спорядження, сюжетних сценок побутового життя, а також звірів, птахів і рослин та квітів. Товста Могила не значилася в плані археологічних досліджень. Тоді також грошей на подібні роботи не вистачало. Верхні шари курганів за свій рахунок знімав гірничо-збагачувальний комбінат. Але до Товстої Могили кар”єру ще було далеко. Тільки от Борис Миколайович не давав спокою директору комбінату Григорію Середі: давайте розкопувати Товсту, і квит. Це ж чому? – запитував Григорій Лукич. “Буде, буде, буде! Чує моє серце, буде, буде, буде щось виняткове у Товстій Могилі – треба копати!” Середа лише якось винувато опускав очі: “Але ж не пошлю я техніку туди, де, може, й ніколи не видобуватиму руду?”

Допоміг випадок. Комбінат, розширюючи кар”єр, складував чорнозем. Аби потім знову його повертати назад, займатися рекультивацією порушених площ. А тут приїжджають з Дніпропетровського міськвиконкому і просять вагонів двадцять чорнозему. Ми, кажуть, хочемо засипати ним свої клумби. Григорій Лукич, який встиг полюбити Мозолевського, як батько рідного сина, і зметикував. Хитро усміхнувся і мовив: “Е-е, хлопці, свого чорнозему я вам не дам. Але є один курган, з якого не менше двадцяти вагонів і наберете. І не просто чорнозему, а чистісінького дерну – його колись скіфи з дніпровських плавнів возили. Хочете – замовляйте, оплачуйте і забирайте”. Дніпропетровці подумали і погодилися. А Середа того ж вечора відбив телеграму Борису у Київ: “Знайшлися охочі знімати насип з Товстої Могили”. Борис Миколайович прибув у Нікополь наступного ж дня.

І тепер ось у його книзі “Скіфський степ” читаємо: “Переді мною стояла гора, яка 23 століття німо берегла свої таємниці, під якою лежали могутні володарі старовини... Біля підніжжя ревла сталева армада механізмів, і від одного помаху моєї руки залежало, воскресити цю таємницю для світу чи навіки залишити її в землі. Це відчуття не можна порівняти ні з чим. Почався важкий і нерівний поєдинок із вічністю. Два тижні підряд я прокидався о 5.30 щоранку і по 16 годин щоденно, без відпочинку і вихідних, до болю в очах вдивлявся в землю, намагаючись прочитати кожну її грудку, чистив і заміряв, знову все кидав і бігав від скрепера до скрепера, хапався за лопату, креслив і описував екскаваторникам, де виймати грунт. І так аж поки насип на східній половині кургану не почав провалюватися у п”ять окремих могил, заповнюючи в них порожними, які збереглися до цього часу”.

                                                         Тільки не плачте, не треба,

                                                          я  ж вам лишаю світи...

Диво-пектораль Мозолевський явив сучасникам, коли йому було 35 літ від роду. І коли його, якщо хочете знати, звільнили з Інституту археології. Надто він вже переглядав історію виникнення українського народу. Руйнував міф про спільну колиску з російським. Доводив, що ті й інші слов”янами стали пізніше, маючи різні корені. Все свідчить про те, не сумнівався Борис, що, по-перше, Скіфія у тому вигляді, у якому описав її Геродот, встигла пройти довжелезний шлях свого розвитку та державності, а потім, по-друге, з появою тут готів народ скіфський одначе безслідно не зник. То розповідають, що коли у Нікополь примчав угледіти пектораль тодішній директор Інституту археології Федір Шевченко, йому зашепотіли: “А Борис же зараз не наш співробітник”. На що Федір Іванович відповів: “Хто вам таке сказав? З учорашнього дня він знову працює у нас”.

Ще таке: до Мозолевського ніхто з археологів візуально не міг відрізняти кургани скіфські від нескіфських. Це робити навчився він. І обстеживши усі наявні, вніс у реєстр 80 скіфських, з них 24-ри царських, котрі ще не були розкопані. Дві з них, Жовтокам”янську та Бабину Могилу, встиг розкопати сам. Але потім зупинив свою увагу на одній, що за всіма ознаками не вписувалася ні у традиційні, ні у виняткові. За розмірами була набагато меншою від царських, але оточена глибоким і колись, мабуть, не приступним ровом. Називалася ця могила Соболевою. Борису Миколайовичу тільки-но виповнилося сорок п”ять, як він зрозумів: якщо продовжуватиме вивчати царські кургани і навіть відкриє нові скарби в них, нічим новим для осмислення скіфського суспільства і світу вони його однак уже не обдарують. Зате ця загадкова Соболева Могила, відчув, допоможе проникнути в найбільшу таїну правічного степу. Звідки взялася така упевненість, він і сам не знав, але не піддавав її сумніву.

І приступив знімати насип зі Соболевої Могили. Та відпрацювавши й кілька місяців, не міг добутися до мети. Самій гробниці, здавалося, не настане кінця: вхідна шахта до основного поховання з”явилася лише на глибині понад десять метрів і йшла далі углиб, ніби щоби ніхто й ніколи не добрався у неї. Та не міг уже зупинятися Мозолевський. І побачив таки він у далекому кінці підземелля небіжчика, який лежав на пофарбованих білою фарбою нарах. На шиї у нього масивна, більше, ніж півкілограмова золота гривня з левиними фігурками на кінцях. Біля скроні – сережка, на зап”ястях – спіралеподібні браслети, також оздоблені фігурками левів, а на пальцях правої руки – два важких литих персні. Біля лівого стегна оздоблені золотом нагайка і меч, праворуч від голови набір срібного ритуального посуду – ріг, кілік та кубок. На кубкові сцени терзання пантерою і левом коня та гірського козла – ще один шедевр скіфського мистецтва. Ніякого ні царського, ні воїнського спорядження. То хто ж це похований? Та ще й ноги небіжчика вбрані у бронзові кнеміди, які раніше жодного разу не зустрічалися.

І тут зрозумів, збагнув, на мить закам”янівши, Мозолевський, що проник у поховання скіфського жреця-чаклуна, хранителя усіх таємниць свого часу. А цього робити не можна. Порушити спокій решток жреця-шамана – значить приректи себе на близьку і неминучу смерть. Жрець, на відміну від царів, забирав назавжди з собою свої таланти, здібності і знання. Іншим до них зась. То що, відступати, тікати геть з усипальниці? Борис Миколайович, навпаки, зробив кілька кроків уперед. І на розтлілій овечій шкірі серед розсипу срібного намиста угледів раптом набірне кістяне веретено. Таке точнісінько, як те дерев”яне, яке він бачив колись у своєї матусі. Яким матуся пряла нитки і яке надихнулого його пізніше писати книгу поезій “Веретено”. Але тоді у ньому брали верх одні асоціації: веретено як символ нерозривності поколінь у руках матерів-жінок. Тепер же приходили інші: веретено-прядка це і символ жрецтва, покликання якого здійснювати зв”язок між людьми, світами і часом.

Пізніше Борис Мозолевський напише останню свою працю – есе “Під скіфським небом”. В ньому він перш за все повідає, що думав і збагнув, відкрив для себе, коли опустився на долівку в усипальниці жреця і розглядав його веретено. Що “десятки народів хвиля за хвилею прокотилися нашою землею, поки не усвідомила вона себе, врешті-решт, Україною. Не двічі і не тричі мінялося в ній усе: побут, господарство, соціальні відносини, мови, культура, звичаї, але ніщо не минало безслідно – набутки століть передавалися від душі до душі, оскільки повної зміни населення на терені України, попри всі його переміщення і змішування, ніколи не було”. Ще Мозолевський усвідомив, що зберегтися нашому народу з найдревніших епох дозволило невмируще почуття власної гідності і національної свідомості.

А через рік нікопольські друзі Бориса Миколайовича чекали на нього, щоб розпочинати розкопки чергової могили. Мирослав Жуковський, що став серед скіфських курганів за першого помічника Мозолевського, зателефонував у Київ. Слухавку взяла дружина археолога Віра Данилівна. “Борис не може підійти, -- сказала вона, -- він зараз прощається зі світом”. А незабаром, уже поховавши чоловіка, передала вірша, написаного на прощання Борисом для своїх нікопольських знайомих: “Хлопці, я вас покидаю, ви вже не лайте мене – тільки не плачте, не треба, я ж вам лишаю світи…”

                                                                      Микола НЕЧИПОРЕНКО