Сусідів, як відомо, не вибирають. Не вибирали їх і Віктор Забудський та його дружина Людмила. Обоє вони тут, у Раївському, народилися і виросли, кінчили школу та закохалися. А як побралися, то й побудувалися посередині зі своїми батьками. По один бік батьки Віктора, по інший – батьки Людмили. А тільки у 1976 році батько Віктора Григорій Лукич надумав виїжджати на батьківщину своєї дружини і Вікторової матері – більше, ніж за три сотні кілометрів від Раївського. Дістався їм там у спадщину гарний будиночок на березі Сіверського Дінця. І хату свою Забудські-батьки продали. Так у Забудських-дітей і з”явилися сусідами трохи старші від них віком Станіслав та Лідія Хомутці.

Перебралися вони з Кривого Рогу. Станіслав мав вищу освіту і працював на “Криворіжсталі”. Ось тільки як прийшов після вузу майстром, так майстром п”ятнадцять літ і зоставався. Його однокурсники давно ходили в начальниках змін, а то й цехів, а Станіславу нічого не пропонували. Ще й однокімнатна квартирка в сімейному гуртожитку як перепала ще Хомутцю-молодому спеціалісту, так і все – просторіша навіть не світила.

- Не цінують мене на заводі, - скаржився він Ліді. – Язикаті та нахабні в пошані. А не такі, як я, що тягнуть лямку.

І якось Станіслав раптом мовив своїй дружині: “А чи не гайнути нам з Кривого Рогу кудись у село? Мені й там робота знайдеться. І краще бути першим на селі, ніж останнім у місті”.

- А як вчився я в інституті, нас, студентів, посилали в колгосп кукурудзу ламати, - продовжував Станіслав. – Попали ми якось у дуже гарне село. Вулиці рівненькі, усі в зелені і квітах. Вище сільськогосподарська дослідна станція, нижче – колгосп. Ще й ставок посередині, обсаджений вербами. Красота! Угадай, як називається? Раївське! Що рай, то рай, це таки правда.

- Як-як? – Ліда несподівано аж стрепенулася. – Раївське, я правильно почула?

- Так, а що? І ти знаєш це село?

- Ні, але ти мені нагадав. Мама моя мені, малій, колись саме про Раївське і казала. Щось її зв”язувало з ним. Скільки не силкувалася я, коли підросла, згадати таку просту назву - не могла. Думала, що ніколи й не пригадаю, поки ти оце зараз не нагадав...

Станіслав нічого до пуття не збагнув. При чім тут Лідина мама, котра померла рано, коли Ліді й шести років ще не було? І звідки вона, криворожанка, могла знати про Раївське на протилежному кінці області? Станіслава хіба що подивувала майже миттєва згода дружини переїжджати у невідоме село. “То лади? – Засміявся. – У мене є відгули, змотаюся в Раївське – може, недорогу хату і напитаю”.

Напитав, як ви уже знаєте, хату старих Забудських. Що дуже швидко обернулося приятельськими стосунками між Хомутцями і молодими Забудськими. Якось відразу зійшлися та подружилися вони сім”ями. Що Віктор та Людмила допомагали учорашнім городянам знайомитися з сільськими звичаями та традиціями, це одне діло. Розказували, звичайно, як і картоплину чи цибулину посадити. Та інше полягало в тому, що Хомутці припали Забудським до вподоби як люди й сусіди.

- А Ліда чудова жінка, - хвалив невдовзі сусідку своїй дружині Віктор. – І добра, і лагідна, і роботяща, і подільчива. І високо не носиться, не хизується тим, що ми прості люди, а її Славко інженер. Та й вона ледве не лікарка...

- Та бачу, що ти ледве не закохався у Ліду, - пожартувала Людмила. – Захоплених очей з неї не зводиш. Дивись мені!

Ліда, як і у місті, в Раївському влаштувалася медсестрою. Колись вона дійсно могла вчитися в медінституті. Лише перегодом Забудські дізнаються, що не пішла вчитися тільки заради кар”єри свого чоловіка. Її Станіслав чи не наступного ж після весілля дня заявив, що у нього велике майбутнє, і для їхнього щастя Ліді ліпше зосередитися на сім”ї. Для їхнього благополуччя досить буде, коли він один багато чого в житті доб”ється. У Раївському Станіслав справді одразу став Станіславом Яковичем. Спершу його взяли за начальника у мехмайстерню, а слідом переманули і головним інженером на дослідну станцію. Де Людмила Забудська працювала при конторі “старшою, куди пошлють”, а її Віктор трактористом.

Не зчулися, як промайнуло літо і настало Новоріччя. До Забудських у гості завітали – потягнуло у рідне село – батько з матір”ю. То гуляли вони разом і з Хомутцями, яких запросили до себе. Сиділи за столом до ранку. А ще танцювали. “Потанцюй з сусідкою, потанцюй”, - чи то заохочувала, чи дозволяла Віктору Людмила. Від”їжджаючи ж додому, батько сказав Віктору: “Гарні сусіди вам трапилися, я радий за вас. Славка тримайся. Він хоч трохи і хвалько, але видно, що далеко піде. А Ліда його сердечна і щира, просто золота. Чимось довірливим від неї віє”.

Одначе далі насправді склалося так, що у взаєминах поміж сусідами виникли певні «особливості». Пояснювалися вони трьома обставинами. Перша така: Віктор наскільки заповажав низеньку і маленьку Ліду, що дехто у селі дійсно запідозрив, наче він тихенько від дружини упадає за нею. То одна, то інша подруга ні-ні і мовить Людмилі: “Ти пильнуй за своїм Вітькою, щоб самій при бубнових інтересах не зостатися”. Дійшли ці плітки і до Віктора. “Чула, що патякають? – Запитав він одразу дружину. – А я тобі скажу, щоб знала: от наче рідна чи близька душею мені Ліда, мов сестра, оце і все”. Люда, уявіть собі, і не тривожилася, бо й сама відчувала подібне до Ліди. І для неї інші її подруги та жінки-односелки, з якими виростала та дівувала, відійшли на другий план – на першому була Ліда.

Друга ж обставина виявилася протилежною. А ось до Станіслава Хомутця у Віктора Забудського повага, навпаки, пропадала. Станіслав занадто носився з собою та пнув догори свою пиху і ледве не скептично сприймав усіх, хто його оточував та ходив у підлеглих. Він і талановитий, і розумний, він все знає і все уміє – і ніхто йому в селі не рівня. “У школі, коли ми з тобою вчилися, таких називали задаваками”, - не втримався і поділився якось Віктор з Людмилою. – Але ж якби він був того вартий! І не любить він Ліди, любить тільки себе”.

Звідси і третя обставина, котра найбільше попсувала стосунки між сусідами. Прийшов момент, що Віктор збагнув: Хомутець за посередню та недолугу розумом, здібностями і талантами вважає і свою Ліду. Не те що не приховує до неї зневаги, а ніби добродушно, однак зверхньо не високої думки  про неї. З гумором відгукувався про дружину, але з гумором далеко не дружнім чи приязним. Це й обурювало, дратувало Віктора. І тільки-но випала нагода чоловікам по-сусідськи якось випити по кілька чарок, як Віктор не втерпів. “Ти чому своєї жінки не шануєш? – Почав виказувати. – Та вона в тебе така, яких ще пошукати треба, а ти їй ціни не знаєш”.

Чоловіки навіть посварилися. Хоч помітних наслідків ця сварка і не мала. Станіслав робив вигляд, що то сп”яну Віктор лишку наговорив, Віктора ж це влаштовувало – аби Станіслав з Лідою не відгородився від нього і Люди. Але Люді все ж таки сказав якось: “Шкода Ліди, нещасна вона зі Славком. Не так, як тобі зі мною, їй живеться. Не затишно і самотньо їй у своїй же сім”ї. Тому, може, й тягнеться до нас, як до тепла”.

- Я це знаю і бачу, - погодилася раптом Людмила. – Славко насправді нікчема і невдаха. Посередня особистість. Ліда всі надії свої на нього поклала, а тепер же страждає...

То коли Лідині дідусь і бабуся нарешті навідалися до Хомутців у село, а Хомутці запросили й Забудських, Віктор за столом не переставав хвалити Ліду та дякувати стареньким за прекрасну онуку-господиню і ще кращу сусідку. Отепер тільки і він, і його Людмила дізналися чи не найтаємничіше. Дідусь та бабуся Ліду вигодували і виростили. Бо Лідина мама, котра після минулої війни привезла Ліду з Німеччини немовлям, незабаром померла. Нездоровою вона вернулася з тієї Німеччини, в яку фашисти силоміць погнали її в остарбайтери. А хто батько Лідин, то не тільки Ліда, а і вони, дідусь та бабуся, не знають. Дочка їм так і не призналася.

- А дівоче прізвище Мала для Ліди наша дочка теж як наче з Німеччини привезла, - розповідав дідусь. – І сама донечка була наша маленькою, і Ліда маленькою вдалася. Коли не раз Лідину маму питали, чому у її доньки прізвище Мала, весело сміялася: «А ви подивіться, які ми обоє!»

І далі ніби мирно та дружно жили Забудські зі своїми сусідами, але винятково задля Ліди підтримували мир та дружбу. А двадцять з гаком років потому сталося страшне: Ліда несподівано захворіла і швидко померла. Серед зими відчула біль у шлунку. Віктор з Людою радили мерщій їхати на обстеження. “Навіщо перейматися? – Відмахувався Станіслав. – Вона ж бо так старається порати свої обов”язки медсестри у нашому ФАПі, що ніколи на роботі не обідає, все їй ніколи. А їстиме регулярно, болячка й сама пройде”. Лише у квітні, коли геть придавило, Ліда подалася в обласну лікарню. З якої її направили в онкологічну. А там сказали, що пізно...

Так в цій ситуації й зовсім дивно повівся Станіслав. Він сам помчав в обласну клініку теж обстежитися. Де йому ніби винесли діагноз, що на ногах переніс мікроінфаркт. “Не сумніваюся, що придурюється”, - виніс свій присуд Віктор. “Не говори так, гріх, - застерегла Людмила. – Може, що й правда, звідки ти знаєш?” А Хомутець ліг в лікарню. Потім, коли Ліда була уже при смерті і на себе не схожою, ще й в реабілітаційний санаторій поїхав. Звідти його на пару днів і привезли, аби поховав дружину. Ховали Ліду в теплий і сонячний, повен світла, зелені та добра червневий день.

А Віктор з Людмилою восени поїхали до його батьків. Григорію Лукичу якраз виповнилося 60-т літ. Вся рідня зібралася, щоб відмітити ювілей і вихід на пенсію. Хорошо, по-людськи відмітили. Григорій Лукич згадав і своє остарбайтерство в Германії – Німеччину він інакше не називав. У слові Германія йому вчувався гнів і воднораз злоба до того, що довелося пережити. Лише опівночі гості вгомонилися та покотом на підлогах полягали спати. За столом залишилися тільки Віктор і батько. Григорій Лукич налив ще по чарці.

- Слухай, Вітю, що я хочу тобі сказати, - несподівано напівшепотом заговорив. – Те, чого ніхто ще не знає. У мене ж була в Германії дівчина. Маленька, низенька і добра, як мед. Я її Малою називав. І у нас там, в Германії, донечка знайшлася. Але нас силою розлучили. Я готувався тікати, але мене чи хтось продав, чи німці вистежили і схопили. З Малою та донечкою-немовлям і попрощатися не дали.

Помовчавши, батько зовсім тихо доказав: “А після війни, коли я вернувся в Раївське, мені переказали, що Мала з немовлям загинули в Германії. А тільки останнім часом я в це перестав вірити. Бо часто снитися стала мені дочка. Яка вона собою, роздивитися у сні не можу. Але, уяви собі, поруч з тобою сниться. Горнеться до тебе, сміється і плаче. Тільки й щастя мого, каже, що маю такого брата. Правда, останнім часом каже у моєму сні, що такого щастя у неї тільки й було, що мала такого брата, наче її уже не стало живою”.

Віктор і словом не обмовився. Сидів приголомшений і мовчав. В серце боляче штрикнув здогад – ледве не застогнав, - що Ліда-сусідка і була його рідною сестрою. Але собі так подумавши, збагнувши це, однак продовжував мовчати. Залишив на наступний раз повернутися з батьком до цієї розмови.

А наступного разу не вийшло. Не минуло й двох місяців, як Григорій Лукич загинув в автомобільній катастрофі. Віктор же зберігав його таємницю ще довго. Повідав її лише недавно уже новим своїм сусідам. Оскільки Славко Хомутець після смерті Ліди вибрався невідомо куди. Точніше, Віктор не цікавився, куди. А розповів Віктор про сестру-сусідку тільки й тоді, коли і його, Вікторова, мама, яку він понад усе любив, померла. Задля її спокою так довго тримав при собі батькову та й свою таємницю. Яка і не була уже для нього таємницею. Баба Варька, яка після війни дівчиськом поштаркою у Раївському працювала, перед смертю призналася йому – зняла гріх зі своєї душі: приходив лист його, Вікторовому, батьку від жінки на прізвище Мала. Та тільки Варка, знаючи, що Григорій оженився і в нього якраз знайшовся маленький Вітя, розкрила листа і угледіла знімок: молода жінка з малою дівчинкою на руках. І відписала Варка сама. Відписала, що Григорій, мовляв, не вернувся з неволі.

Згодом каялася, та пізно вже було щось змінити. На жаль.

                                                                                          Микола НЕЧИПОРЕНКО.

                                                            ______________