ПОРА ЗРОЗУМІТИ, ЩО В УКРАЇНІ ВІЙНА, А НЕ ПЕРЕГОНИ ЗА ВЛАСНІ РЕЙТИНГИ ПОЛІТИКІВ

БО ЗА ЩО Ж МИ ВОЮЄМО?

Леонід Логвиненко  (м. Харків)

Удруге українці святкували Покрову за новим літочисленням. Покрова — це більше про життя, аніж про смерть. Божа матір тоді, у давні часи, захистила місто від ворогів, накривши його своїм покровом. Утім, від часу широкомасштабного російського вторгнення кожний захід у Харкові — це переважно вшанування тих, хто поклав за Україну своє життя.

У ПЕРЕДДЕНЬ Покрови Харків ховав капітана Максима Кудріна на позивний «Рись», ротного 113-ї бригади тероборони, якого вбив уламок російського набою.

Я познайомився з Максом і його хлопцями біля Куп’янська торік у вересні, коли він був взводним. Його бійці робили проходи у мінних полях, коли треба було наступати, і ставили міни на шляху загарбника, коли наші оборонялися. Працювали під прикриттям ночі, аби ворог не засік їх і не накрив мінометним вогнем. Бувало, Максим та його підлеглі ходили в рейди у складі наших диверсійних груп — проводити їх через заміновані ділянки.

А міг би чоловік і не мати цих «клопотів». Його кум Дмитро, з яким вони колись займалися разом історичним фехтуванням, розповідає, що перед великою війною Максим заробляв добру копійку, працюючи за кордоном водієм-далекобійником. Колесив по всій Європі, паралельно з роботою любив відвідувати історичні місцини. А після 24 лютого 2022-го відразу повернувся до Харкова й мобілізувався до 113-ї бригади ТрО.

За словами пресофіцера Куп’янського батальйону ТРО Максима Радченка, Кудрін захищав Харків навесні 2022 року, потім обороняв Чугуїв, наступав разом із побратимами, коли українські війська визволяли Харківщину. Обороняв Бахмут і Часів Яр. Максим був із так званих «піджаків», котрі отримували офіцерські звання молодших лейтенантів на військових кафедрах університетів, але командир із нього вийшов кращий, ніж з деяких випускників військових закладів. Після закінчення курсів у Литві став капітаном, командиром роти. Невідомо, хто ще в кого навчався, каже Радченко, — Максим у литовців, чи вони в нього, бойового сапера, який набував досвіду безпосередньо на війні.

— Він був не лише гарним другом, а й дбав про підлеглих, — стверджують хлопці з роти Максима Кудріна. — Таких людей дедалі менше, може настати час, коли вони закінчаться.

Ці слова пронизливо спливають у пам’яті тут, на 18-му міському кладовищі, серед кількох тисяч синьо-жовтих прапорів, до древка яких прив’язані чорні стрічки. Неподалік Максима лежить його найкращий товариш, який загинув раніше. Називають це місце Алеєю Слави. Хоча слово «алея» відповідало реаліям до повномасштабної війни, коли тут було чотири ряди поховань на одному з кварталів. Тепер на цвинтарі два квартали поховань із прапором над кожною могилою. І це більше нагадує ліс. І готується квартал для тих, хто ще загине…

Тут, на кладовищі, завше мимоволі зринає думка: за що вони воювали і полягли? За тих корупціонерів, що крадуть, ніби живуть останній день? На це запитання Максим, коли був ще живий, відповідав, що він пішов воювати заради того, аби його дітям і онукам у майбутньому цього робити не довелось. І так кажуть багато воїнів, з якими я спілкувався на війні.

Ця війна екзистенційна, тобто на виживання: або ми, або вони. Для путіна українців не існує, бо ми, мовляв, із московитами єдіний народ. А хто не єдіний, себто не хоче себе таким визнавати, той має бути знищений. Згадайте, що говорив путін напередодні вторгнення. Він просторікував про «остаточне вирішення» українського питання. Це означає, що від українців і сліду не має залишитися на цій землі. Когось уб’ють на фронті, частину позбавлять життя обстрілами по будинках, лікарнях, магазинах, решту переселять у депресивні райони Сибіру і Далекого Сходу.

Люди обманюють себе, думаючи, що такого не може бути. Буде! Бо це сутність московитів. У монгольські часи вони разом із Батиєм нищили, ґвалтували європейські міста, при скаженому Петрі вирізали український Батурин… Подібне вже траплялося під час широкомасштабки на окупованих нинішньою ордою територіях: на всіх визволених землях знаходили кладовища із закатованими, розстріляними. Росіяни це робили планово, а не хаотично, з почуття помсти за наш спротив. Помстою вони тільки прикривають своє нутро. Так само планово новітні загарбники мобілізували чоловіче населення Донбасу, яке найперше посилають у «м’ясні» штурми. Те саме буде і на решті території України: мобілізувавши переможених, кинуть їх нищити країни Балтії, Польщу.

Московити завжди діють за шаблонами. У часи голодомору вони на чолі зі сталіним виморили голодом український Донбас, а потім заселили порожні хати українців переселенцями з центральних областей росії. Вони й тепер платять мільйони тим, хто переїде з росії і поселиться в хатах і квартирах убитих українців. Вони не завойовують, вони чинять геноцид. Якби ми здалися ще на початку вторгнення, то за ці два з гаком роки більшості з нас вже могло не бути…

Про це треба кричати, а банери на харківських вулицях мовчать, ніби нема війни, в єдиних новинах, фінансованих з державного бюджету, переважно переможні репортажі, хоча на фронті бракує людей, зброї, набоїв, мобілізація провалена, бійці на передовій третій рік без ротації… І так триватиме доти, доки політикам не дійде, що в Україні війна, а не змагання за рейтинги.

Тут, серед прапорів і могил, це добре розумієш. Особливо коли слухаєш промову настоятеля храму Івана Богослова ПЦУ отця Віктора, яку він виголосив на Покрову на Алеї Слави під час ушанування героїв. Він говорив про спротив ворогові й злу. Про те, що найкращою пам’яттю про загиблих буде продовження боротьби, а не руйнування себе зневірою і розпачем.

                                                     (Газета українських селян "СІЛЬСЬКІ ВІСТІ")