ПРОМЕТЕЙ ДИКОГО СТЕПУ

   Повернення забутого Поля

Скільки це літ уже минуло, як у Дніпрі поставили пам'ятник Олександру Миколайовичу Полю (на фото). На центральному проспекті біля підніжжя стилізованого  правічного пагорба-кургану з тутешніх степів та брили залізної руди наче на мить зупинився енергійний і дуже рішучий чоловік з киркою в руці. А погляд уважний та пильний, прямо у вічі нащадкам. “Чи задля розквіту і благополуччя рідного краю і рідного народу, - читається в ньому, - розпоряджаєтеся ви своїм життям і багатствами своєї землі та її надр?” Але скільки десятків літ про цю легендарну й самовіддану людину навіть не згадували у нас?

Обидно – не те слово. Справа не тільки у тому, що відомий скульптор і народний художник України Володимир Небоженко, який до цього створив немало інших неповторних пам'ятників, з незвіданим і для себе натхненням два роки працював над бронзовим образом чоловіка, якого можна і треба вважати відкривачем і воднораз творцем своєї батьківщини. Я ще ніколи не працював з таким піднесенням і такою насолодою, говорив Володимир Павлович, і тому також, що сприймав за щастя здійснити нарешті давнє і заслужене бажання земляків і, надіюся, всього українського народу.

Справді, бо ще у 1887 році громада тодішнього Катеринослава прийняла безпрецедентне рішення: за життя Олександра Поля поставити йому пам'ятник. Як громадянину, який воскресив весь придніпровський край, колись Дикий степ. На жаль, цьому бажанню тоді не судилося збутися. Схаменулися лише, коли Поль помер. Коли священослужитель отець Василь Разумов сказав над його могилою: “Дуже мало знайдеться людей, які б наскільки щедро були обдаровані природою, як покійник Олександр Поль. Але ще менше знайдеться людей, які отримані від Бога таланти так одержимо витратили б на благо ближніх і своєї батьківщини”. Хоч одна з місцевих газет, описуючи похорон Поля, не покривила і проти істини: “Так ніхто і не зміг зрозуміти, а тепер ніхто не зміг повірити, щоб такий розумний чоловік, як Поль, сам, за власною волею вибрав для себе настільки трагічний і невдячний шлях”.

А і вдруге намагалися звести Олександра Поля на постамент. Задумали у Кам'янському – згодом Дніпродзержинську – підняти його на дуже високий шпиль. І щоб він у піднятій над собою руці, мов Прометей, тримав вогонь. Отож Прометеєм рідного краю бачився тодішньому скульптору Поль. І той скульптор устиг відлити фігуру зі смолоскипом над нею. Одначе почалися неспокійні роки, котрі увінчалися Жовтневим переворотом у Петрограді. Після більшовики уже майже завершений і вельми символічний пам'ятник підняли на призначений для нього шпиль. Але, не переймаючись сумлінням, наділи на його руки розірвані кайдани та пута і назвали це пам'ятником Прометею.

А Поля викреслили з історії, як наче назавжди відіслали у забуття та безвість – все одно, що у довічне заслання геть. У приміщенні, де зараз Дніпропетровська обласна рада, була меморіальна дошка. З ім'ям Олександра Миколайовича – першого, до речі, почесного громадянина Катеринослава. То цю дошку більшовики зірвали і викинули, як непотріб чи пережиток. І це саме в той час, коли спочатку у Франції, а потім і Німеччині вийшла друком книга про дивовижного Колумба Дикого степу – так нарекли її автори Олександра Поля.

_____________________ Як же поміщик став Прометеєм?

А був Поль, стверджував дніпропетровський письменник Володимир Заремба, який за радянських часів першим і єдиний намагався скласти належну данину шани та заслуженого визнання Олександру Миколайовичу, великим патріотом рідного краю і подвижником благополуччя свого народу. По лінії матері з роду легендарного запорожського наказного гетьмана Полуботка. Але якщо ніби схованих у чужому банку коштовностей Полуботка досі не знайдено, то коштовностями, відкритими Полем, ми усі користуємося до цих пір.

Народився Поль у селі Малоолександрівці Верхньодніпровського повіту в сім'ї поміщика. Закінчив семирічну Полтавську гімназію. Полтава була тоді центром, а його Катеринославщина – провінцією. Так от, закінчив зі срібною медаллю – один з трьох у своєму випуску. А далі вчився за європейськими мірками в надто престижному на ті часи Дерптському (нині місто Тарту в Естонії) університеті. Оволодівав філософією і юриспруденцією, але збирався стати істориком.

За власним зізнанням, йому змалку глибоко запали в душу розповіді рідної бабусі “про відчайдушний народ, який багато віків тому населяв наш край і звався скіфами, а особливо про запорожських козаків, які як ідуть степом на татар, то немов маки цвітуть – таке барвисте у них вбрання”. А Дмитро Яворницький пізніше писав, що “Поль ще хлопчиком лазив по горищах і комірчинах, скрізь відшукував різні предмети давнини і відтоді став відчувати до них прихильність”. Що й не дивно, якщо познайомитися з єдиним уцілілим словесним портретом Поля. Хтось з його сучасників стверджував: “Зовнішньо Поль був смаглявим і худорлявим, з чорними і трохи печальними, завжди задумливими очима, з великими вусами, а розмовляв з сильним малоросійським акцентом – вилитий нащадок козацького роду”.

Але сталося так, що мрію свого дитинства Олександр Миколайович здійснив, пройшовши неймовірно тернистий шлях. І здійснив не скільки як знавець історії, а і як її творець. За рік до закінчення університету померла його мати, а за місяць до цього закінчення помер і батько. Отак Поль мусив негайно повертатися у маєток давати йому лад. Йшов Олександру тоді лише 22-й рік. Несподівано й для себе захопився він господарюванням. Володимир Платонов, автор останнього цікавого дослідження “Людина-легенда Олександр Поль”, пише, що “в першу чергу Олександра Миколайовича зацікавило розведення цінних порід іспанських овець, створення кінних заводів на базі відомої апостолівської породи і покращення сірої української породи великої рогатої худоби”.

Це правда. Незабаром Поль, окрім маєтку, який дістався йому у спадщину, придбав ще 1330 десятин землі і збудував цегляний завод. А маючи власну цеглу, заходився будувати стайні, кошари, корівники та конюшні. Тих же кінзаводів заснував аж п'ять, вівцеферм десяток. А кількість корів довів до кількох тисяч. Особливо після того, як одружився, і його дружині Ользі Коростовецькій в якості приданого батьки подарували 1739 десятин землі в цьому ж Верхньодніпровському повіті. Поль, якщо хочете знати, першим і розкріпачив своїх селян, ще до реформи Олександра Другого 1861 року. Потім виступив і пояснив свій вчинок у Катеринославській думі: “Знамениті іспанські королі вівчарства не використовують труд кріпаків, у них працюють тільки вільнонаймані. Так треба і нам, якщо хочемо одержувати вражаючі результати. Будуть задоволені і ті, хто даватиме роботу, і ті, хто її виконуватиме”.

Отож був Поль не просто заможною, а і доволі багатою і успішною людиною. Одначе під кінець свого життя стане майже старцем. Заберуть у нього всі його маєтки за борги. Ні, не згає і не розтринькає, не проп'є Поль свої маєтки. Все почалося з того, що він пройнявся бідою: селяни губернії дуже часто потерпали від пожеж, а в цьому їм можна зарадити. Селянські хати згорали до тла тільки тому, що стріхи у них з очерету або солом'яні. Хоч поруч, у Веселих Тернах і на Криворіжжі, “ще київські князі, а потім і запорожські козаки добували аспід – різновид сланцю, придатний для виготовлення безпечної покрівлі”. Отож варто організувати пошук покладів аспіду.

Пропозицію Олександра Миколайовича відкинули. Ризикована, мовляв, затія: грошей можна витратити багато, а чи буде зиск, це ще вилами по воді писано. Тоді Поль сам вдався до розвідувальних робіт. Так, найнявши копачів, він вперше і з'явився на Криворіжжі. З цього моменту все у його житті і перемінилося. А на думку багатьох сусідів-поміщиків та місцевих дворян, і полетіло шкереберть. А насправді?

Шукав Поль аспід, та у печері Дубової балки, густо порослій лісовими хащами, натрапив на червоний, як кров, камінь. “Шифер”, як називали подібні знахідки місцеві жителі. Поля камінь зацікавив. Він не був схожий на жоден інший, які досі Олександр Миколайович бачив. Повіз до Петербурга у гірничу академію. Там зробили аналіз і дали висновок: в камені 60 відсотків заліза, відтак це не камінь, а залізна руда.

Хто першим відкрив поклади криворізьких залізистих кварцитів, довгий час сперечалися. Точніше, приписували російським геологам – то одному, то іншому. Дійсно дослідженнями тутешніх порід, які виходили аж на поверхню, до Поля займалися російські гірничі інженери В. Зуєв, П. Паллас та В. Ізмайлов. Одначе вони мову вели лише про сланці, граніт та мармур. І висловлювали думку, що можливі родовища і інших копалин. Але не більше. Зате сьогодні достеменно відомо, що перші тутешні промислові розробки надр, пов'язані з “ломкою аспідного сланцю”, розпочав таки Олександр Поль. Саме він і став “ініціатором освоєння мінеральних багатств Криворізького басейну, зокрема, спершу відкритим, а потім і шахтним способом видобутку залізної руди”, з чим погодилися врешті-решт імениті автори історико-економічного нарису, виданого ще у 1975 році до 200-ліття Кривого Рогу. Не сказано було у тому нарисі єдиного: що освоєння Кривбасу стало для Олександра Миколайовича Поля солодким щастям і гірким нещастям, метою і воднораз драмою всього його життя.

А все тому, що знадобилося довгих п”ятнадцять літ нелюдських зусиль, аби, як писав перший дореволюційний путівник “По Екатерининской железной дороге” (збудованій, про що розкажемо нижче, теж за наполяганням Поля) “довести доцільність експлуатації знайденої руди”. Правда полягає в тому, що після “допольовських” обстежень Криворіжжя гірничий департамент уряду росії дійшов висновку про безперспективність будь-яких тут розвідок і розробок. Тому у Катеринославі Поля і слухати не хотіли. Усі три його спроби “зацікавити губернію” скінчилися відмовою.

Олександр Миколайович подався на Луганщину. Там на той час виникли перші невеликі чавуноплавильні заводи. “Їм руда потрібна, вони мене підтримають”, - сподівався Поль. Та його знову очікувало розчарування. “А хто дасть субсидії на копальні, на прокладання шляхів?” – запитали на річці Лугані і показали на поріг.

Єдине, що Олександр Миколайович зустрів там відомого гірничого інженера Євграфа Ковалевського. Який народився і виріс у Харкові, був обізнаний з розвідками Донецького кряжу, а тепер працював в Академії гірничих наук в Петербурзі. “Шановний, це ж руда! Залізна! – Вигукнув Ковалевський, оглянувши вийняті Полем з торбини “камінці”. – Де ви їх знайшли?” А дізнавшись подробиці, забідкався: “Боже, цілий рік з таким ділом згаяти!” І порадив все-таки звертатися до гірничого департаменту Росії. Тільки там можна, сказав, домогтися серйозного вивчення родовища.

Поль же дорогою додому завітав і до Джона Юза – англійця, який саме у Смолянці вибудовував свої залізоробні заводи. Сподівався, що Юз обома руками ухопиться за криворізьку руду. А Юз відмахнувся: “Якщо вам потрібні гроші, так їх у мене немає”. Але й завагався, мовив: “Коли самі зможете почати добуток, то везіть мені свою руду – буду брати. Тільки на чому привезете?” І єхидно усміхнувся: “Може, на волах?” Юзу першому Поль і зізнався, що виношує ідею будувати залізні колії з Кривого Рогу на вугільний Донбас. Зв'язати ці басейни залізницею, заговорив гаряче, значить перетворити наш великий регіон на невичерпне Ельдорадо, правда ж?

А в гірничий департемент Олександр Миколайович, звичайно, звернувся. Відіслав туди зразки криворізької руди і став чекати виклику. А діждався виклику до катеринославського генерал-губернатора.

- Я вами незадоволений, - заявив губернатор. – Мені не дають спокою, висловлюють гнів з Петербурга. Шлете і шлете туди якесь каміння. Скільки можна бути таким наївним? Тепер заводите мову ще й про будівництво парової залізної дороги. Ви думаєте, чим морочите в столиці голови?

Олександр Миколайович не знав, що після цієї аудієнції з губернатором у Петербург полетіло донесення: “Затія поміщика О. М. Поля стосовно криворізьких руд і прокладання залізниці є маніакальною, оскільки Поль страждає розладом розумових здібностей”...

То наступний крок, який з відчаю вчинив Олександр Миколайович, й поготів можна вважати “навіженим”. Він подався до Європи, у Німеччину. Зустрівся там з відомим професором геології Бернардом Котом, на власні очі ознайомився з відритим та підземним добутком корисних копалин. А на власні кошти прихопив з собою додому двох рекомендованих Котом інженерів – для “гірничозаводського використання криворізьких залізних руд”. І вдома продав свій основний маєток та придбав у Дубовій балці 500 десятин землі, а ще 500 взяв в оренду на 30 років. І почав сам будувати першу тут копальню-рудню.

Сміялася вся губернія. Адже незабаром практично усе і не продане майно Поля було закладене векселями, котрі “у багато разів перевищували вартість закладеного”. Не встиг і озирнутися, як за борги забрали корів, коней і овець. Ще через рік чи два і ті землі, які і сам скупляв, і які належали дружині як її придане. Нічого не залишилося, крім невеличкого будинку у Катеринославі. І ще меншої глиняної хати у Дубовій балці. Олександр Миколайович вкотре звернувся у столицю. Написав туди: “Бажання розвитку гірничозаводської промисловості змусило мене присвятити себе і свої заощадження цій справі. Зараз ситуація складається так, що без нагальної матеріальної підтримки я неминуче припиню свої роботи. Адже за всі ці роки я не одержав ще жодного карбованця прибутку і не покрив навіть частки своїх витрат”. З Петербургу відповіли, що “оплачувати його фантазії ніхто не буде”.

Ось лише після цього Олександр Миколайович і подався за кордон, у Париж, до тамтешніх капіталістів. А вони відразу відчули, чим пахне. Прохання Поля “поправити його власне фінансове становище” відклали на потім, зате хутко утворили акціонерне товариство “Криворізькі залізні руди”. З капіталом в п'ять мільйонів франків. І почалася на Криворіжжі “залізна лихоманка”, як писав, незабаром примчавши сюди, відомий російський репортер Володимир Гіляровський. За лічені роки в басейні запрацювали 79 рудників. Разом вони в рік видобували майже 200 тисяч пудів руди. А довкола зводилися металургійні печі – у Гданцівці, Катеринославі, Кам'янському, Олександрійську. І, звичайно, на Донбасі. Бо минуло не багато часу, як з Довгинцевого у Кривбасі побігли, пихкаючи кіптявою, паротяги аж у Ясинувату...

Але все це було уже після Поля. Виснажений Поль захворів. У своїй злиденній хатинці, що у Дубовій балці, сів якось випити чаю і помер. “Він помер, - чесно написав той же Гіляровський, - але якщо я пишу ці рядки, ради яких і опинився на Катеринославщині, то тільки тому, що він жив”.

____________________ Скарби для рідного народу

Але пам”ятаєте про дитячу пристрасть Олександра Миколайовича до історії? Він наче два життя прожив і подвійно був химерним паном. Ще молодим поміщиком, як сам писав у своєму щоденнику, “взяв у руки палицю і пішов пішки оглядати могили, городища і урочища”. Щоб незабаром розпочати розкопки. Побував чи не в усіх куточках губернії – від Любимівки, Огріні, Кодака і до Нікополя, Чортомлика, Капулівки та острова Хортиця. Діставався і у Причорномор'я - в Ольвію. Щоб збирати предмети старовини, записувати спогади літніх людей. Так і набралося у нього за життя мало не п'ять тисяч речей та документів, котрі мали величезну історичну цінність і вперше створювали ясну картину минулого тутешніх країв. І все це його могло дуже виручити саме у найтяжчі хвилини...

Незадовго до смерті Поля провідали іноземці з Лондона. З їхнього національного музею. Нам відомо, сказали, що ви маєте унікальні реліквії давнини, і ми готові у вас їх купити – платимо двісті тисяч фунтів стерлінгів сріблом. Цих грошей з горою вистачить вам де-завгодно небідно дожити свого віку, а наш музей забезпечить вам ще й світову славу. Не вагайтеся і погоджуйтеся!

- Але я нічого не продаю, - сказав Олександр Миколайович. – Скарби, про які ви ведете мову, коштують набагато дорожче, та вони не мої. Вони належать моєму народу і моїй батьківщині...

Гості поїхали, а Поль негайно написав заповіт: “Передаю в дар жителям Катеринослава для музею старожитностей зібрану мною колекцію: 522 предмети кам'яного віку, 84 бронзового, 632 із древніх грецьких колоній, 356 скіфської доби, 322 київських княжих часів, 242 усякої зброї, 276 речей, які стосуються етнографії, 281 предмет запорожської і козацької давнини та 2060 монет різних часів, народів і цивілізацій”.

 А довго мало хто у нас знав, що сучасний історичний музей імені Дмитра Яворницького до революції називався Музеєм Поля. Письменник Володимир Заремба, на якого ми посилалися на початку цього нарису, неймовірне життя та жертовний подвиг Олександра Миколайовича не випадково назвав шляхом до вівтаря. Самого його ще й Колумбом придніпровського краю.